— Ви не хвилюйтеся, хворий, — сказав я, набравшись хоробрості. — Лікар прийде рівно о четвертій.
Гість здійняв руки до неба.
— Юначе, куди ви мене завели? Я питав дачу Чарутіна. Мені потрібен Павло Олександрович, знаменитий космонавт.
Червоніючи по вуха, я повів його в кабінет прадіда.
Я був такий збентежений, що знову помилився, сказав:
— Дідусю, до тебе хворий!
Старий підхопив мою помилку, перетворив її на жарт.
— То на що ви скаржитеся? — запитав він добродушно.
— Скаржуся? — вигукнув відвідувач. — Мені є на що скаржитися. Хоча б на глухоту, на загальну глухоту фахівців…
Радій Блохін належав до вимираючої вже породи прожектерів[4]. Щоб бути прожектером, потрібні чудове здоров’я, цілеспрямованість, наполегливість самовпевненість і головне… прекрасна нездатність до самокритики. Втім, серед них трапляються і справжні винахідники. На жаль, відрізнити їх так само важко, як важко з сотні початківців віднайти справжнього поета.
До зірок Блохін мав непрямий стосунок. Технік-будівельник за освітою, він працював на будівництві Головного міжпланетного вокзалу у Східній Африці, на горі Кіліманджаро. Фахівця, що потрапив у чужу царину, тягне все переробити по-своєму. У той час — на початку століття — вже було ясно, що всі планети непридатні для заселення і майже всі надаремні для людей. І Блохін пропонував перетасувати планети: Венеру і Марс перегнати на земну орбіту, Марс забезпечити штучною атмосферою, а атмосферу Венери очистити від вуглекислого газу. Він пропонував іще розколоти на частини великі планети — Сатурн, Уран і Нептун, — щоб зменшити там силу тяжіння, а уламки підігнати ближче до Сонця за допомогою атомних вибухів. На Тритоні він гадав поселити колонію дослідників і відрядити їх у міжзоряний рейс. За його розрахунками, тисяч за сто років Тритон міг би обійти всі навколишні зоряні системи. Ще він збирався дітей виховувати на Юпітері, в умовах підвищеного тяжіння, щоб молоді кістки у них зміцніли і на Землі всі вони стали б силачами. А людей похилого віку він хотів поміщати на Місяць, де рухатися ще легше, ніж на Землі.
На здивування Блохіна, ці величні проекти незмінно відкидалися. Їх не хотіли обговорювати в інститутах, не хотіли публікувати в журналах. Блохін не полінувався злітати на Куйбишевське море, до мого діда… І почув таку відповідь:
— Ваша біда, Радію Григоровичу, в тому, що думки у вас відірвалися від тіла. Тіло у нашому сторіччі, а думки у двадцять третьому. Не потрібно нам зовсім розселятися по Сонячній системі, нам на Землі зручно і просторо. Ваші ідеї знадобляться років через двісті. Напевно, ви запишаєтеся: ось, мовляв, який я прозірливий. І дарма. Немає ніяких заслуг у тому, щоб займатися невчасними проблемами. Коли буде потрібно й можливо, люди проведуть реконструкцію планет. І тоді вони без зусиль продумають усе, що займає вас зараз.
Блохін не погодився зі старим, але не образився.
Жити подумки в майбутніх століттях йому здалося почесним. Він продовжував посвячувати Павла Олександровича в подробиці своїх проектів. Старий із усмішкою розвінчував його ідеї, але незмінно запрошував на наступний вихідний.
Ймовірно, йому подобалися не проекти Блохіна, а його півняче завзяття, завзяття молодості. З часом Радій Григорович став у нас своєю людиною, днював і ночував, ходив у оранжерею, слухав, як дід диктує спогади, а за столом просторікував про орбіти, нахили, періоди і ексцентриситети[5]. Навіть мама, не витримавши, обурилася якось за обідом:
— Радію Григоровичу, все-таки непристойно — сидите поряд із дамою, хоч би слівце промовили людське! Я ж нічого не розумію.
Блохін смішно притиснув руки до грудей.
— Катерино Кімівно, даруйте великодушно, це не грубість, а нещастя. Все життя мене не розуміють. Утім, люди взагалі не розуміють одне одного.
Це була його улюблена теорія — люди не здатні зрозуміти одне одного. Жінки не розуміють чоловіків, дорослі — дітей, люди мистецтва — техніків, а головне — фахівці не розуміють нефахівців.
— Ач тебе ущемили в Міжпланетному Комітеті! — сміявся дід. — Я ж-бо зрозумів.
— Ні, і ви не зрозуміли, — наполягав Блохін. — Ви не зрозуміли, що проект треба розробляти негайно.
— А я пояснював, чому не треба. Отже, ти не зрозумів мене.
Якийсь час Блохін прилітав до нас щовихідного, потім зник місяці на два і несподівано з’явився вранці у будень.
Він порушив священні години диктування, вбіг до кабінету і закричав, щойно привітавшись:
— Павле Олександровичу, прошу, відірвіться на хвилинку!
Дід знехотя вимкнув стенографістку. Я був невдоволений ще більше: Блохін перервав нас на підході до Нептуна.
— Новий проект? — запитав дід терпляче.
— Ніяких проектів! — вигукнув гість. — Я зарікся — жодного проекту. Просто декілька питань до вас як до фахівця.
— Будь ласка, — сказав дід. — Я відповім, якщо зумію.
— Питання перше, — почав Блохін. — Візьмемо для прикладу сферу з радіусом у п’ятнадцять світлових років. Скільки в цьому просторі зірок, схожих на Сонце?
Дід знизав плечима:
— Мій правнук міг би відповісти на це питання. Таких зірок чотири: Сонце, Альфа Центавра, Сіріус та Альтаїр. Можна вважати і п’ять, тому що Альфа Центавра складається з двох сонць. У Сіріуса та Альтаїра також є супутники, але це не сонцеподібні зірки, а «білі карлики[6]».
— Чудово! — вигукнув гість, наче екзаменатор, що отримав правильну відповідь. — Чотири чи п’ять — не складає різниці. Тепер друге питання: скільки в тому самому просторі малих сонць, менших від нашого разів у п’ять-десять, — субкарликів і карликів?
— Сорок чотири[7], — відповів дід. — Але ви ж самі знаєте.
— Питання третє, — продовжував Блохін, — скільки в тому самому просторі зовсім маленьких зірок, які менші від «червоних карликів» разів у десять і разів у десять більші від Юпітера? Скільки їх — чотириста, чотириста сорок, п’ятсот?
— Жодного, — сказав дід. — Таких немає зовсім, якщо не рахувати гаданих супутників сонця Лебідь 61 та інших…
— Чому немає? — закричав Блохін. — Немає зовсім чи ми не знаємо таких? Ось у чому проблема. І, щоб прояснити її, я продовжу питання. Яка температура сонцеподібних зірок? П’ять-шість тисяч градусів і вище. — Він уже сам собі відповідав, захопившись. — Яка температура малих сонць — «червоних карликів»? Три-дві тисячі градусів і менше. Яка температура тіл проміжних між зірками і планетами? Мабуть, вища, ніж у планет, і нижча, ніж у зірок, — від абсолютного нуля до тисячі градусів. Серед них мають бути тіла тьмяні, ледь жевріючі, зовсім темні: інфрачервоні зірки, радіозірки.
— Я мушу нагадати, що інфрачервоні зірки відомі астрономам, — заперечив дід.
— Дивлячись які, — парирував Блохін швидко. — В середині XX століття було відомо близько двадцяти. Відомі гіганти, карлики занадто малі. Відомі зірки з температурою в тисячу градусів, але не в плюс тридцять. При температурі плюс тридцять випромінюються хвилі довжиною вісім-дванадцять мікрон[8]. Такі промені фотографія не бере. Такі промені взагалі важко побачити, сидячи на Землі. Бо Земля наша, і повітря, і ми самі випромінюємо такі самі промені. Ми живемо в морі інфрачервоного полум’я. Хіба можна, сидячи в полум’ї, помітити світло далекої зірочки? Все одно, що займатися астрономією, сидячи на великому Сонці під сліпучим протуберанцем[9]. Є такі тіла, але ми не намагалися їх знайти, тому й не знайшли. Треба шукати, Павле Олександровичу. Хто не шукає, той не знаходить.
Я відновлюю цю розмову за нотатками діда.
Тоді я не запам’ятав, тому що не зрозумів. Враження у мене було таке: знову прийшов цей нестриманий чоловік, настирний, мов муха. Дід надто ввічливий, щоб прогнати, терпить, слухає. Але він велетень. Відмахнеться, і муха буде розчавлена. Нумо, дідусю, встань, скажи вагоме слово! Мовчить чомусь. Що з тобою, дідусю? Чому ти не проявив свою силу? Мені, твоєму внукові, кривдно.
Вже Блохін замовк, дивиться вичікувально і неспокійно. А дід усе ходить по кімнаті, бурчить собі під ніс:
— А це-бо цікаво, Радію, — каже він нараз. — Світ навиворіт, планета з підігрівом зсередини. Все не так, як у нас. Життя є там, як ти гадаєш? А вищі форми? Можуть вищі форми виникнути у вічній пітьмі?
І раптом розреготавшись, ляскає по плечу Блохіна:
— Можливо, ми з тобою ще рушимо в космос, Радію. Ти як, полетиш відшукувати свої інфри?
Чудовий роман із продовженням, який я слухав щодня, обірвався. Електростенографістка друкувала тепер лише листи. Використовуючи свій авторитет, дідусь диктував листи в інститути, обсерваторії, наукові товариства і просто старим космічним друзям, просячи, наполягаючи, переконуючи шукати чорні сонця, шукати їх уночі з Місяця, шукати в довгих космічних рейсах.
Полишений на себе самого, я, певна річ, знаходив інші розваги. І одного прекрасного дня мама спіймала мене на березі моря з вудкою.
Вона знову проявила стрімку рішучість. «Краще живий хлопчик із слабкими легенями, ніж здоров’як-утопленик!» — сказала вона. Наступного ранку на усипаному конюшиною полі приземлився вертоліт із шаховим поясочком — аеротаксі. І ще через півгодини я дивився вже з повітря на дачку, облицьовану скляною цеглою, і на рослого старого, який махав рукою з ґаночку.