— Чи можу я лишитися у вас, поки ви будете у театрі?
— З-звичайно, але що тобі треба?
— Я нічого у вас не зіпсую, все залишиться, як було.
— Та ні, ми не про те. Але навіщо, поясни, навіщо тобі лишатися у нас, коли ми підемо до Опери?
— Послухай, може, ти хочеш хлопця сюди привести, — виявив кмітливість Олесь Іванович, то ти це облиш, у нас не будинок розпусти!
— Ну навіщо ти так, Лесю, як ти міг таке подумати про Ірюсю?
— Дядю Лесю, тьотю Людо, але ж вас тут не буде більше трьох години! Треба, щоб хтось приглянув за домом, щоб квартирники не влізли! А постіль я взяла свою, вам прати не доведеться, ніяких незручностей, тільки користь.
— Ні, Ірюсю, ми ніколи такого не дозволяли, до нас навіть ніхто ніколи не звертався з таким, і тобі не дозволимо. І не треба нам твоїх квитків. Забирай їх. Якби ми знали!..
— То ви не можете дозволити нещасній самотній жінці зустрітися з другом, коли вас нема вдома?
— Ні, Ірюсю, і нікому б не дозволили.
— Але чому? Чому? Ви регулярно ходили перевіряли мене на Некрасовській, вам хтось скаржився на мою неохайність?
— Не в цьому справа, Ірюсю. Є речі, яких дозволити не можна. Бери ці квитки і йди до Опери зі своїм молодим чоловіком. Це значно краще, ніж...
— Ніж що?
— Ніж... ніж те, що ти задумала...
— Але ж з вашою квартирою нічого не станеться, тьотю Людо! І до Опери вам дуже хочеться! А мені дуже хочеться іншого!
— Ірюсю, як ти навіть могла до нас звернутися із таким!
Ірюся голосно заридала. Так голосно й істерично, що Людмила Харитонівна й Олесь Іванович розгубились.
— Не плач, дитино, ну не плач, все буде добре...
— Що буде добре? Що? Я не можу! В мене все болить! Все! Я вже півтора місяці не можу з ним зустрітися! Ми зібрали останні гроші, купили вам квитки до Опери, а ви такі...
— Ну то йдіть до Опери, ми з Людмилою Харитонівною теж на останні гроші ходили до Опери, коли були молодими.
— І все тільки до Опери і до Опери? В ліжко ніколи не ходили? Я вас запитую, ніколи?
— Ми не можемо відповідати на таке запитання! Про таке не запитують! Запам`ятай це, Ірюсю!
— Я прийшла до вас з горем, як до близьких людей! А ви, виявляється, такі! У мене все болить! Все! Ось тут! — Заплакана Ірюся встала, щоб показати ребрами рук, де в неї болить, — так болить, що вмерти! Я думала, ви допоможете, а ви такі... — і раптом різко змінила нестямний крик на лагідний голос: дозвольте, тьоть Людо, дядь Лесю, а?
— Як в тебе так болить, треба йти до лікаря, Ірюсю. А не влаштовувати істерики.
— Я була у лікаря, була! Вона мені сказала, чим це лікується.