14282.fb2 Живі зустрінуться - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 27

Живі зустрінуться - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 27

XXV

Сонце хилилося до заходу. Кидало косе проміння на брилаті соняшники, і вдавалось, що то не рослини на полі, а стоять сотні тисяч воїв, похиливши поголені голови. Ось вони підіймуть голови й рушать на хатки, що заховалися за смугою очеретів.

— Не стовбич. Не кругло. Ще забачать з хутора, — гримів Луняка, підвівши голову.

— Та хто мене забачить під таким соняхом._ Накрив голову, мов решетом, — виправдовувався Іванко. — Дивлюся на поле, немов військо стоїть. І справді, наш загін заховався тут.

— Сядь. Не кругло.

— О-о, вже й подивитися не можна. За дві доби проскочили три станиці, багато хуторів. Нічого не бачив і тут не дивись.

— У дорозі нічого було дивитися. Станиці, хутори. Всюди хати й хати, — промовив Луняка.

— Хіба тільки на хати дивитися, — зітхнув Іванко, сідаючи.

— Дядьку Гавриле, що цій суєті хати? — зауважив Тишко. — Йому дівчину треба. Так вона ж десь під Брюховецькою.

— Ну й що з того? Я з Немирівської, а де опинився?..

— Твоя чорнява за тобою побігла. Гониться, але ніяк не здожене. І не мели всюди про бабу. Не кругло, — соромив Луняка.

— Так я не мелю, Тишко чіпає.

— Ну, кажу, годі. Розпатякалися. Ми ж у секреті. Стежте за хутором, — наказав Луняка.

Іванко вмостився на м'якій землі й втупився очима в хутір. Хатки мліли від спеки. За ними слався широкий шлях. Над ними колихалося повітря, і степ до обрію хитався. Ввижалось, що земля дихає. Праворуч бовваніла блакитна баня церковки. Жовтий хрест на її маківці вилискував гранями. Іванко клюнув носом, протер очі. Позаду шелестів лист соняшника, ніби вітерець війнув над полем. Вітру не було, а шелест посилився. Луняка взяв до рук гвинтівку, повернув голову на шелест. Зашелестіло гучніше, і між рядами соняшників з'явився Жалоба. Мовчки присів. Кивнув головою до хутора:

— Як тут у вас? Кадета не помітили?

— Немає ні душі. По обіді дозори проїжджали тричі. А частин немає. Кругло слідкуємо. Видко далеко.

Жалоба витяг бінокля. Присунув до окулярів лахматі брови і затих, стежачи за хутором.

День згасав. Хатки блимнули віконцями. Жалоба відірвався од бінокля.

— Сурйозна тиша. Ворога не видно. Так ото зараз по сотнях розповідають бійцям, що до чого. Вам я скажу.

0 першій годині ночі ми перейдемо фронт і проскочимо аж до станиці Новобалківської. Там містяться ближні бази Улагая, що постачають позиції під Тимошівською. їх треба сурйозно знищити.

— А чого томилися цілу днину? Сидіти тут одна суєта. І кого боялися? Кадета немає.

— Кадети поруч, — мовив Жалоба. — Бачите церковку? Там вони. Греблю стережуть. А тут лише дозори. На греблі одна наша сотня бій розпочне, а ми тут проскочимо непомітно. Неждано з'явимося під Новобалківською. Заради цього так і робилося...

Від річки повіяло вогкістю. Комарі зрідка дзвеніли. Іванко здогадався, що мілка річка має мало води й комареві ніде подітися. Праворуч, коло греблі, на великому шляху шугнула вгору ракета. Злетіла високо й розсипалася дрібними скалками. Зразу ж коло мосту зчинилася стрілянина.

Жалоба тронув коня й зник в очеретах. Іванко дав повід, і його кінь рушив слідом. Дно річки з берега висохло і тільки на середині залишилась вузенька смуга води, яка не діставала стремена. За очеретами забіліли чималі качани капусти. Вони хрумтіли під копитами. Іванко проскочив повз хату-мазанку й опинився на хутірському вигоні. Коло широкого шляху, що сірим полотнищем простягся в далечінь, стояв Жалоба, наказував:

— На дорогу лаштуйся колоною!

Чорна маса кінноти витяглася товстою стрічкою. Жалоба виїхав наперед, махнув рукою. Колона зірвалася з місця й поскакала на захід. Вітер свистів у вухах. Іванкові здавалося, що тільки почали бігти, як колона зупинилась. Жалоба під'їхав до Луняки, наказав:

— Гавриле, бери дві сотні й веди до річки. Тут недалеко три високі могили. Туди й гармати направили. Займи позицію перед гарматами, аби ненароком не налетіли кадети. Пильнуй гармати, Гавриле.

За півверсти показалися могили. За ними, мов скло, блищала річка. Місяць лиш піднімався на зоряне небо. На могилах бовваніло по гарматі, темніли садки. У станиці ні вогника, ні голосу. Лише гучно квакали жаби.

— Сплять кадети. То кругло нам, — прошепотів Луняка.

Час повільно стікав. Іванко вдивлявся в сутінь, чекаючи на ворога, але всюди тиша. Хлопець навіть здригнувся, коли гучно пролунав дзвін. Прогув тричі й затих:

У небо шугнула червона ракета. Якусь мить висіла поруч з місяцем, ніби зачепилась за його ріг, потім розсипалася зливою зірок. У ту ж мить вдарили гармати на могилах. Снаряди рвалися над хатами й гарячими уламками сипалися на дахи. Запахкотіли гвинтівки, зацокали кулемети. У станиці завили собаки, закричали люди. Гуркіт бою посилювався щохвилини, але перед могилами ворог не з'являвся.

Коли над станицею сходило сонце, назустріч йому з різних кінців станиці підіймалися хмари диму. Він густо слався над землею, насовуючись на річку. Із хмари диму нараз вискочив Дикун, закричав до бійців:

— Товариші, до зброї! Наше діло кепське. Ми майже здолали кадета, як раптом підійшла нова орда. Треба допомогти Жалобі. До зброї, хлопці! Готуйсь!

— Як із гарматами? — запитав Луняка. — Жалоба наказав тут стояти.

— Не турбуйся, кадети сюди не прийдуть. А якщо прийдуть, вже нас не буде. Лаштуйся!

Бійці заметушилися. Луняка кидав з гарби скрині набоїв, наказував бійцям брати побільше. Не дочекавшись, доки всі стануть до лави, підбіг Дикун:

— За мною, орли!

Іванко біг, ледве встигаючи за прудким Дикуном. Поруч важко відсапувався Луняка. За спиною гупотіли двісті чонівців. Дикун зупинився на луговині, вкритій рожевими квітами кермеку та рожі, що вихопилась поверх притоптаного жита. По двох боках луговини сходилися вулиці. З третього стояли густі очерети. Показуючи на ближню вулицю, Дикун попередив: 

— Товариші, за тими садами точиться запеклий бій. Наші видихаються. Ось-ось відступлять за луговину, до церкви. Ваше місце — засада в очеретах. Не показуватись, Але як тільки за нашим сунеться кадет — стріляйте.

Бийте до останнього набою. Знайте: ви наша надія. За вами у нас нікого немає. Тільки гармати та панцирник. Займай позицію. Перемоги вам!

Дикун зірвався з місця й побіг туди, до точився бій.

Земля в очеретах вогка, слизька. Луняка рив шанець: загнав лопату під кучугуру, вивернув її з корінням і поклав перед собою. До бійців гукав:

— Хлопці, не лінуйся! Накидай у голову повище. Не шкодуй рук, то вціліє голова!

Через очерети, виючи та стогнучи, пролітали гарматні снаряди. Командир гармашів сидів недалеко від Іванка, на старій вербі, що одиначкою росла на острівці серед очеретів, і кричав до телефонної трубки:

— Батарея, випалом! Трубка сімдесят. Приціл вісімдесят п'ять. Вогонь!

За очеретами на могилі товсті жерла гармат рвали небо. Земля під Іванком тряслася, ніби він лежав на шкурці з киселю, а не на тверді. Ледве стихала луна вибуху, як командир знову кричав до рурки:

— Молодці! До самої гущі вгодили. Тікають. Ще вдарити! Трубка сімдесят, приціл вісімдесят шість! Вогонь!..

Знову рвалося небо, здригалася земля, що аж качалися очерети, глухли люди, а з верби кричав командир:

— Хлопці, ще трійку правих стволів. Рура сто, націл дев'яносто сім. Во-о-гонь!

Луняка прикотився до окопу Іванка, штовхнув у бік:

— Кругло, кругло б'є гармаш. Ти ящик з набоями поклади під ліву руку. Так зручніше і швидше хапати набої.

Гарматний бій посилився. Гримкотіло з обох боків. Над луговиною та очеретами — громи, блискавиці, пекло. Здавалося, снаряди стикалися над головами бійців, вибухали. Раптом гармати затихли, стало добре чути гвинтівочні постріли. З верби ніхто не кричав. Оглянувся Іванко, а командир гармашів, застрявши ногою в рогульці гілля, висів головою донизу. Кинулись до нього з Лунякою, зняли. В голові гармаша чорнів осколок.

Луняка зняв шапку, перехрестився:

— Пошли йому, боже, царствіє небесне. Кругло воював.

На луговині з'явилась купка чонівців. Вони бігли до річки. Жалоба гнався за ними, кричав:

— Стій, хлопці. Куди, дур-ра, тікаєш? Лягай тут!

Його ніхто не слухав. Він зупинився, схопився руками за серце. Повз нього проскочив на гнідому коні Дикун. Обігнавши втікачів, загарцював на коні, закриваючи путь.

— Стій, зарубаю! Стій, кіннота піхоту не візьме!

Підбіг Жалоба, схопив чонівця, упав із ним. Ураз підвівся, закликав:

— Лягай, лягай, хлопці!

Бійці стали залягати. Лише один, закинувши голову і вилупивши очі, біг повз очерети, нічого не помічаючи, не звертаючи уваги на крики. Жалоба упав йому під ноги. Обидва покотилися. Схопилися на ноги. Тут Жалоба тицьнув кулаком під ніс хлопцеві. Той упав на спину. Сів, утираючи носа, заскиглив:

— За що б'єш? Осатанів?!

— Ага, прийшов до пам'яті, дурень. Лягай до лави!

Хлопець ліг, потягнув до себе гвинтівку. Поруч із ним

падали до бузкового накипу кермеку інші бійці. Ланцюг розповзся, наїжачився стволами.

За кілька хвилин із вулиць та садків на луговину хлинули бійці. Вони відходили повільно. Часто зупинялися, палили в сади. Дійшовши до ланцюга чонівців, залягали за ними, не перестаючи стріляти. В цей час із вулиці вирвалася біла кіннота. З гиком летіла на дві ріденькі смужки чонівців.

— Петре, чого ждеш? Бий з кулемета по конях.

І тоді вдарив кулемет. Загомоніли гвинтівки. Показався панцирник. Трясучись на кучугурах, він стрибав по луговині, стріляючи з кулемета по флангу вершників. Улагаївці завернулися правим крилом, кинулися назад і скоро зникли за садами. А по луговині забили гармати Улагая. Снаряди рвалися, викидаючи до неба звихрені стовпи землі. Картеч білими хмаринами лопалася над головами. Жалоба піднявся, показуючи правицею на церкву. Чонівці схоплювались і короткими перебіжками — до церкви.

Із садів та дворів висипала біла піхота, але зразу ж залягла на суходолі, що оточував луговину. Стріляли по чонівцях, які відходили до церкви. Жалоба покидав луговину останнім. Раптом він зупинився, махнув руками і впав у бузкову піну кермеку. Зник у ній. Не підіймався.

Іванко почув, як сопів Тишко.

— Ти чого розходився? — підвів голову Іванко.

— Командира жаль. Добрий був дідуган. Пропав... А може, лише поранено? Подивитися треба. Я полізу.

Тишко простяг Луняці книгу.— Візьми. Суєта не дала дочитати. Не вернусь, віддаси до станичної хати-читальні.

— Тишко, не лізь, — заперечив Луняка. — Тебе Устименко та Іванко випередили.

— Ні, полізу і я. Хтось із нас та долізе.

Густі кущі кермеку захиталися, розляглися в боки, пропускаючи огрядне тіло Тишка. Він посувався повільно, часто зупиняючись. Лівіше його проворно ліз Устименко. Поспішаючи, він підвівся, побіг. Зразу ж загули постріли, засвистіли, затюкали кулі. Устименко важко впав. Тишко заліг поруч із ним за труп коня, затаївся. А Іванко все ліз та ліз уперед. Його тонке та гнучке тіло прослизало, як вуж. Навіть трава не колихалась. Нарешті він дістався до командира.

Жалоба лежав ничком на блискучому п'ятакові солончаку. Білувата земля стала рудою від крові коло коліна та під правим плечем. На скроні билася синя жилка.

— Батьку Панасе, живий? Тримайся. Зараз віднесу тебе до затишного місця, подалі від куль...

Іванко ліг поруч. Взявши Жалобину руку, трохи підняв його і поклав собі на спину. Відсапнувши, поповз до очеретів. Жалоба проскрипів:

— Пи-и-ти. Во-одички...

Іванко зупинився. Зняв з пояса баклажку, притулив до губ пораненого. Зробивши декілька ковтків, Жалоба обм'як, став важким. Прошепотів:

— Не трож мене, хлопче... Мало зосталося жити... Не трож...

— Що ти говориш, батьку Панасе. Ти міцний козарлюга. Мене переживеш. Ти тільки тримайся. Миттю до своїх донесу.

Іванко вправно працював руками, прямуючи до очерету. Коли Жалоба заговорив знову:

— Даремно, хлопче, мучишся... Пусти... Мені тут гарно. Сурйозно помираю... По-козацьки... В полі...

Але Іванко не слухався, поспішав. Ноша легка: старий козак був сухий, жилавий. Іванко натрапив на рівчак, промитий водою, і тепер, менше побоюючись куль, поліз швидше. Над луговиною знову заспівали кулі. Неподалік од очеретів Жалоба застогнав:

— Стій, хлопче... Важко мені... Помираю. Передай жінці. Федосі... Подяку... Жили сурйозно. Сина Остапового нехай береже...

— Батьку, сам усе жінці скажеш. Рани заживуть.

Над станицею загули гармати, піднялася стрілянина. За гулом бою Іванко не почув, коли старий козак перестав дихати.

Командира поклали на м'яке ліжко із зеленої куги. Накрили червоним прапором. По ньому золоті букви: «ЧОНові станиці Немирівської від всесоюзного старости Михайла Калініна».

Луняка дістав з кишені велику хустку червоного шовку, накрив обличчя Жалоби. Схиливши голову, сумно мовив:

— Ой у полі жито-жито копитами збито. Лежить на виднині козаченько вбитий. Червоною китайкою, китайкою личенько накрите. Для себе беріг китайкову хустину, та, видимо, ще не настав мій час... Хлопці, віднесіть командира до гармат.

Він одійшов до свого окопу, глянув у бік білої піхоти. Скреготав зубами:

— Ну, чого чекаєте? Ідіть сюди! Кругло зустрінемо. Гучно та влучно заб'ють наші гвинтівки на славу Панасові...

Тишко важко доповз до свого окопу. Віддихавшись, простяг руку до Луняки:

— Давай сюди «Воскресение». Мабуть, дочитаю-таки...

Раптом Луняка голосно закричав:

— Хлопці, дивися краще! Кадети лізуть. Готуйся!

На луговину з садів та вулиць висипала біла піхота. На цей раз її було значно більше. Сонце сідало й тисячами зайчиків стрибало на вістрях крицевих багнетів, дулах гвинтівок, на пряжках поясів.

Луняка наказував бійцям:

— Тримайся. Не стріляйте. Хай усі гади вийдуть!

Очерети мовчали, а вороги посувались. Тільки коли засаду пройшла третя лава кадетів, Луняка крикнув:

— Вогонь!

Кулемети вдарили по флангах білих шерег. Промахнутися тут було неможливо, і люди падали, мов трава під косою. Бувалі вояки, спасаючись, залягали. Прикипали до землі, влипали в кожну виїмку, але це не допомогло. Із-за хати виповз панцирник. І, підстрибуючи на кучугурах, ковиляв по луговині, давив ворогів, стріляв. Білі натовпами кинулися назад, під захист садів та хат, але мало хто вцілів. Тільки пітьма врятувала від куль панцирника.

Настала ніч. До засади в очеретах прийшов Дикун. З ним чота молодих бійців ЧОНу станиці Переяславської принесла харчі. Ходили між окопів, роздавали хліб, суху рибу, кавуни.

Дикун сів на окоп Луняки, голосно промовив:

— Ну, товариші, порадували серце. Воювали добре. Дякую за роботу!

— Воювали, як уміли, — промовив Луняка. — Воювали кругло всі хлопці.

— Великі втрати маєте?

— Ні. Нас кадетові не видко, б'є навмання. Пошкрябало трохи Устименка та Стасюка, але зброї не кинули. Жалоба загинув...

— Батька Панаса бачив, — зітхнув Дикун. — Жаль так серце стис... Він усю громадянську війну пройшов, ніде не зачепило. А тут, на самому порозі перемоги, таке сталося... Не дочекався світлої години. А так чекав, так чекав... Вам, товариші, сидіти тут до ранку. Замінити вас нікому. Територія, яку ми тримаємо, дуже мала. Вважай, уся станиця в руках білих. У нас лише оця луговина, майдан церковний та край станиці, де стоять гармати. Білі скаженіють, бо гармати тримають дорогу на Ачуїв під вогнем. Не дозволять прорватися валкам з добром. Білі підходять, до ранку багато буде. Ранком хмарою посунуть на нас.

— Нехай сунуть... Коли ворогів густо, кругло бити... Нас не залякаєш. Нехай Улагай боїться...

— Правильно, козаче, — похвалив Дикун. — Йому є чого боятися.

— Якщо сьогодні ми тут витримаємо, не відступимо, то будемо гнати Улагая аж до моря. Цієї ночі висадився десант у станиці Гривенській. Він зараз нищить головні бази та штаби Улагая. Ми тут сидимо, щоб Не дати Улагаєві зняти сили з фронту і знищити наш червоний десант. Сьогодні наша армія рушила в наступ під Тимошівською. На нас суне біла сила, так це не з Криму їх прислав Врангель. Це вони тікають з-під Тимошівської. Витримаємо цю ніч, то ранком тут буде Левандовський. У нас, товариші, все іде, як задумало командування.

— Воно гарно, — промовив Гайдай, — от тільки як нам втриматися, доки Левандовський прийде? Бував я у бувальцях, але так круто не доводилося.

— Так ми ж склавши руки не сидітимем. Уночі будемо ворога бити. Спробуємо ще до ранку станицю взяти. Загнати ворога до очеретів та плавнів. Товариші, замість Жалоби призначаю командиром загону Гаврила Луняку. Приймай команду, дорогий товаришу.

Луняка підвівся, козирнув:

— Дякую за довіру... Тільки я люблю робити кругло. І коли так не виходить, хтось заважає, то скаженію. Можу скарати на горло. Так зараз і кажу всім — будете слухати, так послужу народові, а ні, так шукайте собі когось іншого.

— Як, товариші, згодні? — запитав Дикун.

Бійці зашуміли, виявляючи згоду. Тишко додав:

— А яка ж війна без дисципліни. Одна суєта.

Дикун повернувся до Луняки:

— Так ось що. У твоєму загоні багато молодих. Виділи півсотні охочих. Хлопці потрібні дужі та сміливі. До тилу білих підуть. Відбери

— А чого тут відбирати? Підуть комсомольці, — сказав Стасюк. — Всі у нас сміливі та дужі. Недужі вдома залишились. Комсомольці, до мене!

Комсомольці оточили Стасюка. Стали шикуватися в шеренгу. Іванко кинув недоїденого кавуна, вхопив гвинтівку і став на правий фланг

Луняка пройшов поперед шеренгою, вхопив Іванка за руку й потяг до лави.

— А ти, халамиднику, чому сюди примазався? Не комсомолець і не ліпись.

— Він активіст, — заступився Стасюк. — Нехай іде. Іванко везучий. З ним і іншим не страшно.

— Хлопці, я хоч зараз вступлю до комсомолу. Давно хочу. Давно говорив: «Приймайте». Все твердять: «Походи в активі, політграмоту Коваленка зубри». Навіть досада бере.

— Ти витримав строк активіста, — промовив Устименко. — Приймемо на перших зборах.

— Як приймете, тоді й дозволю, — затявся Луняка. — А зараз немає моєї згоди. Я командир.

— Та пустіть, дядьку Гавриле, — скиглив Іванко. — Ну, відпустіть. Усі хлопці йдуть, а я сиди? Оставайся з дідами? Та мені потім носа в станицю не показуй, засміють.

 — Ти забув, що Ганна наказувала?

— Ганна, Ганна, — збентежився Іванко. — Та що та Ганна скаже? Хіба їй приємно буде, коли мене висміють? Дозвольте?

До спірки встряв Дикун:

— Товаришу командире. Відпусти хлопця, раз так хоче. А може, він Улагая захопить у полон, раз під Тимошівською генерал втік од нього.

Бійці засміялися. Гайдай порадив:

— Іванку, захопи лантух! У чім Улагая принесеш?

І Луняка здався:

— Добре, іди. Раз командир за тебе.

Комсомольці та бійці Переяславського ЧОНу, які прийшли з Дикуном до засади, оточили командира.

— Сідайте, товариші, ближче до мене, — запросив Дикун, — побалакаємо. — Вам — важливе завдання. Виконаєте, так знищимо білих гадів до ранку. Цим врятуєте весь наш загін. Вам треба по одному або по троє пробратися за лінію оборони білих. Там роздивитесь самі, де, в якому дворищі багато білих. Треба буде якось туди залізти, зачаїтись. Ну, там у кущах, чи ожередах, або в клунях. Кому де зручніше. А коли закричать перші півні, починайте діяти.

Як діяти? — запитав Тишко.

— Як діяти? — перепитав Дикун. — А так діяти, аби більше шелесту натворити, аби білим тошно стало та з переляку кинулися із станиці.

— Палити куркулів!

— Можна й запалити щось, коли в цьому буде потреба, — погодився Дикун, — а головне, закидати білих гранатами, стріляти з гвинтівок. Тільки не сидіти, мов квочки, на одному місці, — шукайте білих і стріляйте! Будьте всюди мов божа кара! Як вогняний вихор!

— Ох, і суєта буде, — посміхнувся Тишко. — А довго нам гасати?

— Ні, недовго. Як піднімете паніку, білі подумають, що на них там напали, а в цей час ми нападемо на них звідси всіма силами. Таким чином ми зажмемо гадів з двох боків і знищимо. Інакше нам не можна, хлопчики Якщо будемо чекати, доки вони на нас підуть, тоді нам смерть. Зараз розбивайтесь на групки, хто з ким хоче іти, беріть гранати й рушайте!

Іванко взяв гранати і, розпихуючи їх по кишенях та чіпляючи на пояс, говорив Тишкові:

— Оце справа по мені. Скажу Луняці, що я не мала Дитина. Хай не возиться зі мною, мов з немовлям. Обоє не розуміють, що я вже не той.

— Ти про кого, суєта? — запитав Тишко. — Хто «обоє»?

— Мамка моя, — нахмурився Іванко. — Просила Луняку дивитися за мною. А він і радий. Повернуся з бою, нажму на Юрка — нехай приймають до осередку. Одна тепер у мене путь-дорога в житті — з комсомолом.