— Били.
— За вiщо?
— Втiкав.
— Багато разiв?
— Сiм.
— Ти молодець.
— Тепер уже не втечу бiльше.
— Злякався?
- Єжи Фурчак нiчого не боїться.
— То в чому ж справа?
— Завтра менi зроблять укол.
— Укол?
— Так. А тодi до крематорiю.
— Хто тобi сказав?
— Лiкар.
— Звiдки тут лiкар?
— Ми ж у лазаретi.
— А не в таборi?
— Кожний порядний концтабiр має свiй лазарет.
— Ми в концтаборi?
— Так. Ти вперше тут?
— Вже був.
— Я теж.
— Але за що тобi укол?
— Суум квiкве. Ти знаєш латинь?
— Трохи, Я бачив цей напис на воротях табору i в судi.
— Тебе судили?
— Так.
— Отже, ти засуджений до страти?
— Нi. Я «бомба-генерал».
— Ти «бомба-генерал»?
— Так.
Єжи деякий час мовчав. Андрiй теж не говорив нiчого. Вiн вiдпочивав i намагався захопити в легенi хоч трохи повiтря, бо пiд час розмови воно пролiтало крiзь них, як вихор.
— Ти втiкав? — порушив мовчанку поляк.
— Так.
— I вони поранили тебе?
— Так.
— Ти можеш не боятися укола.
— Я й не боюся.
— Вони не стануть тебе убивати. Вони почекають, поки ти одужаєш, i знову пошлють тебе розряджати бомби. Це страшнiше за смерть.
— Я не одужаю.
— Звiдки ти це знаєш?
— Я вмру.
— Дурницi. Скiльки тобi рокiв?
— Двадцять.
— В цi роки не страшнi нiякi рани.
— Однаково я вмру.
— Ти ще можеш вижити.
— Нi.