— Я не доживу. Тобі доручено почесну місію приготувати засудженому останню вечерю.
— Радше сніданок.
Оленка зайшла до кімнати. Вона почувала себе неймовірно звабливою. На її дивані розвалився кремезний чоловік у дорогому костюмі й темно-синьому пуховику, який псував весь презентабельний образ.
— У тебе гарні очі.
Оленка промовчала і присіла на диван поряд зі Славком.
— Славку, ти вже втретє це повторюєш. А я не знаю як реагувати, — вона знизала плечима.
— Не потрібно реагувати. Просто дивись на мене. Мені цього досить.
— А не боїшся, що я тебе вб’ю цим поглядом? — Оленка округлила очі і загрозливо підняла брови.
— Я мрію про це.
У Оленки перейняло подих від того, як він дивився на неї. Вони довго цілувались, ніжно і пристрасно, наче вперше у житті. На кухні свистів чайник, за вікнами прокидався день і небо ледь зайнялось блідою блакиттю.
— Не йди, — тихо прошепотів Славко Оленці на вушко одночасно з дзвінком у двері.
До квартири всипала когорта людей у сіруватих заношених халатах. Головний лікар одразу ж пішов мити руки, а медсестру Оленка провела у кімнату до хворого.
— Доброї ночі, що трапилось?
Молоденька медсестричка з цікавістю глянула на Славка. Він закотив очі і схилив брови, невдало створюючи образ жертви.
Оленка стояла позаду і спостерігала за Славком. Він повільно відповідав на запитання медсестри весь час переводячи погляд на Оленку.
— Так, хворий, що турбує?
Високий вусатий лікар зайшов до кімнати і акуратно відсунув Оленку, яка стояла у проході.
Славко спробував підвестися на руках, але його пронизав сильний різкий біль.
— Зрозуміло. Травми були?
Славко відповів негативно.
— Падали десь? Можливо, вдарились? — Лікар звісно не вірив, що не було ушкоджень. — Ще раз запитую — травми були? Я ж все одно усе побачу.
— Були, — несміливо заперечила Оленка.
Славко зморщив чоло і опустив одну брову.
— Сьогодні трошки.
— Дружина? — Не відриваючись від огляду хворого, перепитав лікар.
Оленка заклякла. Повисла неочікувана пауза. Лікар з медсестрою переглянулись.
— Трошки пововтузились з товаришем, — Славко зробив буденний тон, але всі помітили фальш у його голосі.
— Знімайте сорочку. Схоже на забій.
Оленка нервово потирала чоло, підперши іншою рукою підборіддя.
Славко, підвівшись за допомогою медсестри, знімав світло-рожеву сорочку, яка йому непристойно личила. Знімав повільно, наче навмисне зваблював Оленку.
«Що ти зі мною робиш?», — промайнуло в Оленчиній голові. Вона майже втратила свідомість чи то від незручного питання про дружину, чи то від вигляду засмаглих плечей і рук чоловіка, що лежав на її канапі.
— Тут болить? — Лікар оглядав правий бік.
Славко прикусив нижню губу і не зміг стримати стогону.
— А ось тут?
Славко промовчав, хоч знову стиснув губи.
— Ребро зламане.
Оленка зблідла і повільно опустилась на маленький стільчик, що стояв біля медсестри. Лікар потер вуса і обернувся до Оленки.
— Ви не хвилюйтесь, нічого страшного.
— Виживу, — байдуже констатував Славко і Оленка моментально, наче під діями якихось чар, заспокоїлась.
— Виживе. Зараз накладемо тугу пов’язку і стане легше.
— А може якісь ліки випишете, лікарю? — Збентежено прошепотіла Оленка.
— Та які тут ліки хіба що знеболювальне, хоч він міцний. Має витримати.
— Я витримаю, — твердо запевни лікаря Славко.
Оленка відпровадила лікаря, поклала йому в кишеню пристойну суму, на чому наполягав Славко. Він усе ще лежав роздягнений, але з пов’язкою на грудях.
Лікарі порекомендували зробити рентген. Зробили перев’язку і пішли.
Оленка зазирнула до кімнати і застигла… Славко, наче він живе у цій квартирі років з десять, розклав диван, влігся на нього і клацав пультом, незадоволено дивлячись на миготіння телевізора.
— Погодувати тебе? — Турботливо запропонувала Оленка, хоч її цікавило зовсім інше запитання.
— Я залишаюсь, — відповів на приховане запитання Славко.
Оленка неймовірно зраділа, але виду не подала. Хоча навіть спробувала вдати незадоволення чи здивованість.