— Не впізнаєте мене?
— Тобто?
— Восени вас до школи викликала вчителька математики. Ваш син погано поводився і…
Кучеренко наморщила чоло, біля перенісся розбіглись винуваті зморшки.
— Ви?
Оленка вже нічого не чула.
— Тоді ви нахабно і зухвало поводились з вчителькою. Наче господиня. Ви привселюдно ображали мене, принижували, звинувачували у тому, що не змогли виховати свого сина. У вас навіть вистачило нахабності піти до директора і вимагати від мене вибачень.
Кучеренко отетеріла.
Оленка розчервонілась і, зробивши паузу на відвертий погляд, продовжила.
— Мене звинувачували у тому, що я до вас не виявила поваги. І всім, всім було наплювати, як мене принизили. Перед моїми ж учнями. Мені довелось звільнитись, бо я не могла просити пробачення за те, що мене принизили. Мене нікуди не хотіли брати на роботу.
Кучеренко вийшла з оціпеніння і нервово оглядалась навколо своїм безнадійно жадібним поглядом.
— От тепер я сиджу тут перед вами. І ви говорите мені, що я не знаю, що таке приниження?
Оленка широко розплющила очі і приготувалась вислухати Кучеренко. Але вона повільно, не відпускаючи Оленчин погляд, відчинила сумочку і дістала гаманець. Поклавши на стіл гроші, Кучеренко підвелась і пішла.
Оленка не знала, що їй робити. Вона не відчула полегшення. Вона ніколи не була мстивою, та й чи це помста? Вона розгублено шаруділа рукою у сумочці.
— Марічко!
— Ти здуріла чи що? Я на тебе чекаю, а ти вимикаєш телефон.
— Вибач.
Марічка навіть по телефону, через тріскотіння і шипіння почула відчай у голосі подруги. — Що сталось?
— Усе нормально.
— Я ж чую. Оленко, що трапилось?
— Нічого, Марічко, я тобі потім перетелефоную.
— Добре. Тримайся, — стривожено прошепотіла Марічка.
Оленка підперла голову рукою, їй стало так важко.
«Що робити?», — запитувала вона саму себе, але чекала відповіді ззовні. «Чому це запитання взагалі постає? Невже потрібно ще й розмірковувати? Усе очевидно: я кохаю Славка. Він кохає мене. Дружина його рідкісне стерво і її шкодувати не варто. Але ж син…»
— Вибачте, пан, що сидить біля вікна, хоче пригостити вас кавою, — офіціант витягнувся над Оленкою у своїй білій сорочечці.
— Ні, дякую.
Оленка стандартно посміхнулась. Вона б, мабуть, пішла, але їй здавалось, що ноги не слухатимуть її. Тяжкість у душі скувала тіло.
— Ти що перетворилась на лебедя?
Високий худорлявий чоловік підійшов до Оленки і зняв з рукава її червоного светрика тоненьку пір’їнку.
— Вибачте, — Оленка не одразу збагнула, що пір’ячко, мабуть, вилізло з її пухової куртки.
— Ти мені подобаєшся.
Чоловік жестом закликав офіціанта. Той приніс пляшку вина і два тоненьких келихи на чорних ніжках.
— Олександр, — представився незнайомець. — Вип’ємо за знайомство.
— Вибачте, я не потребую товариства.
Оленка не піднімала очей, хоч відчувала на собі погляд настирливого незнайомця.
Чоловік пішов, Оленка зітхнула. Перед нею залишився келих з темно-бордовою рідиною. Оленка трошки надпила. Полегшало.
Вона ще довго сиділа і спостерігала, як на галасливе місто пускається ніч.
Думки розривали мозок. Вона згадувала неймовірно гарні візерунки феєрверків на вечірці, де зустріла Славка. Згадувала їхню першу ніч.
Несподівано для себе вона вирішила, що має відпустити його, як би сильно вона цього не хотіла. Вона не жаліла його дружину, ні, але син… Вона ніколи б не змогла позбавити дитину батька. Вона сама не раз уявляла ту жінку, що вкрала у них із мамою батька. Лиха і бездушна. Оленка не хотіла бути такою. Не хотіла і не могла бути.
— Куди їдемо красуне? — Таксист весело дивився у дзеркало, вивертаючи руль.
Оленка неохоче відповіла. Повертатись до порожньої холодної квартири, де ніхто на неї не чекає, вона не хотіла. На очах забриніли слізки, дрібні гіркі й гарячі. «Я роблю правильно. Так треба зробити. Я мушу…», — запевняла себе Оленка, наче читала подумки заклинання.
По даху старенького авто забарабанив дощик. Дрібненький весняний дощик.
— Чого ти така невесела? — Вусатий дядько-водій намагався затягти звичайну розмову з пасажиром.
Оленка спершу змахнула сльози, а потім вирішила, що розмова з незнайомою людиною, яку навряд чи вона знов зустріне, тільки допоможе їй. Вона спробувала щось сказати, але сльози великими прозорими краплями покотились на хутряний комір.
— Ну чого ти, голубонько, — водій стривожено подивився у дзеркало заднього виду. — Така красуня, а плаче. Так не годиться. Що сталося? Він тебе не любить?
— Любить.
— То що ж? Як любить не міг покинути.
— Але це не він, а я його покинула.
Оленка вже подумки покинула Славка. Вона навіть не хотіла припустити, що їй доведеться пройти через розлуку назавжди.