Дональда Шiмоду я зустрiв десь серед лiта. За чотири роки повiтряних мандрiв менi ще не випадало здибати iншого пiлота, який би промишляв тим, що i я, — перелiтав би за вiтром вiд мiстечка до мiстечка i продавав прогулянковi польоти на старенькому бiпланi — по три долари за десять хвилин у повiтрi.
Та одного дня, перебуваючи трохи на пiвнiч вiд Феррiса, що в штатi Iллiнойс, позирнув я вниз iз кабiни свого «Флiта» i побачив старенький «Тревел-ейр-4000». Бiлий iз золотистим лiтачок гарненько примостився собi на жовтаво-смарагдовiй сiножатi.
Я живу вiльним життям та, попри його принади, часом почуваєш себе самотнiм. Я поглянув на бiплан, якусь мить подумав i розважив — не буде нiякої шкоди, якщо я пiдсяду до нього. Скинувши оберти майже до холостих, я виконав повну глiсаду i ввiйшов у крен на посадку. Вiтер заспiвав у зовнiшнiх дротах, а старий двигун вiдгукнувся добрим, лагiдним «пок-пок-пок» — звуком, який народжується лише тодi, коли пропелер обертається вже за iнерцiєю. Аби краще роздивитися мiсце посадки, я виписав коло. Зовсiм близько пiдi мною зеленолистими джунглями шурхотiла кукурудза, зблиснула дротяна огорожа, а далi, ген-ген, скiльки сягало око, розпросторилась щойно викошена сiножать. Зiткнення з повiтряним потоком i вихiд з нього, довершене невелике коло над землею, шурхiт колiс об траву, i ось вiн — заспокiйливо дрiботливий стукiт шасi вiд зiткнення з твердим грунтом, усе повiльнiше, повiльнiше, i врештi — завжди раптовий поштовх. Сiв! Пiдрулюю до лiтака i зупиняюсь, зменшую оберти, вимикаю двигун. Чути затишне «клак-клак» — це пропелер ще поволi обертається перед тим, як завмерти в цiлковитому спокої липня.
Прихилившись спиною до лiвого колеса, пiлот «Тревел-ейра» сидiв на покосi й дивився на мене.
Десь iз пiвхвилини я й собi дивився на нього, дивуючись з його незворушностi. Навряд чи я сам отак спокiйно сидiв би й спостерiгав, як iнший лiтак приземлюється в полi i зупиняється за десяток крокiв од мене. Я привiтно кивнув: не знаю чому, але той чоловiк менi подобався.
— У вас самотнiй вигляд, — сказав я, сидячи в кабiнi.
— Як i у вас.
— Не хочу вам заважати. Коли ще один пiлот тут зайвий, полечу далi.
— Нi, я чекав на вас.
Цi слова викликали в мене посмiшку, i я не приховав її.
— Даруйте, що запiзнився.
— Усе гаразд.
Я зняв шолом та захиснi окуляри, вилiз iз кабiни i зiйшов на землю — прекрасне вiдчуття пiсля кiлькох годин у лiтаку.
— Сподiваюсь, не матимете нiчого проти сандвiча з шинкою та сиром? — запитав вiн. — З шинкою, сиром i, можливо, з мурашкою.
Нiякого рукостискання, жодних представлень.
На зрiст вiн був невисокий. З довгим, до плечей волоссям, чорнiшим за гуму на колесi, до якого вiн притулився. Очi — темнi, як у яструба. Добре, коли такi очi у друзiв, та коли вони належать незнайомцям, то стає не по собi. Вiн скидався на майстра карате, що зосередився перед розважливо-несамовитим показовим виступом.
Я взяв у нього сандвiч i воду в ковпачку з термоса.
— Хто ви, зрештою? — запитав я. — Вже кiлька рокiв торгую повiтряними прогулянками, та ще нiколи не зустрiчав iншого гастролера.
— На свiтi не так багато iншого дiла, до якого я здатен, — вiдгукнувся вiн. — Трохи тямлю в автомеханiцi, трохи в електрозварюваннi, трохи ганяю на гусеничних тягачах, та досить менi затриматись на одному мiсцi — i вже виникають проблеми. Тож зiбрав оце аероплан i вдався до повiтряних гастролей.
— Тягачi якої марки? — В менi з дитячих рокiв до них сидить невситима любов.
— «Де-вiсiм», «Де-дев’ять». Тривало це недовго. В Огайо.
— «Де-дев’ять» Завбiльшки з будинок! Чи й справдi цей дизель з подвiйним редуктором на першiй передачi може зрушити гору?
— Iснують кращi способи рухати гори, — сказав вiн з усмiшкою, що тривала не бiльш як десяту частку секунди.
Спостерiгаючи за спiврозмовником, я сперся на нижнє крило його лiтака. I тут менi в око впав дивний свiтловий ефект — дивитися на цього чоловiка зблизька було важко. Здавалося, навкруг його голови промениться свiтло, застилаючи природне тло невиразним срiблястим серпанком.
— Щось не так? — запитав вiн.
— А якi ж це проблеми у вас виникали?
— Е, нiчого особливого. Просто в цей час менi кортiло змiнювати обстановку, як оце й вам.
Iз сандвiчем у руках я пiшов навколо його лiтака. То був апарат зразка 1928 чи 1929 року, але зовсiм новенький, без жодної подряпини. Навiть iз заводських ангарiв аероплани не виходять такi новiсiнькi, як оця машина, що стояла тут на сiножатi. Щонайменше двадцять шарiв лискучого олiйного аеролаку. На дерев’яних деталях сяє, мов дзеркало, свiжа фарба. Пiд бортиком пiлотської кабiни — золотий листок у староанглiйському стилi i в ньому iм’я «Дон», а трохи нижче — реєстрацiйний напис: «Д. В. Шiмода».Все оснащення лiтака мало такий вигляд, нiби його щойно розпакували, справжнiй авiацiйний iнструмент 1928 року. Рукiв’я важеля керування та кермо — з вiдполiрованого дуба. Лiворуч — пiдсос, регулятор сумiшi, випереджувач запалювання, якого тепер не побачиш навiть на щонайретельнiше вiдновлених старовинних моделях. Нiде анi задирочки, анi латочки на перкалi, анi патьоку моторного масла з обтiчника, анi порошинки на пiдлозi кабiни — так нiби цей лiтак нiколи не пiднiмався в повiтря, нiби вiн через пiвстолiття матерiалiзувався на цьому мiсцi внаслiдок якогось химерного зсуву часу. Я вiдчув, як по спинi в мене повзе незбагненний холод.
— I давно ви катаєте пасажирiв? — гукнув я до Шiмоди з того боку лiтака.
— Близько мiсяця. Атож, п’ять тижнiв.
Вiн брехав. Менi байдуже, хто ви такий, але за п’ять тижнiв польотiв i посадок на землю ви, хоч би як там було, неодмiнно матимете смiття на пiдлозi кабiни й патьоки масла на фюзеляжi. Та цей лiтак… на вiтровому склi — анi плямки масної, на пропелерi — нi слiду забитих комах, i навiть фарбу на переднiх носках крил i хвоста не облiпило сiнною потертю, якої до бiса в цей час у повiтрi. Для лiтака, який щодня шугає серед iллiнойського лiта, просто неймовiрно. Я розглядав «Тревел-ейр» ще хвилин з п’ять, потiм одiйшов вiд нього i вже пiд крилом свого лiтака сiв на валок сiна обличчям до Шiмоди. Страху я не вiдчував, i цей чоловiк менi все ще подобався, але щось було не так.
— Чому ви кажете менi неправду?
— Я сказав вам правду, Рiчарде, — вiдповiв вiн. Моє iм’я було також виписане на борту лiтака.
— Але ж не можна понад шiсть мiсяцiв катати пасажирiв i не назбирати на пiдлозi бодай трохи пороху чи не забризкати фюзеляж мастилом? Не здобути жодної латки на перкалi? Зрештою, хай йому грець, не набрати сiнної потертi!
Вiн спокiйно посмiхнувся.
— Є речi, яких ви не знаєте.
На якусь мить вiн прибрав чудернацького вигляду iнопланетянина, i я повiрив у те, що вiн сказав, одначе так i не знайшов пояснення слiпучої чистоти лiтака, що стояв посеред лiтньої сiножатi.
— Можливо. Та одного дня я про них дiзнаюсь, i тодi, Дональде, ви можете забрати собi мiй лiтак, бо для польотiв вiн буде менi непотрiбний. Звiвши свої чорнi брови, Шiмода запитально поглянув на мене.
— Он як? Ану розкажiть.
Я зрадiв, що комусь цiкаво вислухати мою теорiю.
— Гадаю, люди так довго не могли злетiти лише тому, що просто не вiрили в цю можливiсть. Отож, звiсно, й не могли опанувати навiть найпершого маленького закону аеродинамiки. А я вiрю, що десь iснує й iнший закон, за яким можна лiтати без аеропланiв, можна проходити крiзь стiни чи переноситись на iншi планети. Ми навчимося, як досягати цього й без машин. Якщо захочемо.
Вiн ледь помiтно всмiхнувся й поважно кивнув головою.
— I ви гадаєте, що зможете осягнути те, чого хочете, отак промишляючи повiтряними прогулянками за три долари над полями й сiножатями?
— Коли я й маю чогось вартi знання, то здобув їх самотужки, роблячи те, що хотiв робити. Та якби знайшлася в свiтi добра душа, котра навчила б мене ще бiльшого з того, що я прагну пiзнати, анiж може навчити мiй лiтак i небеса, то я хоч зараз подався б до того чоловiка. Або до тiєї жiнки. Та, на жаль, немає такої душi.
Темнi очi дивилися на мене спокiйно, неклiпно.
— Хiба ви не вiрите, що вас скеровують, якщо тiльки ви насправдi хочете цього навчитися?
— Скеровують? Так. Та хiба не кожного з нас скеровують? Я завжди мав таке вiдчуття, нiби за мною хтось наглядає, або щось подiбне.
— I ви гадаєте, хтось скерує вас до вчителя, який зможе допомогти вам?
— Якщо тим учителем не стану я сам, то так.
— Можливо, саме так воно i буває, — сказав вiн.
Здiймаючи за собою руду куряву, до нас мчав новенький модерний пiкап. Вiн зупинився бiля нашої стоянки, дверцята розчахнулись, i з кабiни вийшов лiтнiй чоловiк з дiвчинкою рокiв десяти. Курява немов зависла в тихому, нерухомому повiтрi.
— Катаєте за грошi? — запитав чоловiк.
Це поле було знахiдкою Дональда Шiмоди, отож я промовчав.
— Так, сер, — весело вiдповiв вiн. — Хочете злiтати? Зараз?
— Та ви ж вироблятимете там усiлякi штуки, будете крутитись i перевертатись угорi? — Його очi заблищали, вiн чiпко придивлявся до нас — чи розкусимо ми його за отiєю простуватою селянською балаканиною.
— Будемо, як забажаєте, i не будемо, як не забажаєте.
— I, гадаю, заправите хтозна-скiльки?
— Три долари готiвкою, сер, за дев’ять-десять хвилин у повiтрi. Це виходить тридцять три i одна третина цента за хвилину. Бiльшiсть пасажирiв запевняє, що втiха того варта.
Дивне це вiдчуття — бути стороннiм спостерiгачем, сидiти без дiла й слухати, як цей чоловiк робить свою справу. Менi подобалось, як вiн говорив — тихо i стримано. Я настiльки звик до свого власного способу реклами польотiв(«Нагорi гарантується рiзниця температури в мiнус десять градусiвЛюди, полиньмо туди, де ширяють тiльки пташки та ангели! I все це лише за три долари, лише за дюжину двадцятип’ятицентовикiв з вашого гамана чи кишенi…»),що вже й забув, як це можна робити iнакше.
Отак лiтаючи й принаджуючи пасажирiв, завжди почуваєш напруження. Я звик до нього, та його не позбудешся: адже якщо я не катаю пасажирiв, я не їм. Тепер, коли мiй обiд не залежав вiд наслiдкiв цих переговорiв, я мiг розслабитись i спокiйно спостерiгати.
Те саме робила й дiвчинка. Ця мала бiлявка з карими очима й поважним виразом обличчя була тут тiльки тому, що тут був її дiдусь. Лiтати вона не бажала.
Куди частiше трапляється якраз навпаки: охочi до польотiв дiти i обережнi — дорослi. Коли для тебе це єдиний засiб iснування, чуття на подiбнi ситуацiї надзвичайно загострюється, i я ладен був закластися, що дiвчинка не полетить з нами, навiть якщо ми умовлятимемо її до кiнця лiта.
— Котрий iз вас, панове?.. — запитав чоловiк. Шiмода налив собi кухлик води.
— З вами полетить Рiчард. У мене ще обiдня перерва. Якщо, звiсно, ви не бажаєте зачекати.
— Нi, сер, я готовий рушати. Чи не могли б ми полiтати над моєю фермою?
— Авжеж, — запевнив я. — Лише покажiть, куди летiти, сер.
Я викинув з передньої кабiни «Флiта» свою похiдну постiль, сумку з iнструментом та куховарське причандалля i допомiг залiзти туди пасажировi, пристебнув його до крiсла i затягнув свiй ремiнь.
— Доне, крутонiть менi пропелер.
— Еге ж.
Вiн пiдiйшов iз своїм кухликом i став бiля пропелера.
— Як вам треба?
— Форсаж i гальма. Обертайте повiльно. Iскра вискочить прямо з ваших рук.
Коли хтось крутить пропелер «Флiта», вiн завжди робить це надто швидко, i через усiлякi там складнi причини двигун не запускається. Та цей чоловiк крутонув його так вправно, неначе робив це все своє життя. Запалювальна пружина клацнула, свiчки спрацювали в цилiндрах i старенький мотор загуркотiв — усе напрочуд просто i легко. А Шiмода повернувся до свого лiтака й завiв розмову з дiвчинкою.
У розгонi потужних кiнських сил, у хурделицi сiна «Флiт» знявся в повiтря i помалу видряпався на висоту у двi сотнi футiв (тепер, навiть якщо двигун i заглухне, ми спокiйно сядемо в кукурудзу). П’ятсот футiв (о, тепер у нас вистачить висоти, щоб повернути назад i сiсти на ту ж таки сiножать… ще трохи, а там i пасовисько). Вiсiмсот футiв. Можна вирiвнюватись i летiти туди, куди показує пальцем цей чоловiк — на пiвденний захiд, супроти вiтру.
Ще три хвилини лету, i ми виписуємо коло над повiткою для машин. Корiвник кольору розжареного вугiлля, будинок кольору слонової кiстки серед моря м’яти. Город iз солодкою столовою кукурудзою, салатою, помiдорами.
Коли ми робили розворот i фермерський будинок опинився немовби в рамцi помiж крилами й розчалками «Флiта», мiй пасажир нахилив голову вниз, нiби хотiв здолати зустрiчний потiк повiтря.
На ґанку з’явилася жiнка у бiлому фартусi поверх блакитного плаття, замахала руками. Чоловiк помахав їй у вiдповiдь. Згодом вони захоплено говоритимуть промiж себе, як добре бачили одне одного крiзь небеса.
Нарештi старий озирнувся i кивком голови дав зрозумiти, що з нього досить: мовляв, дякую, можна повертати назад.
Я зробив широке коло над Феррiсом — хай знають про нашi польоти — i по спiралi пiшов на зниження до сiножатi, щоб показати мiсцевому люду, де саме вiдбувається дiйство. А коли я, заклавши крутий вiраж над кукурудзяним полем, уже заходив на посадку, назустрiч менi шугонув угору «Тревел-ейр» i одразу ж узяв курс на ферму, над якою ми щойно пролетiли.
Якось я лiтав з групою — таким собi повiтряним цирком, що мав у своєму складi п’ять однотипних лiтакiв. I тепер мене на мить охоплює пам’ятне вiдтодi вiдчуття спiльного дiла: один лiтак з пасажирами вiдривається вiд землi, а iнший приземляється.
Грунту ми торкнулися м’яко, з глухим поштовхом, тодi пiдрулили до вiддаленого краю поля, ближче до путiвця.
Двигун замовк, чоловiк розстебнув ремiнь безпеки, i я допомiг йому вилiзти з кабiни. Вiн витягнув з кишенi комбiнезона гаман i, похитуючи головою, вiдлiчив доларовi банкноти.
— Оце таки прогулянка, синку!
— Атож. Ми торгуємо чесно.
— От хто торгує, то це твiй друг. — Он як?
— Ще б пак. Цей твiй друг продасть попiл самому дияволу. Ладен закластися, що продасть.
— Чому ви так думаєте?
— Через дiвчисько, звiсно. Щоб моя онука Сейра полетiла в аеропланi?! — Говорячи, вiн спостерiгав, як «Тревел-ейр» далекою срiблястою цяткою в повiтрi кружляв понад фермою. А говорив таким тоном, яким розважливий господар вiдзначив би, що на сухiй галузцi на його подвiр’ї раптом з’явився цвiт i водночас достигли яблука. — Сейра вiд самого народження до смертi боїться висоти. Аж криком кричить. Просто нажахана. Та вона радше голими руками полiзе в осине гнiздо, анiж на дерево. I на горище драбиною не пiднiметься, хай навiть повiнь заливатиме подвiр’я. Ця дiвчинка чудово дає собi раду i з машинами, i з тваринами. Але висота — то для неї мов кара господня! I ось маєте — вона в небi.
Потiм вiн пригадав давнi часи, коли до них навiдувались гастролери з Гейлс-берга i Монмауса, як лiтали вони на бiпланах, достоту таких, як нашi, i виробляли на них усiлякi карколомнi штуки в повiтрi.
А я спостерiгав, як далекий «Тревел-ейр» збiльшується в розмiрах, як знижується над полем по спiралi, як закладає вiраж такої крутизни, на яку я б нiколи не наважився, маючи на борту дiвчинку, що боїться висоти, як лине над кукурудзяним ланом, над дротяною огорожею i торкається сiножатi, приземлюючись на три точки, — менi аж дух забило, коли я це побачив. Певно Дональд Шiмода не один рiк вiдлiтав, перш нiж навчився саджати свiй «Тревел-ейр» у такий спосiб.
Лiтак пiдрулив до нашої стоянки. Пропелер м’яко клацнув i завмер. Я пiдiйшов до нього впритул i пильно оглянув. Анi слiду жодної комахи. Найменшої мушки не знайшлося, щоб загинути вiд лопатi завдовжки вiсiм футiв.
Я кинувся допомагати — розстебнув ремiнь, вiдчинив дверцята передньої кабiни i показав дiвчинцi, куди ставити ногу, щоб не продавити перкаль на крилi.
— Ну як, сподобалось? — запитав я. Вона не звернула на мене нiякої уваги.
— Дiдусю, я не боюся! Я не злякалася, правда? Наш будинок — начеляльковий, iмама менi помахала, а Дон сказав, що боялась я тому, що колись впала й померла, а тепер я бiльше не повинна боятися! Я теж стану пiлотом, дiдусю. У мене буде аероплан, i я сама доглядатиму мотор, i скрiзь лiтатиму, i кататиму людей! Я зможу? Правда ж?
Шiмода всмiхнувся до старого фермера i знизав плечима.
— Це вiн сказав тобi, що ти станеш пiлотом, еге, Сейро?
— Нi, я сама. Ти ж знаєш, я вмiю дати собi раду з моторами!
— Гаразд, обговоримо це з матiр’ю. Нам уже час вертатися додому.
Обоє подякували нам, i одне побiгло, а друге почвалало до пiкапа, i обоє були вже зовсiм iншi пiсля того, що сталося з ними в полi i у небi.
Тим часом до сiножатi пiд’їхало два автомобiлi, потiм ще, i так весь полудень прибували охочi поглянути згори на Феррiс. Ми зробили дванадцять чи тринадцять польотiв у такому темпi, що пасажири ледь встигали вилазити з лiтакiв, як до них уже забиралися iншi. Пiсля цього я побiг на бензозаправну станцiю по автомобiльний бензин для свого «Флiта». I знову з’явилися пасажири, тож пополуднi ми лiтали без упину, i так тривало аж до заходу сонця.
Десь на дорожньому покажчику я бачив напис:«Населення— 200». Здається, до настання темряви ми перекатали їх усiх, а на додачу ще й скiлькись там немiсцевого люду.
У тiй метушнi я забув розпитати Дона про Сейру i про те, що вiн їй казав. Чи вiн вигадав їй якусь побрехеньку, а чи й справдi вiрив у те, що колись вона впала й померла? Щоразу, як у нього змiнювались пасажири, я пильно придивлявся до його лiтака. I щоразу бачив те саме: польоти не залишали на ньому жодного слiду, жодної подряпини, нi патьокiв масла не з’являлося, нi масних плям, нi решток забитих комах. Може, Дон якимсь незбагненним чином уникав їх у польотi? А от менi доводилося витирати тi рештки з вiтрового скла майже щогодини.
Коли ми припинили польоти, на обрiї ще жеврiла вузенька смужечка свiтла. Та на той час, як я напхав до своєї похiдної плитки сухого кукурудзяного листя, намостив зверху вугiльних брикетiв i запалив вогонь, нас огорнула суцiльна темрява. Полум’я вихоплювало з неї лише окремi деталi лiтакiв та освiтлювало золотавi клаптi покосу.
Я зазирнув до своєї скриньки з припасами.
— Можу запропонувати суп, тушонку, спагетi, — мовив до Дона. — Є грушi, є персики. Хочете персикiв?
— Менi все одно, — м’яко мовив вiн. — Хоч є щось, хоч нiчого.
— Друже, хiба ви не зголоднiли? У нас був такий напружений день!
— Ви не запропонували менi нiчого такого, аби я вiдчув себе голодним. От хiба що гарячої тушонки…
Я вiдкрив бляшанку тушонки своїм ножем — такими озброєнi швейцарськi офiцери-десантники, — а тодi бляшанку спагетi, i поставив обидвi на плитку.
Мої кишенi вiддималися вiд грошей. То була для мене найприємнiша пора дня. Дiставши банкноти, я порахував їх, не завдаючи собi клопоту розправляти зiбганi купюри. Набралося сто сорок сiм доларiв, i я почав обчислювати в головi, що для мене завжди чимала морока.
— Це… це… зараз, стривай… чотири i два в умi… сорок дев’ять польотiв за день! Перебрати далеко за сотню доларiв, Доне, i це ж тiльки я зi своїм «Флiтом»! А у вас має бути за двi сотнi… ви ж здебiльшого брали по двоє пасажирiв?
— Здебiльшого так, — пiдтвердив вiн, а тодi промовив: — Що ж до того вчителя, якого ви хотiли…
— Я не хочу нiякого вчителя, — сказав я. — Я рахуюгрошi!На них я можу прожити тиждень, хай би навiть мене сiм днiв поспiль мочило дощем! Дон поглянув на мене i всмiхнувся.
— Коли закiнчите купатися в своїх грошах, — мовив вiн, — то чи не передасте менi тушонку?