Одного разу взимку, повернувшись із катка, я застав його за столом. Дідусь виглядав чудово: плечистий, рум’яний. Здавалося, він помолодшав за ці два роки. Барабанячи пальцями по столу, він жваво розповідав мамі:
— Розумієш, Павликів хворий, виявляється, мав рацію. Треба було лише взятися як слід. За один рік відкрито тридцять два інфрачервоні сонця. Знайшлися інфри в сузір’ях Ліри, Стрільця, Малої Ведмедиці, Змієносця, Тукана, Золотої Рибки. На Місяці зараз створюється цілий відділ при обсерваторії.
— Коли закінчиться ця розтрата сил і людей? — сказала мама. — Краще б додали вечірніх вихователів у школах. А то діти своїм богом бігають — на катку без нагляду, отримують травми.
— Найцікавіша з них Інфра Дракона, — продовжував дід. — Температура поверхні плюс десять за Цельсієм. І порівняно близько — всього сім світлових діб[10].
— Сім діб! Чи ти ба! Так близько? — ввічливо здивувалася мама.
— Звичайно, відносно близько, — виправився дід. — Від Місяця світло йде одну секунду, від Сонця вісім хвилин, від Нептуна — чотири години. Тут близько семи діб. Це все-таки досяжно. Сучасна ракета може подолати цю відстань за чотирнадцять років. Чотирнадцять туди, чотирнадцять — назад, там півроку-рік.
«Двадцять дев’ять років! — подумав я. — Через двадцять дев’ять років я буду літньою людиною. Все життя провести в ракеті! Цікаво, сам Радій Григорович погодиться на такий політ?»
— А як твоя дача, дідусю? — запитала мама не до речі.
Цифри вона завжди пропускала повз вуха.
— Щодо дачі я й зайшов до тебе, Катю. Дача мені більше не потрібна. Хочеш, поживи там. А якщо ні, я здам районній Раді.
— Ти переїздиш до Москви, дідусю? Може, ти й має рацію. Чисте повітря — це добре, але медичне обслуговування в Москві куди краще. Якщо хочеш, живи з нами. Виберемо просторішу квартиру.
Дідусь випнув груди. Голос його звучав урочисто:
— Я вже отримав квартиру, Катю. Уряд надав мені високу честь. Я затверджений начальником експедиції на Інфру Дракона.
Мама схопилася за серце:
— Знову в космос! У твої роки! Ти з глузду з’їхав, дідусю!
— А які такі мої роки? — Дід трішки образився. — Мені вісімдесяти ще немає, в жовтні виповниться. А згідно статистики, середній вік зараз дев’яносто три з половиною.
— Невже молодих не вистачає? Хай Радій Григорович сам летить.
— Він полетить. Насилу добився я, щоб його ввели в команду… То ти візьмеш дачу?
— Якщо тобі шкода дачі, залиш її за собою.
— На двадцять дев’ять років?
Мама почула нарешті цифру.
— Дідусю, ти божевільний! Що ти робиш, чого тобі не вистачає? Ти самотній, звісно, тобі нудно, але я ж запрошую — живи з нами. Павликові потрібен наставник. У нього перехідний вік, мати вже не авторитет…
— Ну що ти, Катю! Я в таких справах не помічник.
— А якщо ти захворієш, дідусю? Адже лікарі у вас універсальні, усе потроху, до ладу нічого… Ані кардіолога[11], ані геріатра[12]… Ні, як хочеш, я тебе не пущу.
— Хотів би подивитися, як ти мене не пустиш! — посміхнувся дід.
Але про всяк випадок почав натягати шубу з синтетичного горностая.
Коли він пішов, мама довго ще тинялася з кутка в куток, мимрячи собі під ніс:
— Втрата логічного мислення… старечий склероз… І таку людину — на тридцять років… Медичний огляд… Зажадаю… напишу…
Але нікуди вона не написала, і того ж року експедиція на Інфру Дракона стартувала з Кіліманджаро.
Між великим ковшем Великої Ведмедиці і неяскравим ковшем Малої тягнеться ланцюжок слабких зірок.
При деякому зусиллі уяви можна побачити там звивистий тулуб змії з підведеною головою. Це й є сузір’я Дракона. І все своє свідоме життя я піднімав у зоряні ночі голову, щоб відшукати пащу Дракона. Туди відлетів мій дід.
Двадцять дев’ять років — великий термін. Я виріс, закінчив школу, вибрав спеціальності. Птахівником я став — не пропала робота в живому кутку. Наш інститут виводить декоративних птахів. Співочими квітами називають їх у газетах. Досить складний шлях: райські птахи схрещуються з голубами і жайворонками. Доводиться марудитися і з виправленням спадковості. Але в результаті зараз у кожному саду на березах і соснах воркотять, переливаючись всіма барвами веселки, маленькі подоби павичів.
Я встиг обзавестися сім’єю (моя мати прихильниця ранніх шлюбів). Зараз у мене дорослі діти — син і дві дочки. Син, на жаль, хворий — слабкі легені. Бабуся все возиться з ним. Але це вже наше сімейне нещастя. А дівчатка хороші, здорові і здібні. Обидві відмінниці — одна закінчує музичну школу, друга мріє бути птахівником. Сподівається вивести райдужного солов’я.
Робота, турботи, клопоти… За двадцять дев’ять років багато що забувається. Звісно, все рідше й рідше дивився я на зоряну пащу Дракона. З пожвавленим хвилюванням слухали ми останні вісті у 2056 (двадцять дев’ятому за рахунком) році. Експедиція не повернулася. Яке нещастя спіткало її в дорозі? Хтозна? Щиро кажучи, я не дуже сподівався на повернення діда. Що не кажи, вісімдесят плюс двадцять дев’ять — вік порядний.
Ми все-таки поселилися на старій дідовій дачі.
Тут-таки неподалік, в Ульяновську, — Інститут декоративних птахів. На ранці двадцять хвилин польоту. У гарну погоду приємна прогулянка. У дощ, звісно, все проклянеш, поки залетиш за хмари.
Після терміну минуло ще три роки. І ось одного разу в літній вечір сидів я з Мариною (молодшенькою, майбутнім птахівником) біля хвіртки. Ми щойно повернулися з Ветлуги, птахів ловили там. У Заволжі є ще такі куточки… Ліс, болото, очерети. Ставиш сильце, щебет слухаєш, юшку вариш. Ані газет, ані радіо, ані людей. Неначе третє тисячоліття не настало ще.
Отож, сиділи ми біля хвіртки. Нагрітий за день луг поширював аромат теплого меду. У густій синяві неба носилися жовті, яскраво-червоні й мідно-зелені пташки. Але ось птахи пурхнули в кущі, почувся стрекіт… і невеликого зросту сивий чоловік незграбно приземлилася на лугу.
— Тут живе Катерина Кімівна? — запитав він, звільнившись від ранця. — Я хотів би її побачити.
Говорив він, як заведено було в першій чверті століття: договорюючи кожне слово до кінця, без цих новомодних скорочень і префіксів, що відскакують і гуляють абияк по реченню.
— Моя мати зараз у Єгипті з онуком, — сказав я. — Вам потрібна її адреса?
Новоприбулий простягнув до мене руки:
— Павлику! (Я вирячив очі. Вже років двадцять ніхто не називав мене Павликом.) Як виріс! Зовсім дорослий! Не впізнаєш мене? Втім, я сам себе не впізнаю. А пам’ятаєш: «Дідусю, до тебе прийшов хворий»?
— Радій Григорович? Коли ж… А дідусь також повернувся? Ну розповідайте, розповідайте все по черзі.
— Цим письменникам я руки-ноги переламав би, — так почав Блохін свою розповідь. — Розмалювали: космос, геройство, орли-капітани. Можна подумати, там малина з шоколадом. А насправді в’язниця — тридцять років зі строгою ізоляцією. Спаленька — три метри на три, гамак, столик, шафа. За стінкою — обсерваторія, машинна і півкілометра баків з пальним. Хочеш — гуляй уздовж баків, хочеш — натягай скафандр і перекидайся у просторі. А потім знову три метри на три, гамак, столик і шафа. І пітьма й зірки, зірки й пітьма. У перші дні, звісно, забавно. Земля, коли дивишся на неї ззовні, такий собі глобус на півнеба! Старт, гуркіт, тягар, невагомість. Відтак Місяць — інший глобус, поритий віспою. Космодром на зворотному боці. Тяжіння в шість разів менше, стрибаєш, мов гумовий м’ячик. Свято старту. На Місяці так урочисто це обставлено. А через тиждень Земля і Місяць — просто зірки на небі. Зірки й пітьма. Скільки не дивися у вікно, нічого іншого не побачиш. На годиннику двадцять чотири поділки, інакше заплутаєшся. День і ніч — жодної різниці. Вдень у кабіні електрика, вночі електрика, вдень за вікном Велика Ведмедиця, вночі Велика Ведмедиця. Тиша, спокій. Летимо. Стан рівномірного і прямолінійного руху. За годину — майже півтора мільйони кілометрів, за добу — тридцять п’ять мільйонів. У журналі відзначаємо: двадцять третього травня — мільярд кілометрів від Землі, першого червня перетнули орбіту Сатурна. З цієї нагоди — парадний обід. Пісні співаємо, радіємо. А по суті, умовність, тому що до орбіти порожнеча і після неї порожнеча. І сама орбіта, власне кажучи, осторонь. І Сатурн видно, як із Землі, — звичайною зірочкою. Адже планети, якщо ви уявляєте, як і Сонце, ходять по сузір’ях зодіаку[13], ближче до екватора, а ми летіли мовби до полюса — до Полярної зірки.
— Уявляю, як ви вивчили астрономію! — відзначила Марина.
Бідолаха не ладила з цим предметом у школі.
— А чим іще займатися? — закричав Блохін майже сердито. — На Землі я у вільний час новинки техніки читав, придумував щось. А там придумувати нема потреби. Людство такий могутній колектив — його сам-один не переженеш. Адже знання у мене зараз тридцятирічної давності, ідеї від тих-таки років. Дещо я намітив, звичайно. Зараз дорогою глянув у «Місячні вісті» і бачу: все перевершено. Єдина корисна справа в дорозі — каталог відстаней до зірок. Можливо, в школі ви вивчали, дівчинко, що відстань до зірок обчислюється за трикутником. Основа його — діаметр земної орбіти, на кінцях основи вимірюють два кути — напрям на світило. За двома кутами та стороною обчислюють і висоту трикутника — відстань до зірки. Але висота величезна, основа надто маленька, виходить трикутник худий і довжелезний. Помилки великі. Лише для сусідніх зірок і годиться такий спосіб. У нас у ракеті інша річ. Ми пішли від Сонця в тисячу разів далі, ніж Земля, основа у нас у тисячу разів більша, можна вимірювати трикутники в тисячу разів вищі. Грубо кажучи, до всіх зірок, які видно в телескоп. Ну ось і було нам заняття на весь шлях: вимірюєш, обчислюєш, вимірюєш, обчислюєш. Потім пишеш у гросбух[14]: номер за каталогом такий-то, координати такі-то, спектральний клас АТ, відстань сім тисяч сто вісімнадцять світлових років. Напишеш, і вирвати сторінку кортить. Кому, коли знадобиться це сонце із спектром АТ? Хто полетить туди за сім тисяч світлових років? Ми на сім світлових діб усе життя витрачаємо.
Так вісім годин — повний робочий день, і ще години чотири перед вечерею. Робити-бо все одно нема що.