Оленка засміялась.
— Ти така кумедна.
— То що ходімо. — Оля швидко спустошила свою тарілку і нетерпляче спостерігала, як повільно їсть Оленка.
— Олю, я ще нічого не… — спробувала запротестувати Оленка, коли подруга майже силоміць потягла її на гору.
— Добре, поки ти доїси, я десерт піду візьму, — знайшла виправдання Оля і попрямувала до столів з десертами.
Крім маленької мисочки вершків і цілої жмені полуниці, вона прихопила ще кілька бісквітів і одне морозиво з фруктами. Полуниця посеред зими Оленку не здивувала, але вона симпатизувала тістечкам. Вони були такі милі, прикрашені горішками.
— Олю, ти збожеволіла! Нам же після цього всі свята доведеться не виходити з тренажерного залу. Якщо чесно, то мене така перспектива не приваблює.
— А мені все одно, — безжурно заперечила подруга. — Сьогодні останній день роботи. Потім довгі канікули і я хочу відірватися. Бери щось, — заохочувала вона Оленку.
Такою своєю поведінкою Оля вбивала атмосферу свята.
Оленка відчувала, що здатна розслабитись і отримувати задоволення.
Гупання сучасних хітів змінила приємна класична музика. Кавалери запрошували дам. Пари повільно розхитувались у божественному вальсі.
Оленці закортілось опинитись поміж цих пар, що кружляли у танку. Жіночі сукні розвивались і звабливо обіймали вишукані смокінги чоловіків, руки сплітались, плечі і груди вирівнювались.
— Ходімо наверх, — проковтнувши останню полуницю, вкотре запропонувала Оля.
Оленка спантеличено подивилась на порожні тарілки. Подруга все поглинула. «Це й справді заслуговує поваги», — подумала Оленка, маючи на увазі властивості Олиного шлунку.
— Йди, я ще трохи побуду тут.
Оленка не відривала очей від різнобарвних візерунків, які вимальовували своїми па чепурні красуні.
Оля зовсім не засмутилась, а швидко схопившись на ноги, вибігла зі словами, — зустрінемось пізніше.
Оленка взяла келих червоного вина і повагом помандрувала у глиб зали.
Поряд зі сценою стояли два фонтанчики. Невеличкі керамічні фонтани, з яких текла не вода, а шоколадна глазур: з одного — чорна, а з другого — біла.
У Оленки перейняло подих. Їй здалось, що вона потрапила у казку. Навіть звуки милої її серцю музики відійшли на задній план. Вона наблизилась до фонтанчика, взяла шматочок ананаса зі срібної таці з різноманітними фруктами, що стояла поряд на маленькому столику, вмочила фрукт у шоколад і скуштувала. Смакувало неймовірно.
— А якщо спершу в чорний, а потім у білий шоколад, буде ще смачніше, — звернувся до Оленки кароокий чоловік років сорока. Він спостерігав за нею. — Вам сподобається, — і чоловік простягнув Оленці шматочок ананаса, вмочений у чорний і білий шоколад.
Дівчина посміхнулась і скуштувала. Зазвичай, Оленка б відмовила, але вона чітко зрозуміла, що цього вечора її роботою буде цей дядечко.
— Юрій, — відрекомендував себе чоловік.
Оленка спробувала вичавити посмішку, коли він цілував їй руку. «Елегантний жест, який часто стає продовженням не дуже елегантної поведінки», — подумалося.
— Оленка, — може аж надто стримано для такого вечора представилася дівчина.
Оленка одразу відчула як він дивиться на неї, слідкує за її рухами, за плечима, руками, за вирізом на сукні, за стегнами.
«Непристойний, сексуальний погляд», — розуміла дівчина.
— Як вам свято, — заглядаючи їй в очі, поцікавився Юрій.
— Я поки що не впевнена, але здається мені подобається, — Оленка гралась. — Тільки музика тут гучна. Класику замінили на якесь незрозуміле гупання.
— Ходімо на терасу, — Юрій злегка обійняв Оленку за талію і звернув у потрібному напрямку.
Вона ніби не відчула нахабності і піддалась.
— Там набагато тихіше.
Коли вийшли на терасу, Оленка ледь помітно здригнулася. На вулиці взявся морозець.
— Одягни, — Оленку огорнув дорогий чоловічий піджак. Він не мав запаху, хіба що ледь вловимий квітковий аромат. «Жіночий аромат», — скептично зауважила про себе Оленка.
— Дякую. Тут справді тихо і такий гарний вид.
Густе синє небо і дрібненькі зірочки нависали прямо над головою. Верхівки високих пишних ялинок були так близько, що до їхніх темно-зелених голочок можна було досягнути рукою. Сяяли вогники, пахло хвоєю, холодом і розвагами.
— Так, дуже гарний, — погодився з нею Юрій, — а особливо його прикрашає твоя усмішка.
Оленка щиро посміхнулась. Вона не очікувала, що її кавалер виявиться галантним. Однак що він так швидко перейшов на «ти» Оленці було неприємно.
— Вальс, — зауважила Оленка. — Досить дивний репертуар, то якісь сучасні хіти, то класичні шедеври.
— Ви любите музику? — Ввічливо поцікавився її кавалер.
Оленка говорила про те, що її хвилювало у цю мить. Досить відверто як на першу розмову.
— Так, я обожнюю музику. Вона, як на мене, точніше за будь-яке мистецтво передає почуття. Знаєте, як кажуть, ангели співають. Адже вони співають, а не малюють чи не танцюють. А ви любите музику?
— Люблю, але зовсім інакшу. Музику моєї молодості, — Юрій спокійно розповідав про захоплення своєї юності, давши точно зрозуміти, що йому сорок дев’ять.
Він не соромився свого віку, навіть кинув: «тоді, тебе ще не було навіть у планах». Урешті-решт додав, що час перейти на «ти», хоч сам уже давно це зробив.
Оленка змінила тему. Вона чомусь захотіла розповісти, як у дитинстві любила кататись на ковзанах, хоч й робила це лише один раз.
Повисла пауза.
— А я люблю класику, — Оленка швидко постаралася заповнити цю паузу, щоб уникнути питань про її діяльності, на що натякав Юрій.
«Наче він сам не здогадується», — промайнуло у дівочій голові.
— Особливо Шопена. Як тільки почую його, одразу хочеться танцювати.