— Нiде, — вiдповiла вона й засмiялася. — Нiде ви мене не бачили. А я вас бачила.
— Ну, як же це так? — знiяковiв Андрiй.
— Дуже просто. Я вас лiкувала.
— Ви Карцева?
— А ви Андрiй Коваленко?
— Ну, це всi знають.
— Мене теж усi знають.
— А чому ж я не знав?
— Так сталося. Можливо, це й краще.
— Ну, гаразд. Ви — Карцева. А як вас звати?
— Так i звiть — Карцева.
— А коли я не хочу?
— Не хочете — як хочете.
Вони перекидалися словами I поволi простували до виходу. За дверима їхнi шляхи розходилися. Андрiєвi треба було повертатися до палати, а Карцева йшла додому,
— Так ми й розлучаємося, не познайомившись, — з жалем сказав Андрiй.
— Ми ще побачимось, — пообiцяла йому дiвчина.
— Завтра я виписуюсь з госпiталю.
— Правда?
— На жаль, правда.
— Тодi я прийду сюди о першiй дня. Виписують завжди пiсля обiду, i я вас застану.
— Це правда?
— На жаль, правда, — засмiялася вона.
— Чому ж на жаль?
— Там побачимо! — махнула вона рукою й побiгла. Коли другого дня Андрiй вийшов з дверей госпiталю,
Карцева чекала його на вулицi. Побачивши його в довгiй тємно-сiрiй шинелi з курсантськими петлицями, вона сплеснула руками:
— Боже, який ви красивий! Андрiй почервонiв.
— Вже який є,- пробурмотiв вiн, намагаючись вдати з себе невдоволеного й сердитого.
— Ну, не гнiвайтеся, — попросила Карцева, — їда I справдi якийсь… особливий. Я нiколи не бачила такого, як ви…
Вiн теж хотiв сказати їй, що теж ще не зустрiчав схожої на неї, але змовчав. Йому було нiяково, i нiяковiсть
цю вiн хотiв приховати.
— Тепер ви для мене не лiкар, я для вас не пацiєнт, — сказав вiн. — Я вiйськова людина й мушу їхати за призначенням.
— Куди саме? — поцiкавилася Карцева.
— Спершу на вокзал, а там уже туди, куди треба.
— Дозвольте менi вас провести до вокзалу?
— Менi що? Проводьте!
— Не треба сердитися, — сказала вона. — Якщо ви будете ласкавiшим, я скажу сам, як мене звуть.
— А як? — жваво спитав Андрiй, одразу забувши про свою маску суворостi й неприступностi, яку надяг на себе невiдомо чому й для чого.
— Катя. Вам подобається?
— Дуже.
— Так я й повiрила! — засмiялася вона.
— Чесне слово.
— А яке жiноче iм'я подобалося вам до цього?
— Ганна.
— Хто ж вона — ця Ганна?
— Моя мати.
— О, та ви серйозна людина?
— Дуже.
— Я боюся серйозних людей.
— А хiба я страшний?