— Ти вже це казав.
— Але ти ніяк не відреагувала.
«Як же я люблю чоловіків, які говорять те, що думають», — Оленка аж замружилась від задоволення і знову залишила Славкову репліку без відповіді.
— Я проведу тебе до квартири.
— Ти вже й так двічі мене врятував. Чи не забагато для одного вечора?
Оленка мусила трохи пофліртувати. Не здаватися ж без оборони. Хоча, яка там оборона. Вона готова була йти за ним на край світу, просто зараз. І це так було не схоже на розважливу, серйозну Оленку.
— Скоріше за одну ніч, — уточнив Славко, кивнувши головою на автомобільний годинник. Було пів на четверту.
— О’кей, каву заслужив, — погодилася на компроміс Оленка.
— О, а ти сувора…
— Ні, я справедлива.
Славко усміхнувся. «Вона ще й кумедна ця красива дівчина. Він помітив її ще на вечірці, миловидна, з сумними очима і красивою спиною», —відзначив подумки чоловік.
Оленка підійшла до дверей під’їзду і зупинилась.
— Але не думай, що я усіх підряд запрошую на каву о пів на четверту ранку.
— Звичайно не всіх, а тільки тих, кому завдячуєш своїм життям, — якомога серйознішим тоном, хоча й з іронічним відтінком, погодився Славко.
— Двічі, — іронічно додала Оленка і блиснула посмішкою.
Вона відверто загравала до ледь знайомого чоловіка. Але цей флірт більше нагадував гру, в яку грають двоє давно знайомих людей, що знають один одного напам’ять. Наче у них є спільна таємниця. А таємниця у них була. Проста і щира — новонароджене кохання. Чисте, як сніг, що щойно злетів з небес.
— То що? — Поцікавилася Оленка у Славка, який чомусь нерухомо застиг перед дверима.
— Думаю може на тебе сніг з даху впаде…
— І…
— Тоді за все життя не відкупишся.
Оленка була готова на все: відкуповуватись усе життя чи щоб її без перестану рятували, лише б провести решту своїх днів з цим чоловіком.
Славко засміявся і, підхопивши жменю сухого пухнастого снігу, підбіг до Оленки. Сніжка вмостилась в капюшоні розкішної позиченої шуби.
— Ось тобі.
Оленка з суровим виглядом витягла сніжку і докірливо похитала головою. Кокетливо відвернула голову, продемонструвавши красиву шию, і мовила, — хотів урятувати мене від своєї ж сніжки?
Славко задоволено посміхнувся і заправив пасмо волосся за вухо.
«Як же він їй подобався! Високий кремезний, за ним як за стіною. Все, що потрібно тендітній беззахисній дівчині! Сильний чоловік, якому вона, можливо, дуже подобається», — весь час думала про це Оленка.
— Це не чесно, — Оленка грайливо штовхнула Славка і на її долонях залишився цупкий дотик балонової тканини.
Він похитнувся, схопився за правий бік і впав на холодні двері.
Оленка застигла. Вона подумала, що він зумисне прикидається, аби налякати її. На якусь мить настала тиша, було чутно, як хрустить сніг під ногами у пізнього перехожого.
Славко стиха застогнав.
— Що таке? — Стривожилася Оленка.
Вона підхопила свого рятівника попід руки, й ледве змогла трохи його підняти, сперши об двері.
Стареньке дерево потріскувало. Оленка сповзала вниз — було ковзко.
— Зараз двері зламаємо, — Славко посміхнувся, переборюючи біль.
Оленка тяжко видихнула і підтягла його, поставивши на рівні ноги.
— Пару кроків зробиш? Я на першому поверсі живу.
— Дякую. Мені вже якось перехотілось кави.
— Дурне тобі в голові. Швидку треба викликати.
На диво Оленці вдалось одразу вмовити цього сильного велетня піднятись у квартиру. Здається, вона теж мала певний вплив на нього.
— Заходь.
Оленка відчинила двері і провела Славка до диванчика у вітальні.
— Який у тебе безлад, — тяжко дихаючи констатував гість, обдивившись навкруги.
Під безладом він розумів кілька пар взуття біля вішака, фіолетова кофтинка, що лежала на кріслі і брудне горнятко на чайному столику.
— Славку, між іншим, я викликаю швидку. Можу й передумати.
Оленка аніскільки не образилась на критичні зауваження нового знайомого.
А він знав, що вона не образиться, тому й зробив зауваження.
— Ну, не викликай. Тоді тобі доведеться пояснювати, що робить у тебе вдома мертве тіло.
— Я скажу, що вбила його красивими очима, — Оленка влучно відповіла на задавнену репліку про очі.
Славко визнав, що програв у цій словесній грі і повільно захитав головою.