— Не треба про це говорити. Ти дужий, ти любиш волю. Тобi не можна думати про смерть.
— А ти наївне хлопча. Мабуть, новобранець. Не встиг навiть стрельнути, як потрапив у полон?
— Я офiцер.
— Ти офiцер?
— Так.
— Дивно. Ти зовсiм не схожий на офiцера. Хоча вiд вас, радянських, завжди слiд чекати несподiванок. Я зустрiчав тут багато ваших хлопцiв i завжди захоплювався вами. А скажи, будь ласка, я схожий на офiцера?
— Ти схожий на смiливу людину. I ти — смiливий.
— Колись я був справдi смiливий. I дурний. Коли пiд Свенце у вереснi тридцять дев'ятого року ми вперше побачили танки Гудерiана, я скомандував своєму роздiловi оголити шаблi й повiв жовнiрiв в атаку. На танки з шаблями! Там, пiд Свенце, загинула вся Польська поморська кавалерiйська бригада. Пiдпоручик Єжи Фурчак не загинув, а потрапив у полон. Краще було б загинути.
— Навiщо так говорити? Хiба ти не боровся всi цi роки?
— Боровся, а що з того? Завтра мене вiзьмуть за ноги й вiдтягнуть до крематорiю.
— Ти не здався?
— Ото тiльки й утiхи. А коли розiбратися, то все марне. Один поет дуже добре сказав про це. Ти мене слухаєш?
— Так.
Єжи заплющив свої синi очi й продекламував:
Збєгач за єдним клейнотем пустинє,
Iшьч в тонь за перлон о цуду уродзi,
Ажеби по нас зостали єдинє
Шьляди на пяску i кренгi на водзє.
[Польський вiрш має такий переклад:
Ради клейнода збiгати пустиню,
Тонути ради перлiв, щоб тодi
Лишився спогад пiсля нас єдиний:
Слiди в пiску i кола на водi. - ред. ]
— Слiд у життi — от головне! — тихо промовив Андрiй.
— Ти ще вiриш у те, що од мене може лишитися який-небудь слiд у життi? — здивувався Єжи.
— Вiн уже лишився.
— О, якби то воно було так!
— Пiсля вiйни люди ставитимуть пам'ятники борцям проти фашизму.
— Борцям же ж…
— А ти хiба хто?
— О-о, я б душив фашистiв оцими руками! Внукам би своїм заказав, правнукам… коли б вони були в мене.
— Ще будуть.
— Не заспокоюй мене, я не дурна гiмназистка.
— А я й не заспокоюю. Ти повинен жити — от i все.
— Повиннi ми всi жити, i всi вмираємо. Молодi, красивi, дужi.
— Хто не хоче вмерти, той не вмре.
— I ти не вмреш?
— Нi.
— I я?
— I ти теж.
— Ти такий смiшний хлопець. але твої слова дiють якось заспокiйливо, сказав Єжи.
Вiн поволi пiдвiвся в своєму ящику й поклав свого руку па Андрiєву.
— В мене нiколи не було брата, — сказав поляк, — але тепер вiн є. Ти рiднiший менi за брата. Як тебе звати?
— Андрiй. Андрiй Коваленко.
— Ти з Росiї?
— З України.
— Ти бачив Днiпро?
— Я вирiс бiля нього.
— А я вирiс бiля Вiсли. У Варшавi. У мене там лишилася кохана дiвчина. А ти знав кохання?