Моє прізвище Чарутін. Воно вам відоме, звісно, але я не той Чарутін, не знаменитий. Той був моїм прадідом. Я і взявся за перо, щоб розповісти про нього.
Вперше я побачив його, коли мені виповнилося одинадцять років. До того часу ми жили в Москві, а дід — на дачі, на березі Куйбишевського моря. На початку нашого століття між містом і селом ще була помітна різниця. Вулицями міст носилися автомашини, насичуючи повітря курявою й гаром. Асфальт ще не виламали, на вулиці Горького не квітнули вишні. Вечорами і під вихідний цілі рої москвичів відлітали кілометрів за двісті, для того, щоб «подихати». І ось моя мати, вона була лікарем за фахом, прийшла до висновку, що у мене слабкі легені і мені необхідно цілорічно жити за містом. Мати моя була жінка рішуча, слово в неї не розходилося з ділом. Вона зателефонувала дідові, отримала запрошення… і через день таксі-вертоліт висадив нас у сніжному полі перед сіро-блакитним парканом.
Здається, я вперше потрапив за місто взимку. Я був приголомшений красою лютневого сонячного дня. Все було в біло-блакитній гаммі. Блакитне небо, на ньому снігові хмари. Сніжні замети іскрилися на світлі, мов товчене скло, а в тіні були густо, неправдоподібно кобальтовими. У саду кожна гілочка окуталася пухнастим інеєм. Крізь мереживний візерунок гілок просвічували блакитне небо та блакитні стіни дачки, облицьованої скляною цеглою. А назустріч нам, скриплячи калошами по втоптаному снігу, крокував рослий старий у довгій шубі з блакитнуватого синтетичного горностая. Шапка у нього була така сама, а волосся геть сиве. По правді сказати, я подумав, що воно також синтетичне.
Це й був Павло Олександрович Чарутін, учасник першого польоту на Венеру, першого, — в пояс астероїдів, першої експедиції на супутники Юпітера, першої — на Сатурн, на Нептун, і так далі, і так далі…
— Де тут наш блідолиций городянин? — сказав він густим басом. — Виріс як! (Дорослі дивовижно одноманітні: всі вони дивуються, що діти ростуть.) Справді, блідий. Ну, ми постараємося, підфарбуємо йому щоки.
І дід узявся за мою поправку. Щоранку він будив мене удосвіта, коли вікна були ще зовсім синіми і на блідому небі ледь сірів схід. Ми з дідом робили посилену космічну зарядку, хвилин на сорок п’ять. Так заведено в дальніх міжпланетних польотах, де м’язи атрофуються від тривалої невагомості. Відтак дідусь обтирався снігом — мені, звичайно, не дозволялося це, — і, якщо мама ще ніжилася в ліжку, ми, узявши лопати, йшли в оранжерею.
У теплиці пахло складно — вогкістю, гноєм і парфумерним магазином. Чепурна зима залишалася за дверима. Переступивши через поріг, ми потрапляли в задушливе літо. Не рахуючись із порою року, тут розпускалися ранні й пізні квіти: махрові жоржини, білі чашечки жасмину з ароматом льодяників, вогненно-оранжеві настурції, нагідки, такі лілові, неначе їх упустили в чорнило, ніжні кетяги бузку, кошлаті айстри. Дід із посмішкою мовчки милувався яскравими барвами. Одного разу він сказав із зітханням:
— Ніде немає таких квітів, як на Землі! А у просторі взагалі немає барв. Усе чорно-біле, мов на фотографії минулого століття: небо чорне, на ньому блискітки зірок. Очі нудьгують. Лише у кабіні й є зелене, червоне, блакитне. Іноді навмисне фарбуєш щонайяскравіше, таку веселку розведеш! Зате на старості літ милуюся живими квітами.
Втім, дід був кепським садівником. Він усе намагався прискорити, підстьобнути ріст, купував різні ультразвукові, високочастотні та електродостигачі, і дядько Сєва — районний садівник, що прилітав до нас на аероранці по вівторках, — казав із докором:
— Павле Олександровичу, учений ви чоловік, як не розумієте, що у будь-якій справі потрібна поступовість. Візьмемо дитя: прочитайте ви йому всі підручники вголос, все одно не стане воно агрономом. Або у вашій справі, в космічній: не можна зробити крок із Землі на Юпітер. Потрібно ще летіти і летіти ой-ой-ой скільки! Так і рослина. Їй силу треба набрати. Не може вона просто з цибулини вигнати квітку.
Дід кивав головою: «Так-так, слушно. Від Землі до Юпітера летіти ой-ой-ой!» А через десять хвилин, коли дядько Сєва, надівши аероранець, злітав у прозоре небо і, бовтаючи ногами, зникав за соснами, дід витягував з дальнього закутка черговий апарат.
— Чому ж ця штука не працює? — бурчав він. — Усе-таки інструкцію не дурні писали. А нумо, спробуємо на тому тюльпані.
— Дідусю, димить! Стебло обвуглилося вже!
І в кімнатах у нас було багато апаратів — різні побутові новинки: самовідкривачі вікон і дверей «Сезам, відчинись!», автомати — зволожувачі повітря, кухонні автомати, телефонні автомати. І оскільки, купивши новий апарат, дід обов’язково розбирав його і сам налагоджував, машинки не раз підводили його. Самовідкривачі відчиняли вікна вночі в самий мороз; «Сезам, відчинись» замкнув мене на горищі на чотири години, а зволожувач облив маму душем, якраз коли вона вдягнула свою найкращу сукню, щоб летіти до Казані на оперу.
— Як маленький ви, дідусю, зі своїми іграшками! — обурювалася мама. — Ви і Павлик пара.
Дід збентежено виправдовувався:
— Нічого не вдієш, звичка. Мотаєшся по космосу років сім, а то й десять. Повернувся на Землю — стиль життя інший. Ну, ось і поспішаєш наздогнати, перепробувати всі новинки. Навіть ті, що не прижилися ще. Відкладати немає змоги — наступний рейс на носі, знову років на сім.
Звісно, найкращою з усіх «іграшок» діда була домашня стенографістка — величезний диктофон, що займав половину кабінету. На його полірованій поверхні виблискувала позолочена дощечка з написом: «Старому капітанові П. Чарутіну від друзів-космачів». І дідусь пояснив мені, що космачами у своєму колі один одного називають бувалі астронавти. У них свої звичаї, є навіть свій гімн, складений безвісним поетом у довгі години міжпланетного чергування:
З диктофоном дідусь працював щодня після сніданку. Стоячи перед рупором, старий рівним голосом, чеканячи кожне слово, викладав свої спогади. У полірованому комоді спалахували лампочки, розжарювалися нитки, звук відбивався на магнітній стрічці, перетворювався на літери, слова звірялися з машинною пам’яттю, виправлялися орфографічні помилки, електронні сигнали металися по плівці, і вузенька смужка-рядок, що виповзала збоку, наклеювалася на барабан. Звісно, на такому складному шляху траплялися й помилки, особливо з іменами власними, яких не було в машинній пам’яті. І я міг із задоволенням ловити машину на помилках. Вона робила їх не менше, ніж я в диктанті.
— Дідусю, вона написала «палата» замість «Паллада».
— Сиди тихенько, Павлику, не відвертай мене!
Втім, частіше я й сам не хотів відвертатися. Адже розповіді дідуся були мов збірка пригодницьких оповідань.
Затамувавши подих слухав я про небезпечні польоти до пилового кільця Сатурна, про неймовірне тяжіння на Юпітері, про супутники Марса, з яких можна зістрибнути, розбігшись.
Але найкраще дід описував (ви й самі можете переконатися, читаючи мемуари) наближення до нового світу. Стільки разів повторювалася ця подія в його житті, і завжди вона хвилювала його, навіть при спогадах.
Мета близька. Позаду довгі місяці, а то й роки очікування, безмовного польоту в порожньому просторі. І ось одне зі світил, найяскравіше, стало мов намистинка, через день мов горошина, мов вишня, мов абрикоса. А там уже величезна золота куля висить на небосхилі. На ній тіні. Що це — хмари, моря, базальтові рівнини? На тінях щербини. Затоки, ліси, ущелини, прямовисні стіни? Білі прожилки. Снігові хребти? Смуги світлого пилу — замерзлі річки? А чи є там рослини? І тварини? А може, розумні істоти, які знають, що два на два — чотири і квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів, зрозуміють нашу мову, пояснять свої думки?
— Дідусю, Павлику, обід вичахає, йдіть їсти!
— Зараз я закінчу, Катю.
— Дідусю, соромтеся! Який приклад ви подаєте дитині! Він також каже: «Зачекай, мамо, я зайнятий». А я, між іншим, не лише мама, але й лікар, мені не так уже й цікаво тричі підігрівати обід…
З ранку біля телефону чергував автомат-секретар. На всі дзвінки він відповідав механічно: «Павла Олександровича зараз немає. Зателефонуйте після четвертої. Що потрібно передати? Я запишу». Після обіду прилад від’єднувався, дідусь вислуховував записи, телефонував сам, відповідав на листи Він був депутатом — до нього зверталися щодо доріг, лікарень, дитячих садків і клубів. Він був членом наукових товариств — йому надсилали на відгук наукові та популярні рукописи, пропозиції і проекти освоєння планет. Він був просто знаменитою людиною — йому писали молоді люди, радячись у виборі професії, просячи допомоги, щоб стати на роботу в Космічний Раднаргосп[1] (охочих було надто багато).
Як людину шановану, дідуся частенько запрошували до Москви й інших столиць, щоб відзначити якусь урочисту подію: пуск геліостанції, закладку пам’ятника, ювілей ученого. Йому довелося зустрічатися з найбільшими вченими і громадськими діячами, брати участь в історичних подіях. Підпис Чарутіна стоїть на Договорі про створення Всепланетного Союзу. Разом з німцями, американцями, китайцями та арабами дідусь у вагонетці віз на переплавку в мартенівську піч Миру останні кулемети і снаряди. Дідусь їхав у потязі Дружби по Берінговій греблі з Аляски на Чукотку і натискав кнопку, пускаючи в дію першу установку з отеплення Антарктики.
Для мене дід був живою енциклопедією, підручником зі всіх предметів і зразком у житті. Мама казала, що я схожий на нього: такий самий ніс і чоло. Але вчився я середньо і з чистописання отримував трійки. Чи може середній школяр стати великим космонавтом? Чи не час братися за розум? І з безпосередністю одинадцятирічного хлопчика я запитав:
— Дідусю, ти завжди був великим, з самого дитинства, чи потім зробився, коли закінчив інститут?
І старий, гладячи мене по голові, відповів серйозно:
— Я ніколи не був великим, дружочку. Це не я цікавлю людей, а моя справа. У кожної епохи є своя улюблена професія. В середні віки шанували лицарів, на арабському Сході — купців, у інші часи — моряків, письменників, льотчиків, винахідників. Я жив, коли все людство захоплювалося космосом. Мені пощастило — мене призначили в розвідку. Книга моя — це не враження Чарутіна, не пригоди Чарутіна, це докладний звіт розвідника. Ми, космонавти, — улюбленці двадцять першого століття, про нас пам’ятають завжди, запрошують насамперед, садовлять у перший ряд. Не за заслуги, а тому, що люблять, мов маленьку дитину, наче вродливу дівчину.
Такі пояснення лише підкріплювали моє честолюбство. Не за заслуги — тим краще. Отже, можна стати великим і з трійкою з чистописання.
— Дідусю, коли я виросту, я також буду космачем.
— Не раджу, любий.
— Чому, дідусю?
— Виростеш — зрозумієш.
І, мовби відповідаючи мені, дідусь продиктував того дня електростенографістці (цей уривок потім увійшов до XXIV розділу II тому):
— «Мені випало щастя народитися на зорі епохи великих космічних відкриттів. Я ровесник першого штучного супутника. Мої дитячі роки збіглися з дитинством астронавтики. Місяць був підкорений людьми перш, ніж я виріс. Юнаком я мріяв про зустріч з Венерою, зрілим — про Юпітер, літнім — про старий Нептун. Техніка здійснила мої мрії. Менше ніж за сторіччя, за час мого життя, швидкості виросли від 8 до 800 км/сек. І володіння людства розширилися неймовірно: в середині минулого століття — одна планета, куля з радіусом у шість тисяч триста кілометрів, зараз — сфера з радіусом в чотири мільярди кілометрів. Ми стали сильнішими й розумнішими, збагатили фізику, геологію, астрономію, біологію, порівнюючи наш світ із чужими. І лише одна мрія не здійснилася: ми не зустріли братів по розуму. Ми не втомилися, раді були б продовжувати пошуки, але далі йти нема куди. Попереду міжзоряний простір, і ми не в змозі його подолати. Пройдено чотири світлові години[2], а до найближчої зірки чотири світлові роки[3].
У нас є швидкість 800 км/сек. Потрібно в сотні разів більше. До інших сонць ми рушимо не скоро, дехто каже — ніколи. Фотонна ракета та інші, ще сміливіші проекти наразі залишаються проектами. Епоха космічних відкриттів закінчилася, в кращому разі перервана на два-три століття. Настав передих, пора освоєння. Відкривати нема що. Космоплавці стають космічними водіями. Тепер наша справа доставляти інженерів і фізиків на планети».
Я чув, як дід диктував цей уривок, і, звісно, не збагнув нічого. А Павло Чарутін весь у цих словах. Подумайте, яка доля! Капітан дійшов до межі. Далі летіти нема куди. Відкривати світи нема де, а стати космічним візником не хочеться. І дідусь покинув космічні дороги. Спокій, шана, внуки, мемуари і двері «Сезам, відчинись». Так би він і закінчив своє життя, якби в нього не втрутився Радій Григорович Блохін, технік-будівельник за фахом, порушник спокою за покликанням.
Він з’явився в нас уже влітку. Рівнина з блакитними заметами перетворилася на усипаний конюшиною луг, гарячий, напоєний ароматом меду, а біла гладінь за дачею стала Куйбишевським морем. Стоячи біля хвіртки, я слухав шумний прибій. Інші хлопці, засукавши штани по коліно, глибокодумно дивилися на саморобні поплавці, що танцювали в сліпучих відблисках. Мені страшенно кортіло приєднатися до них, але мама не дозволяла мені спускатися до моря. «Не смій купатися, поки не навчишся плавати!» — казала вона.
І ось за соснами почувся стрекіт, показалися чиїсь ноги, і чоловік, що незграбно приземлився, запитав, відстібаючи аероранець:
— Де тут дача Чарутіна, юначе?
Листи до нас надходили пачками, але незнайомі відвідувачі бували рідко. Не кожен зважиться летіти дві-три години від Москви до дачі і стільки ж назад, коли можна домовитися і по телефону. У діда бували лише старі друзі по космосу, у мами — переважно хворі. Я уважно оглядів гостя. Переді мною був маленький розпатланий утомлений чоловік років тридцяти. У космос, я вважав, брали лише богатирів на кшталт мого діда. І значка у гостя не було — золотого Сатурна в петлиці. Такий видавали тим, хто побував за орбітою Місяця. Подорож на Місяць справжні космачі не вважали за космічну. Серед педагогів у мій час точилася суперечка, чи не вважати Місяць за частину Землі — сьомий відокремлений материк, чи не передати його з астрономії в географію.
«Значка немає, значить, хворий», — вирішив я. І сказав:
— Прийом почнеться о четвертій годині. Я проведу вас до альтанки.