Широке, на всю стіну, вікно великого кабінету виходило на море. Сонце світило, море виблискувало, від нього несила було відірвати очей. До порту входила бойова ескадра,¶На великому крейсері повільно повернулася гарматна башта, і довгий хобот її націлився на Севастополь. Чорне жерло дивилося майже у вічі Улагаєві, який стояв у вікні. Йому раптом стало моторошно. На думку несподівано спало: а що, коли це не англійський, а більшовицький крейсер? «Сам себе лякаю», — подумав Улагай і заспокоївся. Так захотілось опинитися на дачі, на острові Родосі, але він сидів тут, у Севастополі, в кабінеті лікаря.
Боліла нога, мучила. Він залишив справи на генерала Казановича і без дозволу Врангеля прилетів сюди, щоб рентгеном просвітити ногу. Очікував на петроградську «знаменитість».
Нарешті «знаменитість» з'явилася: забігала по кабінету, дрібненько переступаючи тоненькими ніжками, що важко носили великий живіт, затягнутий у жилет.
Ах, пробачте мене — змусив чекати. Якби знав, що в моєму кабінеті визволитель Кубані... Ви так негадано. А я був у Петра Миколайовича. Він, як тільки узнав, який клієнт мене розшукує, відразу ж занепокоївся, сказав: «Прошу, скоріше подивіться, що у мого друга».
— Врангель знає, що я тут? Він хворий? — запитав Улагай.
— Що ви, що ви, — «знаменитість» замахала руками. — Правитель півдня Росії в повному здравії. Занемогла одна його тіточка. Правитель півдня Росії про неї турбується, Ой, яка турбота... Яка увага до тіточки!
Шкутильгаючи, Улагай перейшов кімнату, ліг на канапку.
Помічники стали направляти апаратуру, а «знаменитість» все вихваляла Врангеля.
— Все наше передове суспільство бажає, щоб правитель півдня Росії благоденствував, як ми зараз у Криму.
Він заглянув до апарата, дивився і так, і сяк. Довго.
— Трохи забили ногу, але все обійдеться, і дуже швидко. Три дні спокою, і все минеться. Правитель півдня Росії буде задоволений. Він високо вас цінує. Коли я дякував йому за наше гарне життя, він сказав: «У цьому не моя заслуга. Постарався генерал Улагай».
До кабінету без стуку зайшов сотник Сіроштан і сказав:
— Петро Миколайович наказав запитати про стан вашого здоров'я й прохав не покидати Севастополя, не побачившись із ним.¶Відвернувшись, Улагай одягався й незадоволено думав про «знаменитість»: «Величає барона правителем. Вони тут, у Криму, з глузду з'їхали?»
Одягнувшись, він повернувся і побачив, що в кабінеті стоїть лише Сіроштан.
— Генерале, ви стали найпопулярнішою людиною в Криму, — заявив сотник. — Тільки й балачок, що про ваші успіхи на Кубані. І не так про успіхи, як про хліб, сало, худобу... Ось і зараз сюди вже набилося кореспондентів. Бажають узяти інтерв'ю. Я поставив охорону, а то вони б і до кабінету прорвалися.
— Дякую, сотнику... Ви теж високої думки про успіхи на Кубані?
— Я поділяю думки Врангеля.
— Які ж його думки?
— Він — дволикий Янус: на людях вихваляє ваші перемоги, а вночі не спить, кусає губи: «Чому топчеться під Тимошівською? Давно пора захопити Катеринодар».
— Виходить, мені доведеться мати неприємну розмову з бароном?
— Так, генерале.
— Дякую, сотнику, за попередження. Є і в мене гострі запитання до Врангеля. Колії його можна бачити?
Сіроштан розгорнув записну книжечку.
— Зараз він на прийомі в англійського посла. Потім прийме французів. Далі зустріч з діловими людьми Севастополя. Увечері бал в американській місії. Наказано й вам там бути. Розмова після балу.
Обличчя Улагая спохмурніло.
— Даремно барон відтягує зустріч.. Марно пропадає цілісінький день. І не тільки день, а й ніч. Барон дає відпочинок більшовикам. Остап Дикун тільки й думає про те, яким побитом вирвати у нас хоча б один день для перепочинку. Ми зволікаємо, а це зміцнює позицію Дикуна. Кожен день зволікання йому на руку. Я не давав йому відпочинку ні вдень, ані вночі.
— Бабієв і Татарка зостались там,— нагадав Сіроштан.
— Але на їхніх ногах висне нездара Дроценко. Почне складати плани операцій на академічних прикладах і все провалить. Це чавунна гиря на наших ногах. Але я її скину, — вперто промовив Улагай.
— Я допоможу.
Улагай зупинився коло вікна, довго дивився на море.
Повернувшись до Сіроштана, сказав:
— Страшенна спека. Тільки море дихає прохолодою. Сотнику, їдьмо покупаємось.
— З дорогою душею, генерале, але неможлива справа.
— Чому?
— На пляжах англійці улаштували бойні. Там забивають худобу з Таврії, Криму. Там такий тяжкий дух — не продихнеш.
— Тоді їдьмо за місто. Там ніхто не заважатиме.
— Не можна, пане генерал. Всюди партизани. Ніяк їх не викуримо. Краще до бару. Там не жарко, гарний хор циган. З Москви. Є пікантні циганочки.
У передпокої дорогу заступив натовп кореспондентів. На Улагая спрямували фотокамери. Магній сліпив очі.
— Ах, пане генерал, пробачте. Не можна було відбитися од кореспондентів, — виправдовувалася «знаменитість».
Кореспонденти вигукували запитання. Відомий газетярам Григорій Раковський, який був своїм у Денікіна, а тепер мав такий привілей у Врангеля, взяв слово:
— Пане генерал, я думаю, що мої запитання цікаві для кореспондентів усіх газет та журналів, представники яких зібралися тут. Дозвольте запитати: коли ваші славні солдати увійдуть до Катеринодара? Чи правда, що комуністи втекли з Катеринодара й евакуюють Ростов-на-Дону? Яка кількість кубанських козаків перейшла на ваш бік? Які частини сформовані з них? Які умови створилися зараз на Кубані для ділових людей? Оце й усі запитання. Більше не смію вас турбувати.
Раковський нахилив прилизану голову й приготувався записувати,
Улагай посміхнувся. Підвів голову:
— Пане Раковський, панове кореспонденти! Коли хочете знати новини, то прошу всіх прибути на Кубань. Я дам вам змогу і засоби побувати на позиціях, у звільнених станицях, і там ви довідаєтесь про всі новини. Пана Григорія Раковського можу взяти з собою завтра вранці. Є вільне місце в літаку. Що стосується звільнення Кубані від більшовицького ярма, то воно проходить згідно плану барона Врангеля. А зараз прошу не затримувати мене.
Він підвів голову і рушив до дверей, прямо на натовп кореспондентів.
Григорій Раковський протиснувся до Улагая.
— Ловлю вас на слові, пане генерал. їду з вами. Коли мені прибути на аеродром?
— О другій годині ночі, пане Раковський. Тільки прошу вас не дуже вихваляти наші перемоги в закордонній пресі.
— А що?
— Не люблю похвальби, — зауважив Улагай і пішов.
Сонце висло над головою, пекло. Вулицями марширувала піхота. Скрізь яскраві афіші. Запрошували в бари, кафе, театри. На тумбах, парканах, на стінах будинків висіли плакати про перемогу Улагая під Тимошівською. З кожного плаката дивилися суворі очі Улагая. Здавалося, всі вулиці полонив Улагай. Він невдоволено хмурив брови, штовхнув у спину візника:
— Швидше!
...Думи про Тимошівську не давали Улагаєві спати. Ледве годинник показав на восьму ранку, як він подався до штабу Врангеля, але не застав барона. Це ще дужче розхвилювало Улагая. Доводилось чекати.
Час тягся повільно. Сонце підбилося височенько, а правитель півдня Росії все ще не з'явився до свого штабу. Улагаєві набридло міряти великого кабінета, й він став спостерігати, що діється на вулиці. Аж ось показався мальовничий кортеж.
На баских конях білої масті гарцювало півсотні кубанських козаків у білих черкесках і шапках. На срібній оздобі зброї та кульбаках вилискувало сонячне проміння. За вершниками троє гнідих коней везли пишну карету. За нею на високих білоногих конях золотавої масті їхали огрядні донські козаки. Руді вуса закручені, чуби в'ються з-під синіх кашкетів. Над головами гострі списи, мов ліс, чорніють. На всіх широченні сині штани, а по них маками цвітуть червоні випуски.
У кареті, застеленій царськими килимами, сидів барон Врангель, зодягнений у просту чорну, черкеску та шапку, без жодної прикраси або ордена. Він один у цьому бучному кортежі здавався смиренником, але цим самим було підкреслено його надзвичайну пиху.
Барон Врангель вважав себе великим вояком, а тому намагався поводитись, мов спартанець, і тим хизувався. Про його геройство поміж старших офіцерів армії ходив жарт Денікіна. Коли Врангель став головним командуючим добровільницької білої армії та правителем півдня
Росії, Денікін сказав: «Я і раніше чув про те, що Врангель божевільно хоробра людина, але ніколи не думав, що божевілля так далеко сягне».
Захопивши владу, Врангель вже не думав випускати її зі своїх рук. Хитрющий" інтриган показав своє справжнє обличчя — жорстоке, властолюбне й пихате.
Побачивши пишний кортеж, Улагай посміхнувся. Такого виїзду й ескорту не мав навіть імператор Російської імперії Микола II. Глянувши на Сіроштана, Улагай запитав:
— Барон не має автомобіля?
— Має, і не одного. Американці подарували розкішного «лінкольна». Але хто барона побачить у тому «лінкольні»?
— Зрозуміло...
Варта зупинилася коло під'їзду готелю. Кубанські та донські козаки вишикувалися в лаву, відгородивши барона від вулиці та натовпу. Духовий оркестр заграв зустрічний марш, барон підвівся і похапцем збіг на високий ґанок.
— Я піду до барона, — промовив Улагай до Сіроштана.
Врангель, помітивши Улагая, круто зупинився. Трохи
відсапнувши, промовив:
— Ви тут. Гаразд. Пробачте мені, що вчора не мав змоги поговорити. Маю надію, що ви не в претензії за це. Генерал Климович3 казав мені, що ви непогано провели час у циганочок. Прошу вас до кабінету.
Переступивши поріг великого, мов актовий зал, кабінету, Врангель підійшов до свічада, дуже довго та старанно пригладжував чуба. Улагай зрозумів: відтягує час, аби вгамувати злість, своє незадоволення його появою у Севастополі без втішних звісток. Але й Улагай був незадоволений діями Врангеля і тому вирішив мовчати. До того ж погано проведена ніч давалася взнаки. Біль в нозі не вгасав, і він, не чекаючи запрошення господаря кабінету, сів до м'якого крісла.
Врангель зиркнув на нього і заходив по кабінету, зігнувши свою довгу та незграбну постать.
«І це правитель півдня Росії, — з гіркотою думав Улагай, стежачи за Врангелем. — Куди доскочив? І чим він кращий за мене? Чим умастив діячів Антанти? Там вважають, що він має тверду руку, яка покладе край більшовизму. Так. Вішати він уміє. Визволитель — Петро Четвертий. Традиція... Після Петра Першого всі царі Росії з німців. Нехай буде так, аби здолати голоту. Моїми руками він хапає голоту за карк. І мушу підтримувати барона».
Врангель зупинився проти Улагая і промовив крізь зуби:
— Маємо поговорити відверто, генерале.
— Я ніколи іншої методи не вживав, бароне.
Врангель пропустив повз вуха зауваження Улагая, відсапнувся і хрипким голосом почав":
— Негарно виходить, генерале. Не гаразд так довго топтатися під Тимошівською. Зрозумійте, то ганьба для вас. Я вас зробив першим героєм Росії. Прославляю і зараз. Я підтримую ваш авторитет всіма силами, а ви мені заважаєте це робити. Не можете взяти маленької станиці. Що це таке? Навмисне затягування? Тактичний хід? А чи безсилля ваше? Довго ще будете топтатися там?
Злість барона випирала. Він ледве стримувався, аби не кричати на Улагая. Це образило того, стримуючи гнів, тихо відповів:
— Такі умови склалися, що мушу зволікати. Древні вчили: «Зволікай, коли маєш змогу!»
— До яких же пір зволікати?! —скипів барон. — До яких пір? Невже мені доведеться вжити до вас якихось заходів? Зрозумійте, Кубань — наш останній козир! За цей час ви повинні були захопити Катеринодар, а ви все тупцюєте під Тимошівською!
Улагай спалахнув:
— А де ті кубанські козаки, які обіцяли перевішати більшовиків, ледве десант ступить на Кубань? Де знаходиться, та козацька армія, яку обіцяв ваш генерал Дроценко та емісар на Кубані — Федір Кулик?
— Дроценко — начальник штабу вашої групи. Він під вашою командою, — нагадав Врангель.
— Так, він начальник мого штабу, але перш ніж виконувати мої накази — питається у вас. То тягар на моїх ногах. Відкличте Дроценка до себе, інакше я можу його розстріляти. Відкличте Дроценка, дайте іншого начштабу і війська, бо інакше перемоги не буде.
Від нервового напруження смикнулася нога, контужена на річці Кирпильці, й Улагай сів. Врангель це зрозумів, як випад противника, крутнувся й»забігав по кабінету.
Він упав на крісло поруч з Улагаєм, запитав:
— Скажіть, що вам треба для перемоги? Зрозумійте, не звільнимо Кубані — позбудемося Криму. Крим голодний, запасів провіанту на місяць немає. Наше військо тане, а поповнювати його тут нічим. Поповнити можемо тільки на козацьких землях. Тільки там наш порятунок!
— Петре Миколайовичу, — заговорив Улагай. — Ми зразу зробили велику помилку. Не треба було видавати закон про землю та грати в демократію. Відразу треба було мобілізувати все населення Кубані до сивих дідів. Була б армія. Козаки поважають лише дисципліну, лише тверду руку. А зараз нас спасуть лише три заходи.
Барон сухо промовив:
— Слухаю уважно...
— Перший захід — негайно прибрати Дроценка.
— У мене немає іншого генерала. Дроценко добре знає справу. Далі що?
— Я настійно прошу вас відкликати Дроценка. Замінити полковником Сіроштаном.
— Такого полковника я не знаю.
— Дайте сотникові Сіроштану цей чин. Він мені потрібен.
— Добре. Нехай буде так. Ще які вимоги?
— Якомога більше набоїв, снарядів, панцирників. Дайте танки. Нехай з пароплавів вивантажать не тут, в Севастополі, а в Ачуєві. Я переніс ставку у станицю Гривенську.
— Згода, генерале. Сьогодні прийшов пароплав з набоями, гарматами. Накажу йти на Ачуїв.
— Дякую, бароне. Остання вимога — військо. Дайте військо.
— Цього не дам. Жодного багнета не дам. Не маю. Зняти з Таврійського фронту не можу. Генерал Слащов теж допомоги вимагає. Коли зніму там хоча б дивізію — червоні ввірвуться в Крим.
— Дайте дивізію Науменка, бароне. Вона ж не на фронті.
— Не можу. Дивізія Науменка винищує партизанів у Криму. Зніму, так нас партизани задушать.
— Не задушать. Науменко не хоче відправлятися на позицію й лякає партизанами. Мені без дивізії, повнокровної дивізії, Тимошівської не взяти.
— Ви взяли Тимошівську, генерале. Про це гримлять усі газети світу! — вигукнув Врангель.
— Взяв, але не всю. Ваш улюблений журналіст Гриць Раковський поспішив об'явити про перемогу. Щоб узяти рештки Тимошівської, треба покласти багато голів. В лоб її не взяти. Хочу затиснути в лещата. Оточити з усіх боків, блокувати її й маршем на Катеринодар. Без дивізії, повнокровної дивізії, повторюю, мені її не взяти.
— То мобілізуйте хоч десять дивізій. Всі там залиште.
— Це гумор, бароне.
— Не дам, не можу...
— Бароне, коли ви не віддасте наказу дивізії Науменка ранком іти на Кубань, я туди не повернуся. Емігрую до Туреччини.
Барон Врангель зірвався з крісла й знову забігав по кабінету.
— Це жах. Жах! — шепотів барон.
— Коли не дасте дивізії, Кубані я не звільню. Мої сили тануть — більшовицькі зростають. Не візьму Тимошівської, маю відходити. Більшовики прийдуть за мною до Криму, як того вимагає Ленін. Візьму Катеринодар, козаки повірять у наші сили й підуть за нами до Москви.
Врангель здався:
— Я дам дивізію Науменка, але швидше до Катеринодара. І хліба побільше. Хліба та м'яса.
— Пришлю, — пообіцяв Улагай.