І разом з тим — боротьба за бадьорість. «Потрібно завтрашній день чекати з нетерпінням», — казав він частенько. І я наслідував йому як міг. Розумів: інакше не можна. Розкиснеш, опухнеш. А там хвороби, лінь і хандра. І працювати осоружно, і обов’язки забудеш. У космосі бували трагедії: пускалися люди берега, себе втрачали і навіть назад повертали.
Нудьга, нестерпна одноманітність і разом з тим настороженість. Роками нічого не трапляється, але щосекунди може статися катастрофа. Адже порожнеча не зовсім порожня — всілякі там метеорити, метеорний пил. Навіть газові хмари при нашій швидкості небезпечні — врізаєшся в них, мов у воду. Ще зустріли ми у просторі якісь ущільнені зони, невідомі науці. Коли входиш у них, усе зсувається, стискується… а в грудях тіснява. Чому — неясно. Метеорний пил роз’їдає обшивку, метал утомлюється, виникають блукаючі струми. Поступово, непомітно псується все — корпус, механізми, прилади. І дивишся — витік повітря, або управління відмовило, або автомати бунтують. Роками нічого не трапляється, а потім раптом… Тому один хтось обов’язково чергує.
Найгірші ці години самотнього чергування. На Землю кортить — у поле, щоб ромашки квітнули і жайворонки в синьому блиску співали. У натовп кортить, у метро, на стадіон, на мітинг. Щоб крик стояв, не дзвінка тиша, щоб ліктями тебе штовхали, щоб тісно було і всі обличчя різні й незнайомі. І щоб жінки навколо. Я, даруйте, вже в літах і навіки неодружений. Жінці зі мною годі ужитися. У мене вдача препогана. Але там, у просторі, затужив. Очі заплющу, і зараз же перед поглядом біла шийка, вушко рожеве, пухнасті завитки над вухом, родимка на щоці. От як у вас.
Марина зніяковіла і почервоніла.
— І жінок зовсім не було з вами? — запитала вона.
— Чому ж, були. У такі довгі рейси навмисно підбирають пари: чоловік-дружина, чоловік-дружина. Чоловік зазвичай інженер і фізик, дружина — біолог і лікар. І обоє астрономи. У нас також були дві пари — Варенцови і Юлдашови. А третя пара ми з Павлом Олександровичем: старий і бурлака. Але й одруженим усе одно кепсько. Жінки за театром нудьгують, товариства немає, магазинів немає, моди останні невідомі. І найгіркіше — про дітей сумували. А везти дітей боязно: тіснота, штучне світло, невагомість. Хтозна, чи окріпнуть кістки і м’язи, чи навчиться дитина ходити як слід. Ні вже, краще не ризикувати. А час іде.
— Тридцять років! — зітхнула Марина співчутливо.
— Покладемо, не тридцять, фактично втричі менше, — поправив Блохін. — Нас шестеро було в ракеті, і ми спали позмінно. Два роки чергуємо, чотири спимо. Я маю на увазі сон штучний, з охолодженням. Це робиться не лише для нашого задоволення, але й для того, щоб заощадити вантаж. Чотири роки людина не п’є й не їсть і майже не дихає. Ось вилетіли ми за межі Сонячної системи, простір став чистіший, небезпеки зіткнення майже немає… і відразу ж дві пари готуються до сну. Три доби не їдять нічого, лише п’ють-п’ють-п’ють; відтак наркоз, і в холодну воду. Температура тіла знижується, її доводять до плюс двох градусів. Людина стає немов камінь. І тоді кладемо ми її в термостат — скляний ящик з автоматичним регулюванням температури. За градусами потрібно дуже ретельно стежити. Трохи вище — бактерії активізуються, трохи нижче — кров замерзає і крижинки рвуть тканини. Навіть моторошнувато: ти ходиш, працюєш, а поряд твої ж товариші у крижаному термосі. Потім звикаєш, звісно. А коли спиш, нічого не відчуваєш. Спочатку в голові дурман і злегка нудить — це від наркозу. Потім усе чорно… і тут-таки ледь мріє світло. Це означає, минуло чотири роки, тебе оживили. Ось це найнебезпечніша мить, тому що голова відпочила, свіжість думок надзвичайна, відразу цікавість: де летимо? Що сталося за ці роки? А серце відвикло битися, йому не можна відразу режим змінювати. Ось я добре переносив стрибок, а дід ваш кепсько. Все-таки старий чоловік, серце зношене. Першого разу ще нічого, а після другого сну — і запаморочення, і різі, і свідомість він утрачав. Айша — це наш старший лікар Айша Юлдашова — години чотири відходжувала його. Отямився все-таки. І Айша сказала тоді, що за третій раз вона не ручається. Можливо, Павлові Олександровичу доведеться терпіти і на зворотному шляху всю дорогу чергувати — чотирнадцять років беззмінно.
Це було вже на підході до мети, коли будили всіх поголовно і спати не лягав ніхто. Чотирнадцять років прямували ми до невидимої точки, нарешті зуміли розгледіти ціль — темний кружечок, що затуляв зірки. Молодці місячні астрономи! Ціль указали нам точно… і вийшли ми правильно, без зайвих витрат пального. Але чого не розгледіли астрономи — що Інфра Дракона не самотнє тіло, а подвійне, два чорні сонця — А і В. А — трохи менше, В — трохи більше. А ближче до нас, В — трохи далі. По-космічному «небагато». А взагалі-то відстань між ними більша, ніж від Землі до Сатурна.
Ми всі тремтіли від нетерплячки, і Павло Олександрович найбільше, хоч і не показував виду. Адже це була остання ставка його життя, остання надія на зустріч із космічними братами. Він уже приготував увесь свій арсенал для міжпланетних переговорів: світлові сигнали, щоб повідомити, що два на два чотири, й інфрачервоні прожектори на випадок, якщо ті істоти бачать, мов сови. І камертони, якщо вони геть сліпі. І ультразвукові сирени, якщо вони чують ультразвук, мов кажани. Були у нього ще малюнки і моделі геометричних фігур, абетка з опуклими картинками — і подивитися можна і послухати.
Пам’ятаю вирішальний день — третє серпня. З ранку почали ми гальмувати. З’явився верх і низ, речі, забуті в повітрі, почали падати на підлогу. До середини дня темна плямочка Інфри почала помітно рости, гасити зірки одну за одною. Все більша й більша. А там зайняла майже півнеба. Повисла навпроти нас така собі чорна таріль. Зупинилися ми. Стали тимчасовим супутником Інфри.
І уявіть наше розчарування. Трохи помилилися наші астрономи. Вони визначили температуру атмосфери у плюс десять градусів, а насправді виявилося мінус шість. Все там було в атмосфері: метан і аміак, як на Юпітері, вуглекислий газ, як на Венері, повно водню і водяної пари — густі-прегусті хмари. І під ними лід, сніжні поля, тороси. А по торосах не полазиш. Тяжіння чотирикратне, ноги немов гирі, їх і не пересунеш зовсім. І товщина льоду — десятки й сотні кілометрів. Вибухами ми визначили.
Варто було летіти чотирнадцять років, щоб побачити звичайну арктичну ніч!
Ми всі були засмучені, а Павло Олександрович просто розчавлений. Не збулася мрія життя! Остання спроба зірвалася.
Тоді й склалося остаточне рішення: відвідати Інфру В також.
— Само собою зрозуміло! Вони ж поряд, — вирвалося в мене.
— Ні, це не само собою зрозуміло, Павлику, не знаю, як вас по-дорослому. У космосі свій розрахунок. На Землі від пального залежать кілометри, там — лише швидкості. І витрачають пальне не весь час, а лише при розгоні і гальмуванні. Найчастіше беруть запас на два розгони і два гальмування. Якщо зайвий раз причалили, отже, витратили паливо, назад полетимо повільніше, повернемося пізніше років на три. Тут уже економимо всіляко, розвиваємо малу швидкість — не вище за сорок кілометрів у секунду. В кінці минулого століття це вважалося за досягнення. Повземо потихеньку — майже рік від Інфри до Інфри. І спати ніхто не лягав — на рік не варто охолоджуватися. Дід ваш усе вибачався — йому здавалося, що задля нього ми погодилися затриматися. Насправді всім кортіло відвідати другу Інфру. Там, де тридцять років життя віддано, одним-двома роками рахуватися не станеш. Ніхто не хотів обернутися спиною до незвіданого світу.
І друга темна плямка виросла, погасила всі зірки навколо, зайняла половину неба. Знову пригальмували ми, перетворилися на тимчасовий супутник, послали ракету-розвідник у пітьму. Самі бачимо — цього разу пітьма не глуха. Зірниці раз у раз — грози під нами. При спалахах видно обриси хмар. Прийшло по радіо повідомлення від автомата — температура плюс двадцять чотири. Можливо, тому й помилилися земні астрономи, що змішали промені тієї крижаної Інфри і цієї — грозяної. Вийшло в середньому плюс десять — близько до істини.
Але щось не врахували ми в розрахунках, і наша ракета-розвідник зникла. Мабуть, потонула. В останню мить розгледіли ми на екрані водяну гладінь, круті косі хвилі. Послали другу ракету — ця облетіла кілька разів навколо Інфри. Бачили ми хмари, бачили дощ — прямий, не косий, як у нас зазвичай. Адже на Інфрі все важче в чотири рази, навіть краплі. Бачили знову хвилі. Усюди море, лише море, жодного острівця. І на екваторі океан, і на полюсах океан. Льодів ніяких. Це зрозуміло. На Інфрі тепло надходить зсередини, і клімат там однаковий — на полюсі і в тропіках. Скрізь тепло.
Льодів немає. Вода й вода… жодного острівця, хоч би вулкани стирчали. Океан, океан, суцільний океан. Посадили ракету на воду, зміряли глибину. У одному місці вийшло сімдесят кілометрів, у другому — лише три. Але суші не було ніде.
Стільки в цьому космосі несподіванок! Дарма кажуть: одноманітність і нудьга. Адже ми на що розраховували? Що на Інфрах цих, як і на нашій Землі, є океани і є суходіл. Розумні істоти (а в душі ми всі сподівалися на зустріч із розумними), природно, можуть розвиватися лише на суші. І зореліт наш був пристосований для посадки на тверду землю. Мимохідь ми збиралися подивитися й океан — відплисти від берега, спустити в глибину невелику батисферу. Але головне завдання було — вивчити материки.
І раптом все змінюється. Суші немає зовсім. Розумне чи нерозумне, але життя треба шукати у воді. Сісти на воду? Як? На три ноги? Переобладнати зореліт? Це на Землі легко: змінив проект, послав замовлення на інший завод. А у нас кустарщина. Верстати мініатюрні, для дрібного лагодження. Весь матеріал — стінки спустошених баків. Робітників — шість чоловік, всі не найвищої кваліфікації. Сидимо і думаємо вшістьох.
Припустимо, провозимося ми місяці зо три, пристосуємо наш корабель для посадки на воду. Але на Інфрах тяжіння солідне, на зліт і посадку великі витрати пального. Розбазаримо пальне, це означає, що при поверненні доведеться зменшити швидкість. Летітимемо до Землі не чотирнадцять, не шістнадцять, а двадцять п’ять років. На зайвих десять років і провізії не вистачить, і старий наш не доживе. Ні, сідати не можна. Просто скинути батисферу у воду? А який сенс? Біда в тому, що підводний телевізор не можна використовувати — для нього потрібен кабель. На Землі це не трудність — змінив конструкцію, послав замовлення на другий завод. А у нас кустарщина — шість робітників, верстати для лагодження. Казка про білого бичка.
Значить, обійдемося без телевізора. Пошлемо радіопередавачі. Але радіо скупе. Воно може повідомити, де тепло, де холодно, доповісти, що поряд щільне тіло. Яке тіло? Як воно виглядає? Скеля це, чи медуза, чи кит?
І ось одного разу, коли ми вже втомилися сушити голову, Павло Олександрович сказав:
«Є вихід. Давно обдумую».
Ми всі насторожилися: який вихід?
«Треба послати в батисфері людину, — сказав він просто. — Людина подивиться очима і розповість по радіо».
Ми посміхнулися… сприйняли за жарт. Послати-бо людину можна. Питання в тому, як повернути її назад. Треба посадити на воду зореліт, щоб прийняти людину. Садити на три ноги не можна, змінити конструкцію не до снаги. І на посадку потрібне пальне. Розбазаримо пальне — летіти зайвих десять років. На десять років провізії не вистачить. І старий навряд чи доживе. Казка про білого бичка.
У автомата-ракети корисний вантаж — двісті кіло. Спустити батисферу вона зможе, підняти не зуміє.
«Нічого не вдієш, — каже Павло Олександрович. — Людині неможливо повернутися».
Айша перша зрозуміла, про що йде мова:
«Якщо ви хочете самі…»
«Так, я хочу, — перервав її ваш дід. — І перестаньте махати руками, вислухайте спокійно. Ви, Айшо, стверджували, що мене небезпечно усипляти, що я після кожного сну ризикую не прокинутися. Ймовірно, ви наполягатимете, щоб я чергував безперервно всі чотирнадцять років підряд. Зараз мені дев’яносто п’ять років. Немає ніякої гарантії, що я доживу до Землі. І навіть якщо доживу, що мене чекає там? Берегти здоров’я, ковтати ліки, підмітати доріжки на дачі, підстригати кущі? А я старий космач. Ми, космачі, живемо і вмираємо в дорозі, на небесних шляхах».
Юлдашов сказав: «Непотрібна жертовність. Треба повертатися на Землю, доповідати…» — «Наступна експедиція буде споряджена», — сказав Толя Варенцов. І Айша брязнула навпростець: «Ми вас не пустимо, це злочин».
А він їй: «Ви просочені медичними забобонами, Айшо. Вам здається, що людина має право померти лише від хвороби, після офіційного дозволу лікаря. У нас, космачів, свій відлік життя. Ми вимірюємо його відкриттями, не роками. По суті, моя біографія закінчиться, коли ми повернемо до Землі. Так і буде написано: «Відкриття Інфри В — його останнє досягнення». Розумієте: останнє! Інфра В — моя межа, моя вершина. Я навіть не дізнаюся, чи є тут життя, в океані Інфри. Адже наступна експедиція повернеться на Землю років через сорок, не раніше. Я написав свій останній рядок і прочитав останню сторінку. То дайте ж мені узяти ще одну вершину, дайте додати сорок років, зазирнути в наукові вісті майбутнього століття. Дайте мені зробити півкрок за свою межу!»
— І ви пустили старого? Ніхто не зголосився натомість? — скрикнула Марина.
Що сталося з моєю скромницею?
Блохін навіть не звів очей.
— Толя Варенцов підвівся, хотів було запропонувати себе — Галя схопила його за рукав. Я наполягав на своїй кандидатурі. Але Павло Олександрович не прийняв. «Я вирішив, — сказав він. — І не витрачайте часу на порожні суперечки. Наказую почати підготовку до спуску».
— І ви, звичайно, погодилися, — не стерпів я.
— Ми переконували його два тижні, — сказав Блохін. — Весь час сперечалися, поки йшла підготовка. Там багато чого треба було пристосувати в батисфері. Ми конструювали і умовляли. Врешті-решт Павло Олександрович заборонив суперечки. «Відхиляєтеся, — сказав він. — Витрачаєте час, замість того щоб усе продумати, і мені заважаєте продумувати».
Він справді все передбачив. Залишив нам щонайдокладнішу настанову на весь зворотний шлях. Усе пояснював ґрунтовно, спокійно, неначе господарство здавав за описом. Листи написав прощальні друзям на Землю. Катерині Кімівні передав уклін. Павлика велів поцілувати у маківку. Забув, що я не дотягнуся. Для нас, космачів, земний час зупиняється, ми пам’ятаємо Батьківщину, якою покинули. Велів поцілувати. А так нічого не заповів. «Якби хлопець пішов у космос, — сказав він, — я б його націлив. А в земних справах Катерина краще від мене розуміється».
У останній вечір розпорядився влаштувати прощальну вечерю. Сам склав меню. Поставили улюблену плівку — хронікальний фільм «На вулицях Москви». Потім музику — дев’яту симфонію Бетховена дід ваш любив. Така вона бурхлива, закликаюча до боротьби. Шампанське пили. Це ціла проблема — в невагомій ракеті пити шампанське — воно норовить у повітря відлетіти. І співали пісню хором. Нашу пісню, дорожню:
Айша плакала, і Галя плакала, і Толя все відвертався, носом шмигав. А я захмелів трішки і запитав, наважився: «Невже вам не страшно, Павле Олександровичу?» А він мені: «Радію, любий, звісно, страшно, і найбільше боюся, що даремно я це затіяв. І не побачу я нічого, лише чорну воду…» А я за руки його схопив:
«Павле Олександровичу, а й справді, може, немає нічого. Відмініть!»
— Відмінив? — зітхнула Марина.
— Магнітофон у вас є? — запитав Блохін сухо.
І декілька хвилин опісля з тихого шелестіння стрічки виник знайомий голос. Немов і не було десятків років і десятків мільярдів кілометрів Я відчув себе хлопчаком, що забився в кут канапи. Як і в дитинстві, хрипкий бас, старанно вимовляючи звуки, диктував черговий розділ спогадів.