Пані Кучеренко засмучено подивилась на дно порожнього горнятка. Вона не знала, що казати. Тактика нападу не діяла, у Оленки на обличчі застигла маска, наче вона залишила своє тіло.
— Чого ти мовчиш? Не можеш нічого сказати? Не можеш, правда? А що тут скажеш? Вкрала чужого чоловіка та й все, правда?
Оленка іронічно скривила ротик.
— Чого посміхаєшся?
Кучеренко люто подивилась на Оленку, яка похитала головою і тихо сказала.
— Мені шкода вас.
Суперниця нервово кліпала нарощеними віями.
— Офіціант принесіть віскі з льодом, — Кучеренко повернула голову до бару, а потім перемінившись в обличчі завела свою жалібну пісеньку, — ми багато пережили разом. У нас є син. Ти знаєш, що у нас є син?
— Знаю, — Оленці стало соромно.
— І тобі не шкода дитини? — Оленка відвела очі. — Ти ж також жінка. Уявляєш як мені боляче? Як мене принижено?
— Уявляю.
Пані Кучеренко наче не помітила цієї відповіді.
— Я законна дружина мушу говорити з тобою… — образитись Оленка не встигла, бо пані Кучеренко продовжувала, — так, у нас останнім часом не все гаразд. Я визнаю це… От він і шукає розради. Я пробачаю йому. Бо кохаю.
Нарешті принесли віскі. Оленці так і не випадала нагода щось сказати.
— А ти? Тобі ж потрібні тільки наші гроші.
— Ваші? — Оленка не витримала. — Ваші?
Кучеренко перелякано глянула на співрозмовницю.
— А ти що думаєш, що я виходила заміж за мільйонера. Ні, дорогенька, тоді у нього ще нічого не було.
— Але ж це ви його змушували працювати як проклятого. Це вам усього було мало й мало.
— О! Це він тобі сказав? Звичайно, якби не я, ми б досі сиділи у болоті. А ти б бігала за іншими багатіями.
— Та як ви смієте?
— Я смію. Бо я — дружина, а ти ніхто.
Оленка відчула, як клубок підступив до горла. На пальчику виблискував дорогий камінець, та чи він справді так багато означав?
— Він тобі багато чого наговорив, так? Бідна дівчинка… А ти й повірила. Та знаєш скільки у нього таких, як ти?
— Не знаю, — Оленка різко глянула на суперницю. — І я не вірю вам.
— Послухай!
— А дитиною ви зовсім не займались, а жили тільки для себе.
Кучеренко запалила цигарку, Оленка вихопила її і загасила.
— При мені не палять!
Здається більш за все саме це розлютило жінку.
— Ти що собі дозволяєш?
Оленка всміхнулась, в сумочці закалатав телефон. Оленка вимкнула.
— То він був?
— Він, — Оленка збрехала. То була Марічка. Вона ж як раз поспішала до неї на зустріч.
— Послухай, ти ще молода, — Кучеренко несподівано розкисла. — У тебе ще все буде. Знайдеш собі якогось багатенького. Їх на моделей тягне. Ти ж не знаєш, що таке справжнє життя.
— Звичайно, звідки мені знати, — Оленка саркастично спотворила голос. У неї одразу перед очима стала сцена її звільнення зі школи.
— Життя дуже складне. А ми зі Славком прожили його разом. Прожили добре. А тепер ти відбираєш моє життя.
Оленка хотіла вставити, що вони вже давно не живуть разом, але чомусь не змогла.
— Я не відбираю нічого, він сам хоче бути зі мною, — Останні підвалини Оленчиної оборони кришились. Їй чомусь стало шкода цю жінку. Нехай якою вона б не була.
— Він думає, що хоче. Повір мені. Я знаю його краще, ніж він сам себе.
— Так не буває, — Оленка похнюпилась.
— Я кохаю його і він кохає мене. Те, що він тобі говорить усе неправда, — Кучеренко наче зомбувала Оленку одними й тими ж фразами. — Відпусти його.
— Я його не тримаю. — Оленка опам’яталась: «Та що це я роблю? Чого я слухаю її? Кому я вірю чоловікові, якого кохаю чи…»
— Я наступила на свою гордість, прийшла до тебе, бо… Я хочу зберегти сім’ю.
— Це все просто слова. Я його не тримаю. Тим більше ви вже два роки не живете разом. Ви вже не зберегли сім’ю, — здавалось, Оленка більше переконувала себе, аніж співрозмовницю.
— Це не ваша справа. Вас ніколи не принижували так, як мене. Ви навіть не можете уявити через що я пройшла.
Жінки то переходили на ти, то знову вдавали ввічливість.
— А ти мене не впізнаєш? — Раптом спитала Оленка.
Кучеренко допила віскі і повільно підвела очі на співрозмовницю.