З високої козацької могили добре видно станицю Батуринську. Сяяло кругле плесо лиману, зеленіли сади. Чорна зграя каравайок сіла на воду. Косяки гусей тяглися зі степу.
Татарка перехрестився:
— Яка краса...
Над тихим степом гучно пролунав дзвін. Він ударив п'ять разів і замовк, але ще довго котилися відголоски.
— Лише п'ята година, — зітхнув Татарка. Він вирішив прийти додому затемна, тієї ж ночі вибратися на свій кіш
і молотити. Забути все і молотити хліб. Ішов повільно, а вечоріло ще повільніше. Татарка опинився на березі лиману. Снували каюки, і він заховався у садку Кулика. Зустрічатися з Куликом не хотів. Заліг у густому малиннику недалеко від берега. Поруч, під вербами, стояли човни.
«Потемніє, візьму човна, перепливу лиман — і дома... Цікаво, чи моя жінка молотить хліб? Навряд. Певно, чекає на мене та охкає. Багато ж я згаяв часу... Та якого дорогого часу... А що це Наталки не видко? Завжди о цій порі вона на мостиках сидить, вичікує каченят. Що з нею? Чи здорова?» — думав, розмірковував, розгортаючи малину, щоб дивитися на воду.
Загавкав пес, і Татарка принишк. Відломив шмат коржа.
— Найда, на, їж...
Собака і не нюхнув коржа. На його гавкіт бігли патлатий вовкодав і сам Кулик. Гукнув:
— Найда, Сірко!
Собаки притихли.
— Що ви тут знайшли, мої собацюри? — запитував Кулик, прибігши до кущів.
Хоч як хотілося Татарці уникнути зустрічі з Куликом, а мусив піднятися. Малина не сягала йому до пояса. Стояв і, намагаючись приховати свою ніяковість, старанно обтрушувався.
— Сан Саничу, це ви? — запитав, моргаючи, Кулик. — Що з вашою рукою?
— Дряпонуло, — відповів Татарка.
Кулик не поцікавився, як і де дряпонуло, зрадів.
— Оказія. Не думав вас побачити. Дорогий Сан Саничу, та ходімте до хати. Не бійтеся, нікого немає. Сьогодні неділя, майстри не роблять.
Кулик завів гостя до майже готової кімнати, дістав пляшку самогону.
— Сан Саничу, першу чарку п'ємо з вами в новій хаті. Дай боже, щоб не останню.
Татарка випив мовчки, а тоді запитав:
— Дома в мене благополучно? Наталка здорова?
— Здорова. Була занемогла трішки, але баби відшептали.
— А жінка?
— Ваша дружина, шановна Одарка Дорошівна; теж здорова. У вас молотять. Найняли за четвертий пуд. По-моєму, непогано.Добре, — погодився Татарка. — Добре. Хоча можна було й за третій.
— За третій пуд — багато, — сказав Кулик. — Нічого розбещувати босоту. Пожене Улагай червоних, то хліб у ціні буде.
— Воно так, — погодився Татарка.— А що, як Улагай не пожене?
— Де він зараз?— запитав Кулик.
— Під Тимошівською. Міцно там зачепилися, ані ті, ані другі не беруть. Червоні люто воюють. ЧОНи з усіх станиць там, а до Улагая козаки не йдуть. Червоні не чекають, усі пішли на фронт. Славні хлопці, —згадав Луняку, Іванка.
— Чого це ви розхвалюєте червоних, як рідних? Татарка знайшовся:
— Хвалю, бо славні. А своїх не похвалю. Не заслужили. Аж ось і ти, Федоре Федоровичу. Бажаєш перемоги Улагаєві, а сидиш удома. Нову хату будуєш, від дівочих зітхань умліваєш. Червоні своїх коханих дома покинули.
Випещені щоки Кулика побуряковіли.
— Не вам, Сан Саничу, мені докоряти. Хто-хто, а ви добре знаєте, яку місію доручено виконувати.
— Знаю.
— Сан Саничу, — суворо промовив Кулик, — я себе показав на ділі. І не раз. Мені й зараз охота постріляти більшовиків, але Рябокінь наказав бути ретельним, тихим учителем. Що я роблю, знає тільки Рябокінь та ви. Я себе ще покажу, а ви допоможете... — І Кулик пильно глянув на нього.
Наливши ще склянку міцного самогону, Татарка пив маленькими ковтками, стежачи за Куликом. За його чемною поведінкою ховалися манери кишенькового злодія. Примруживши очі, старий думав: «Гай, гай, який я дурень. Занапащу Наталку, якщо віддам такій гадюці. Як викрутитися? Хіба зараз луснути гниду пляшкою по голові? Ніхто не бачив і не чув, як я сюди ішов. Зараз стукну, і кінець».
Стадо душно. Похапцем допив самогон і простяг руку за чорною пляшкою. Кулик дрімав. У дворі хтось забалакав до собак. Вони радо завищали. Татарка обм'як і поставив пляшку.
— Куховарка прийшла, — сказав Кулик. — А ми, Сан Саничу, забалакалися, а про діло мовчимо. Ви, звичайно, маєте доручення Рябоконя? А може, самого полковника?
— 3 чого ти таке взяв?
— Якби не це, то чого вам сидіти в моїй малині?
— Я не думав, що ти тут. Думав, у станиці. Спати хотілося, от і заліг у малині. Мене поранено й відпущено додому на поправку.
— Де вас так? — аж тепер запитав Кулик.
— Під Томашівською. Не червоні, свої поранили...
— Я щось не докумекаю, Сан Саничу...
— Треба тобі сказати, що я в червоних був. Полонили мене в Брюховецькій. Я побожився, що чесно попрацюю в обозі. Обоз Семен, брат, розгромив. Ну, і мене там зачепили. Рана легка. Я купив у червоного писаря довідку.
Помітивши, як пополотніло обличчя Кулика, він одразу замовк.
— Ну, Сан Саничу, ви й устругнули штуку...
— А що?
— Не викручуйтесь. По очах бачу. Вас куди посилали? А ви де опинилися? Ну, устругнули штуку...
— Нічого я не устругнув. Видима смерть страшна...
Вони дивилися один на одного. Очі Кулика пекли. Та
тарка не поступався.
— А можливо, те все на краще вийде? Ви потрапили до полону, стали довіреною особою в ЧОНі... Це може піти нам на користь. Вас полонили чи ви перекинулися?
— Кажу, полонили.
— Запам'ятайте: якщо стали перекидчиком, ваша карта бита... Я нічого поганого вам не вчиню, бо ми рідня. А в Рябоконя довгі руки...
Татарка кинув погляд на руки Кулика. Довгі, дужі пальці. Подумав: «Це і є руки Рябоконя». Згадав, як брат Семен кликав його до себе, а він не пішов. Рана занила, по спині пішов холод.
Кулик допитував:
— Хто в ЧОНі? Треба всіх узяти на облік. Хто там добровільно? Там тільки комсомольці та комуністи чи й ті, до яких вас посилав Рябокінь?
— Жодного, — відповів Татарка, не виказуючи Луняки.
— Скільки всіх?
— Більше тисячі...
— Забагато... Є й ті, до яких вас посилали?
— Кажу, жодного. Та чого причепився? Дай човна. Зустрілися, випили, додому час.
— А чому не дати? Візьміть, — погодився Кулик. — Е, ні. Краще я сам вас відвезу. Хочеться побачити Наталю Олександрівну.
— їдьмо, — неохоче промовив Татарка.
Вони перепливли лиман і ступили до двору.
Коло комори стояла наймичка Соня. Не виказала ні радості, ані ляку, побачивши хазяїна.
Татарка відвернувся.
— То мертва душа... Ага, ось і жива.
На ґанку показалась Наталка. Побачила батька й кинулась до нього. Перед нею розбігалися кури, гуси.
— Таточку! Татуню рідненький!..
Він наставив руки, обняв дочку. Вона припала до нього і раптом висковзнула з його обіймів.
— В Улагая був і тебе поранили.
— Поранили, а в Улагая не служив.
— Федір Федорович мені все-все розказав...
Татарка суворо подивився на Кулика. Той переминався
з ноги на ногу, розвів руками.
— Самі бачите. Сан Саничу, яка вона...
— Гей, Федоре Федоровичу, — покрутив Татарка головою, — не буде з тебе справжнього козака.
Кулик відвернувся од Татарки. Дорогу йому заступила Соня.
— Ви знаєте мене?
— Ні. Та й звідки маю знати? — відповів сердито.
— Ви придивіться гарненько. Може, пригадаєте. Може, ви десь бачили мене? Знали, де я раніше жила. Придивіться...
Вона не відступала, і Кулик пильно глянув на неї: «Яка краса, — мимохіть подумав. — І вже не міг відвести від неї погляду. — Так, я вже раз бачив її, вночі, коли висадився десант Улагая. Татарка ж казав, що вона придуркувата.
— Так ви знаєте, де я раніше жила?
Кулик хотів щось сказати їй, аби відчепилась, та раптом зрозумів, що бачив-таки десь ці великі блакитні очі з зеленим, як морська хвиля, полиском.
«Та де ж це було?» — мучився Кулик.
Наймичка зітхнула. Потім, ніби скидаючи з себе тягар, повела крутим плечем і пішла геть. Гордовито піднесла голеву на довгій гарній шиї.
Кулик сіпнувся за нею. Враз пригадав, коли бачив цю гордо піднесену голову, лебедину шию і круті плечі. Тоді на ній була темно-синя амазонка. Пригадав і той сонячний день, коли вперше зустрів цю дівчину.
Весною дев'ятсот дев'ятнадцятого року денікінські частини вийшли на Волгу й рвалися до Москви. Щоб Допомогти їм, командування послало Кулика на Кавказ до Пимона Бунчука, аби той випровадив на фронт усі загони біло-зелених банд, яких чимало тинялося в горах. Йому наказано залишити тільки малий загін для охорони золотого запасу, захованого в гірських печерах. Про те золото знав лише Пимон Бунчук.
Він зустрів Кулика у глибокій ущелині. Сидів на карому коні перед невеличким загоном вершників. Поруч із ним, теж на коні, — оця сама наймичка, зодягнена у блискучу темно-синю сукню-амазонку. Кулик посміхнувся до неї ласкаво. Вона рвійно відвернулася, здвигнула крутими плечима і гордо підвела голову. Кінь сприйняв цей рвучкий рух за наказ рушати, узяв з копита, Бунчук ухопив коня за повід, притримав. Люто блимнув на Кулика чорними очима:
— Прошу пана стежити за державними справами І Пан сотник не на вечорницях! Денікіну скажи: «Бунчук людей пошле». — Потім кинув козакам: — Буряк, Нечипась, зостанетесь із паном сотником. Ранком проведете до залізниці.
Він поскакав на чолі загону. Поруч — дівчина.
Коли вечеряли коло вогнища, козак сказав:
— Пане сотнику, я злякався за вас. Та Пимон за один погляд на його кралю голови рубає. Ще нікому те даром не проходило.
— Хто вона така? — запитав Кулик.
— А цього пан сотник і уві сні говорити не можна. У Пимона вуха дуже довгі.
А коли Кулик сунув йому пригорщину грошей, став балакучішим. Говорив пошепки:
— Пимон захопив її силоміць. Тримає у печері. Кохає і слухається її. Вона поклялася, що стрибне до провалля, коли що. Сумує, а він іноді розважає, бере з собою в гори. Має надію, що і вона покохає його, коли загине її чоловік. Той командиром у червоних.
«Так, це вона, Бунчукова амазонка. Всі загинули, хто знав, де заховано скарби денікінців. Загинув і Бунчук. Печери зірвано. Єдина вона лишилася живою. Єдина вона знає, де золото. Боже, з глузду можна з'їхати. Схопити її зараз, тікати з нею на край світу! Лікувати. Вона все пригадає. Тікати зараз! — Кулик озирнувся. В голові скажено крутились думки: — Тікати! Куди? Кругом війна. Ні, нехай буде тут. Із рук не випущу. Одружуся з Наталею, а наймичку візьму до себе. Зараз ніхто у світі не знає, де золото. Не знає і вона. І нехай не знає, нехай буде дурненькою до часу».
Не терпілося зробити щось зараз. Наздогнав Соню, торкнувся її ліктя.
— Соню, ти не турбуйся. Я узнаю, де ти раніше жила. Закінчиться війна, напишу до всіх станиць про тебе. Рідні знайдуться. Тільки ти, Соню, не турбуйся. Нікого не питай. Я все сам зроблю.
— Ой, аби скоріше взнали, — зітхнула наймичка.
До Кулика підступила Наталя. Грізно звела чорні брови:
— Федоре Федоровичу, вам не соромно глумитися над хворою? Обіцяти їй те, чого ніхто не знає? Як можна зобиджати таку людину?
— Наталю Олександрівно, я не сміюся. Я взнаю, хто така вона, я докопаюся. Клянусь.
— Знаю ваші клятви, — люто кинула вона й повела Соню до хати.
Переступивши поріг, Татарка хрестився і приказував:
— Дякую тобі, боже, що сподобив мене побачити рідні стіни. Слава тобі, боже, слава тобі.
Уклонився до землі. Підвівся й став обходити всі сім кімнат. У кожній кімнаті хрестився на образи.
Татарчиха поспішила до зали. Звідти гукнула:
— А йдіть до столу! Борщ холоне...
Не встигли відсвяткувати повернення Татарки, як хтось постукав у хвіртку. До воріт кинулися собаки.
Одарка припала до вікна й зойкнула:
— Ой лишенько. Троє з ружжами. Що їм треба?
Татарка й Кулик підвели очі.
— ЧОН. Заарештують. Тікайте за лиман. Пересидьте в очеретах на каюці. Та швиденько тікайте. Заарештують же, — бідкалась Одарка.
Татарка з Куликом нишком прокралися через кухню в сад, а там побігли.
У хату ввійшли озброєні чонівці. Вусатий, у старому шоломі з полинялою червоною зіркою, побачивши Наталю й Соню, скинув шолом, привітався:
— Добрий вечір, дівчата. Даруйте, що незвані прийшли.Добрий вечір і вам, — нахилила голову Наталка.
Соня промовчала, а тоді підійшла до них, спитала:
— Ви знаєте мене? Бачили раніше? Не підкажете, хто я? Я все-все забула...
Старший чонівець суворо мовив:
— Ні, не знаю, дівчино. Не пам'ятаю.
Наталя обняла Соню, відвела її в закуток. Молодий чонівець ступив до вусатого, сказав:
— Товаришу Козуб, я сусіда їхній. Знаю дівчину. Тиха, роботяща наймичка, але якась така, що кого побачить, все одне й те ж запитує.
— Лікувати треба, — сказав Козуб.— Темнота куркульська. Жадоба до грошей. Недовго будете наймитами помикати. Переможемо ворогів — наймитів не буде. А де хазяїн?
Татарчиха розвела руками:
— Немає його. Самі вдома. Де теперечки бути козакам? Улагая б'є.
Козуб нахмарився.
— Щось, бабо, ти дуже верещиш. Бач, Улагая б'є! Двір у вас не такий. Скоріше наших б'є. Сьогодні його бачили на лимані.
— Оце так новини! — вдарила Одарка себе по колінах. — Бачили його? А чому нам не показали? Ох, і набрешуть люди! Арештувати прийшли, так шукайте.
— Та він нам і не дуже потрібен. Так спитали, — промовив Козуб.
— А хто ж вам потрібен? Я з дочкою?! Забирайте...
— Тітко Одарко, ми прийшли хури взяти, — почав лагідно Петро Кузнецов. — Збираємо обоз. Ну, раз дядька Сашка немає вдома, так поїде Наталка.
— Наталка не поїде. Не пущу...
Козуб розгнівався:
— Як так не поїде. У мене записано: в Татарки взяти дві хури. Запрягайте живо.
---- Ні, дочки не пущу, — заплакала Татарчиха.
— Тіточко Одарко, — умовляв сусід Петро,— ви не турбуйтеся. Нічого страшного не трапиться. До Тимошівської повеземо печений хліб, а звідти заберемо поранених. Білі там багато люду покалічили. Та я сам поїду з обозом. Через день повернемося. І коней гнати не будемо.
Наталя вийшла на середину кімнати.
— Мамо, ми поїдемо. Я і Соня.