— Але, якщо брати ці квитки, треба лишати цю парочку тут! І перетвоювати нашу оселю на бордель!
— Всюди тепер бордель, Олесю. Ти сам це знаєш.
— Але не в нашому домі... Хоча... ця дівчина... і правда хвора... і я тобі скажу... ще до того, як ми познайомились... я, звичайно, був парубком, не дівчиною... зі мною щось таке бувало... як ото з нею... і я, її віку хлопець... в тій самій Хотинівці... ходив до жінки з буряків... ти вибач, Людмило Іванівно, що я про це...
— Харитонівна, Олександре Івановичу...
— Ще раз вибач мене, Харитонівно... Але я думав, таке буває тільки з мужиками. А щоб з дівкою! Та ще й з такою грамотною!
— Ти знаєш, Олесю, якби я бачила: в них любов. То я б, чесне слово, згадавши нас сто років тому...
— П`ятдесят, Людо...
— Але ж це чорт зна що! Мені треба! Мені горить! Мене пече! Що це таке?
— А ще я по досвіду знаю...
— Що ти знаєш по досвіду, Олесю Івановичу?
— Стільки, скільки йде "Аїда", цим не займаються. Потім іде хлюпання у ванні. Потім витягається принесена пляшка.
— А я і не знала, що в тебе такий досвід...
— А потім починається нишпорення по шухлядах.
— Так, якби ми були б готові до цього, то замкнули би спальню, і в ній усі цінні речі...
— Які в нас цінні речі, Людмило Іванівно, тобто Харитонівно?
— А наше листування? Мені б не хотілося, щоб хтось те читав! Як почую близький кінець, я спалю ті листи!
— То пали зараз! Смерть може прийти несподівано!
— Дякую тобі за пораду, Олесю Івановичу! Але мені хочеться подовше зберегти наші листи!
— Ти така сентиментальна!
— І, крім того, та обручка, невідомо, чи золота вона, що ти мені колись подарував, ти сам казав, це від вашої бабусі,
— Від прабабусі.
— Тим більше. Але Олена теж на неї претендувала.
— Вони з братом вважають, що її загублено.
— Тим більше, мені б не хотілося, щоб через Ірюсю вони довідались, що обручка в нас.
— Втім, чого б це вона полізла шукати ту обручку! Ти вже зовсім, Людо!