— Вона навіть дитиною і то не займалась… Мама нічого мені не казала. Жаліла.
— А ти не відчував?
— Я бізнесом займався, — Славко гірко посміхнувся, наче насміхаючись із своєї колишньої наївності. — Я ж для неї старався. Щоб у неї та дитини все було. Що б ми жили у достатку. Ми досить довго прожили разом. Я намагався у всьому їй догодити. Розумієш, у всьому…
Оленка хитала головою. Славко зупинявся на півслові, щоб проковтнути слину. Він задихався і з горла виривався легкий хрип.
— Заспокойся… Заспокойся, я тебе прошу, — намагалася заспокоїти його Оленка, проклинаючи про себе свою власну дурну цікавість.
Перед нею сидів зовсім інший Славко. Не той, якого вона так добре і швидко вивчила. Її впевнений і спокійний чоловік перетворився на вразливого незахищеного хлопчиська.
— Розумієш, тому я й не хотів зачіпати минуле. Я був тоді зовсім не такий, як зараз. Зовсім. Мені не дуже легко згадувати про це. Я кохав Валю. З усіма її недоліками. Я кохав її, а вона мене ні.
— Славку!
— Так, уявляєш? У мене було стільки грошей, що я міг… але та, що мені була потрібна, не кохала мене… Оленко, ми вже давно розійшлись. Майже два роки як не живимо разом.
— Я… мені… — Оленка замовкла. Вона справді співчувала, хотіла пожаліти Славка. Приголубити його, дати відчуття захищеності, яким він наділив її. Але сповіді вже неможливо було зупинити. Він прагнув вилити перед нею усю душу.
— Одного дня повертаюсь додому, а в її ліжку… Я не витримав…
Оленка хотіла запитати — «Чому ж не розлучився?» — але Славко випередив німе запитання.
— Не розлучались через сина. Він був ще досить маленький. Я навіть спочатку жив з ними, щоб була ілюзія сім’ї. А потім змучився від усієї цієї брехні.
— І що? — Уже тихо запитала Оленка.
— Просто пішов. На останньому поверсі в офісі зробив ремонт і жив там, поки тебе не зустрів.
— Один?
— Один.
Оленка якось недовірливо дивилась на Славка. Він обійняв її крихітне личко своїми величезними долонями.
— Я не живу з дружиною. Розумієш?
— Я розумію, — Оленка потихеньку приходила до тями, — але чому цей лист…
— Це не важливо. Я кохаю тебе. Чуєш, я кохаю лише тебе. Виходь за мене.
Славко присів перед стільчиком, на якому сиділа Оленка. Він тримав її долоні і цілував їх, пестив.
Оленка затихла, наче не почула пропозиції.
— Стань моєю дружиною, Оленко.
— Ти ж одружений, — Оленка щиро сподівалась, що тепер Славко заговорить як герой кінофільму. А він саме так і зробив.
— Я кохаю тебе, Оленко, ти єдина моя половинка. Я так довго чекав на тебе. Ти — моє все. Усе, що мені потрібно.
— Я теж кохаю тебе! Я… — Оленка опустилась на підлогу і вони обійнялись.
— Я розлучаюся. Я вже розмовляв зі своїм адвокатом. Я не хотів тобі нічого казати, поки не владнав усі паперові справи. Але інші сказали за мене — благодійники. Я благаю тебе — виходь за мене. Обіцяю, що ти ніколи про це не пошкодуєш.
Оленка мовчала. Вона не могла, як у кіно, відразу відповісти «Так!». Не могла, хоч кохала Славка. Кохала і хотіла бути з ним. Але це занадто серйозний крок, щоб робити його спонтанно і необдумано.
— Я подумаю, Славку. Я подумаю.
Вона цілувала його, пристрасно обдираючи губи об щетину.
Він усе зрозумів. Її збентеженість і нерішучість, страх і обережність.
Вони ще довго сиділи на підлозі і обіймались, не промовляючи жодного слова, але все розуміючи. Вони відчували одне одного. Навіщо слова?
Оленка вхопилась за довгий хвіст свого теплого шалика цегляного кольору. Ноги роз’їжджались, наче їм кортіло йти кожній у своєму напрямкові.
— Ой! Ой! Ой… — задихаючись і присвистуючи на морозі виривалось з маленьких Оленчиних вуст.
Славко намагався вхопитися за якусь опору. Сам він ще б втримав рівновагу, але Оленка, вчепившись в його плече, тягла його то в один, то в інший бік.
— Зачекай. — Його вічно спокійний погляд збентежено шукав допомоги невідомо звідки.
Опори поблизу не було, адже вони стояли по середині великої круглої ковзанки під відкритим небом. Навкруг незграбної парочки кружляли більш вправні ковзанярі, весело посміхаючись. Дітвора гамірно проносилась повз них з частотою у півхвилини — за такий час малеча всією дружною компанією минала коло.
— Я й не думав, що буде так важко згадати… — Славко ледь гепнувся і тому проковтнув останні два слова.
— Важко згадати… — повторив він майже кричачи, ознаменувавши свою маленьку перемогу над слизькою поверхнею крижаного покриву.
— А я й не вміла, — Оленка ще дужче вчепилась за пухкий рукав Славкової куртки.
Її накрила хвиля спогадів. Вона справді так і не навчилась кататися на ковзанах. Просто не було нагоди. Уперше вона потрапила на ковзанку в дванадцять років. Відвідати «Крижинку» було блакитною мрією кожного школяра — перша у місті ковзанка.
Як довго вона уявляла цю казку — ідеально рівна поверхня льоду, новесенькі білі ковзани, що виблискують під світлом прожекторів, святковий музичний супровід.
За відмінні успіхи у школі батьки одного вихідного все ж повели доньку на ковзанку. Правда казка, яку собі уявляла Оленка, залишилась лише казкою. Лід був порізаний гострими лезами, а старенькі сірі ковзани, які мама позичила у подруги, були завеликими. Оленка весь час падала і навіть не звертала уваги на музику. Але був такий момент ейфорії, коли вона, маленька дівчинка з двома косичками, тримаючись за руки з мамою і татком, відчула себе абсолютно щасливою.
— Треба до берега гребти, — Славко змучено посміхнувся.
— Ні, я хочу ще, — впиралася Оленка.
— Але ж у нас нічого не виходить, — переконував її Славко.
Він потягся, щоб цьомкнути Оленку в щоку, але впав. Славко лежав на боці. Оленка вчепилась обома руками у нього і прошепотіла.
— Вставай, негіднику, бо я зараз упаду.