Було тихо і темно. Раптом повіяв вітер.
І закрутило,
зашуміло
в деревах.
Був грім - то прийшла літня пахуча громовиця.
Зірвало її, і помчалась вона на темну просторінь.
…А потім зашумів дощ.
Вона шукала світло -
- шукала,
найшла,
полетіла.
Влетіла.
Було чудове блискуче світло і тихо, без дощу.
То була кімната.
Сіла на шафі - спокійно, сухо, тепло.
Але хвилювалась.
Її хвилювало звичайне світло - електрика.
Тоді вона зірвалась і знову полетіла.
І от - чотири оксамитових стіни.
Ясно: вдарилась в оксамитову стіну і впала в фарфорову чашу.
Назад!
Назад!
І - в клавіші!
Пронісся мелодійний звук.
А що вона?
…Ще раз у стелю розписану, а там
в знемозі
впала.
Сиділа. Важко дихала.
А її ніжки обгортав килим - то східний оксамитовий килим із Турції.
Певно, кімната була незвичайна - то була кімната в моїй уяві.
…А за вікном носився вітер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки.
Тільки ніч сміялась тихо, темно і лукаво.
…Так! Вона шукала вікна - вилетіти у вікно, у дощ, у ніч.
Але вікна не було.
А потім ще довго носилась по кімнаті. Знову падала в фарфорову чашу й билась у розписну стелю.
Була в розпуці - її надто тривожило звичайне світло - електрика.
…Тоді в дощ заскиглили дерева, потім у дощ засміялись дерева.
Чи чула вона, як сміялись дерева?
Нічого не чула вона.
Нічого!
Нарешті
- вдарилась вона в срібну жирандолю і впала на оксамитовий турецький килим.
зідхаючи востаннє (вона розбилась на смерть), хилила голівку від світла й шукала очима
- вікно.
Вікна не було. І вона вмерла.
…А за вікном стояла ніч і тихо, темно і лукаво усміхалась.
За десять хвилин світало.
За годину я увійшов у кімнату.
Вже ночі не було.
Пройшла громовиця, пройшов дощ.
Підводилось сонце.
Пахло сонцем, пахло життям.
Я зідхав глибоко й високо підвів голову.
…Потім узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув її в помийну яму, де рились бродячі міські пси.
То була ластівка.