Марічка так упевнено говорила, що Оленка раптом відчула, що вона не одна. Вона захищена, вона має чудову подругу, яка знає, що треба робити.
— Ммм… — протягла Оленка.
Марічка посміхнулась. Вино було досить добре.
Оленка відчула приємне тепло у грудях і тихенько зітхнула, але пустку вином не зігрієш.
— Ну що? Готова розповідати? — Марічка вмостилася зручніше на кухонному диванчику, щоб не пропустити ані найменшого словечка з Оленчиної розповіді.
Оленка відпила ще трохи вина й почала:
— Пам’ятаєш я тобі про Кучеренка розповідала, який мене весь час діставав?
— Звичайно, такі прізвища не забуваються. То що сталося? Остаточно дістав?
— Ну, так. Я, як нова вчителька, весь час діставала найбільшу порцію його уваги, — Оленка іронічно імітувала щасливу посмішку.
— А що поробиш, — розвела руками Марічка, — на те він і Кучеренко. Ну і що далі?
— Узагалі знахабнів, кинув у мене паперову кульку з самостійною, яку не хотів писати. Уявляєш?
— Зрозуміло чого тебе вигнали, — Марічка посміхнулась.
— Не смішно, — Оленка трохи напружилась і ще відпила вина.
— Та чого ти? Я ж намагаюсь зняти напругу.
— Не дуже виходить.
— Якщо серйозно, то це просто жах. Тих дітей виховують чи тільки цяцьки їм купують?
Марічка значуще повела бровою, — не знаю, чи в їхніх батьків є час купувати їм щось. Вони все грошами видають. І увагу, і піклування, і виховання…
Оленка насупилась. Марічка зрозуміла, що краще прикусити язика.
— Так от, — Оленка долила собі ще вина, — я викликала маму. Сказала йому, що без розмови з батьками не пущу на урок. І наступного дня вона прийшла. — Оленка закотила очі. — Ти навіть не можеш уявити. Така розкішна жінка, просто нема слів.
— Можна було очікувати, що вона розкішна. Ти що не знаєш, хто її чоловік, — здивувалася з наївності приятельки Марічка.
— Чула щось, — Оленка опустила очі і незадоволено скривилась.
— Що означає чула… Та це ж…
— Менше з тим, — Оленка підсунулась ближче до подруги, — краще послухай, як вона себе поводила. Жах! Нічим не краща за синочка. Не дала мені й слова сказати, пояснити, що до чого, напала на мене, — щоки Оленки покрилися рум’янцем від одного спогаду, що їй тоді довелося пережити, — почала звинувачувати мене, ображати. Я так розгубилась. Ти розумієш при всьому класі. Я… — Оленка схлипнула, — мені так неприємно було, я навіть зірвалась. Теж нагрубіянила їй.
— Серйозно? — Марічка уявила свою тихеньку Оленку на хвилі люті і задоволена гримаса з’явилась на її обличчі.
— Молодець. Нічого ковтати образи таких нахаб. Молодець, Оленко, — Марічка взяла подругу за руку. — Молодець, треба себе захищати. Треба відстоювати свою гідність.
— Я знаю, — з почуттям власної гідності промовила Оленка. — Як би я далі працювала у тій школі? Як? Усі діти чули і сміялися. Ти ж знаєш, які підлітки жорстокі. Я теж їй наговорила, а мене одразу директор до себе.
Марічка мовчала і Оленка раптом засумнівалась чи правильно вчинила.
— Слухай, а може це й справді було непедагогічно? Може мені варто було б промовчати?
— Та ти що? Учитель має бути авторитетом для учнів. Ну що ти б потім робила? Усе одно довелося б звільнитись рано чи пізно.
— Твоя правда, — задумано прошепотіла Оленка, допиваючи вино.
— І що? — Марічка зиркнула на подругу, присуваючи до себе миску з салатом.
— Та нічого. «Іди перепрошуй пані Кучеренко чи пиши заяву про звільнення!» — спародіювала Оленка голос свого колишнього начальника.
— Оце так, — присвиснула Марічка.
«Родина Кучеренків школі дуже допомогла, — каже, — і допомагає, ми не можемо так себе поводити!» — Ну я й відповіла, що, мовляв, мені байдуже. Мене привселюдно образили і я напишу ту кляту заяву і до суду піду.
— Що? — Марічка ледь не подавилась салатом власного приготування.
— Що, що? До суду подам. Хай собі там не думають, що…
Марічка демонстративно розреготалась і ледь не подавилась помідором.
— Ти що, Оленко? Ти де живеш? На іншій планеті?
— До чого це ти? — Знизала плечима Оленка.
— Який суд? Ти що смішна?
— Ні, я цілком серйозно. Я так цього не залишу. Піду до суду. — Оленка намагалась говорити стримано й упевнено. Вона тільки й думала що про суд. Їй так кортіло подивитись на поразку цієї розкішної дамочки.
— Оленко, ти що справді до суду зібралась? Та хто тебе там слухати буде? У Кучеренка половина міста у кишені. А тут горда вчителька відстоює свою гідність. Цирк…
— Я знаю, що він впливовий бізнесмен, але ж це суд. Знайду адвоката хорошого… — сперечалася з подругою Оленка.
— На хорошого адвоката у тебе грошей не вистачить. До того ж навряд чи хтось за таке візьметься. Оленко, та подумай. Ти що? Ти ж доросла людина. Хто у нашому місті захоче псувати собі стосунки із Кучеренком старшим? — Марічка не знала сміятись їй чи плакати через наївність своєї подруги.
— Я вже все вирішила, — рішуче заявила Оленка.
Марічка заперечно хитала головою.
— Та що ти можеш у такому стані вирішити? У тебе стрес, ти розлючена і заплакана. Оленко, подумай добре. Витратиш гроші, час, нерви і нічого не отримаєш, крім проблем і принижень. Скільки ж то вони бруду на тебе виллють. Ти про це подумала? І до того ж ти ні за що не виграєш. У них найкращі адвокати у місті, а ще можуть суддю підкупити. Повір мені, ти лише згаєш час і здоров’я.
— Так думаєш? — Оленка задумалася і засмутилась. — Я просто почуваюсь такою беззахисною. І не знаю, що робити? Не знаю.
— Ти не знайдеш захисту в суді, — Марічці стало так шкода подругу, що серце на мить завмерло. — Забудь про цю божевільну ідею.