— Я з ним поговорив. Він усе розуміє.
— Невже? — Оленка тяжко зітхнула.
— Він уже такий дорослий. Самому не віриться. Уявляєш закохався.
Оленка підняла брови і, не розуміючи, до чого тут це, насупилась.
— Що означає закохався?
— Отак, Оленочко, ти йому просто подобалась.
— Я?
Оленка нервово перебирала пальцями.
Славко поставив на стіл два горнятка, що дихали легким жасминовим ароматом.
— Так, ти.
— І що?
— Ну як що? Він же підліток. Думаєш він вміє висловлювати свою симпатію.
Оленка мовчала. Раптом їй стало смішно. Вона розплилась у посмішці і намагалась заховати її за горнятком.
— Я теж у дитинстві дівчат за косички тягав. От і Андрій так. Ти йому подобалась, а він намагався звернути на себе увагу.
— Тому він так поводився?
— Звичайно. Уявляєш, що відбувається з хлопцем перехідного віку, коли йому вчителька подобається? Тому він тебе і діставав.
— І таки добре діставав. Та я через нього роботу втратила.
Оленка сміялась, вона вже більше не могла стримуватись і відверто реготала. На очах знову з’явилися сльози. Але тепер сльози чи то радості, чи то полегшення.
— Ти чого, — не зрозумів її реакції Славко.
— У вас… у вас це родинне. Ха… У вас родинна симпатія до мене.
Оленка так реготала, що аж стіл трусився.
Славко скупо посміхнувся і думав, споглядаючи за істеричним сміхом Оленки.
— Ну що? — Славко долив Оленці у горнятко гарячої води. — Тобі краще?
— Так, — вона обійняла руками гарячу кераміку. — Тобто Андрій просто хотів завоювати мою увагу.
— Ну так. Він думав, що якщо буде крутим, то підкорить тебе.
— Справді? Це ж так мило. Він же навіть не уявляв, які наслідки така його поведінка матиме.
Славко насторожився, бо Оленчин голос перетворився на суворий учительський тон. Але вона вмить виправилась.
— Знаєш, Славку, я йому така вдячна.
— За те, що через нього ти втратила роботу?
— Так. Так, саме за це. Якби через нього я не втратила роботу, то, можливо, ніколи б не була моделькою, — Оленка задумалась. — Та що там напевно, я точно б ніколи не наважилась на таке. — Оленка пригадала, як вона крутилась перед дзеркалом у ніч перед відбором.
— І тоді я б не зустріла тебе. Уявляєш? — Славко з якимось невимовним жахом подивився Оленці в очі і міцно стиснув її долоню.
— Можна сказати, що твій син допоміг нам зустрітись.
— Можна, — вони засміялись.
— А що з приводу твоєї дружини? — Обережно запитала Оленка, не випускаючи Славка зі своїх обіймів.
— О-о-о, — Славко зовсім полегшено зітхнув, — я думав усе буде набагато складніше.
Оленка кинула на Славка запитальний погляд.
— Уявляєш, Андрій сам мені сказав, що розуміє чому ми розійшлись з його мамою. — Славко підвівся і збуджено розмахуючи руками продовжив говорити.
— Каже: «Я знаю, що мамі потрібні тільки гроші», — я аж злякався. Спершу злякався, а потім думаю, «Та він же вже дорослий. Має право все знати і розуміти».
— Мабуть, — Оленці було незручно мовчати, але Славко наче й не помітив, що вона намагається щось вставити.
— Уявляєш, він мені так сумно сказав: «Що, мовляв, є жінки, яким нічого не потрібно: ні любові, ні дітей, а лише гроші».
— Так, бувають такі, — Оленка пригадала, як вона сиділа у кафе з пані Кучеренко.
— І він розуміє що Валя, тобто його мама, належить до таких, хоча й любить її по-своєму. Вона ж таки його матір. Повір, йому дуже важко ці останні два роки.
— А звідки ти знаєш, що я не належу до таких?
Оленка дуже боялась, що Славко не зможе відповісти на це абсолютно провокаційне запитання.
— Звичайно, не належиш. — Він підійшов близько-близько. — Коли тобі були потрібні гроші, ти не шукала багатого чоловіка, а пішла працювати.
Оленка задумалась.
— Невже це такий показник.
— Ти горда, вільна і незалежна. Саме тому ти пішла зі школи.
— Так, деколи занадто горда, — наче сама до себе стиха промовила Оленка.