Спека. Бейсюг відступив од берега, оголилося коріння очеретів, і вони пожовкли, твань затверділа, порепалась. Миші забилися в глибокі нори, а вовки ночами підходили до току Луняки, нишпорили по баштану та гризли кращі кавуни, тамуючи спрагу.
— Душно, не можу, — промовила Векла і кинула граблі. — Хай йому біс. На кого мені гнути хребта? На босяків? Скоро з'являться чонівці і заберуть усе під мітлу.
— Не заберуть, Векло. Зоставлять нам хліба, що хватить до нового. Та й немолоченого ще сила, — показала Ганна на копиці в степу.
— Та щоб я хоч пальцем ворухнула — оте молотити?! Нізащо! Ганно, кинь роботу. Ти мені на зло робиш: стараєшся. Дивіться, мовляв, яка я роботяща, не ледащо. На зло стараєшся, — твердила Векла.
— Та побійся, Векло, бога. Яке там зло? Хто ж за нас буде робити? Колись же треба все це переробити. Тобі нездужається, то відпочинь.
Векла правила своє:
— Гм-м-м... Яка добра. Старайся, старайся. Скоро прийдуть, усе підметуть. До зернинки. Та й дурна я, що не пішла до станради сама. Я ж тут господарка, а не ти. Я б зуміла відповісти. Сказала б, що коли Гаврило повернеться, намолотить, тоді й продрозкладку здамо.
— Однаково ж здавати, Векло.
— Ні, не однаково. Хай у людей беруть, а наш хлібець — ціленький. Так ні, сіпнуло тебе за язик. Припросила продзагін віяти. Хто б там знав, що у нас сила зерна намолоченого? Ну, маєш ти, Ганно, розум?
— Не надійся, Векло, що хліб утаїш. Раз станиця дала слово Калініну вивезти всі лишки, то вивезе. Як порішили люди, так і ми.
Веклу аж підкинуло. Скрутила дулю.
— А цього вони не хотіли? Ось їм, ось! Скільки засіяно, а що мені зоставлять...
— Векло, не кипи. Не дамо хліба Москві, Врангель тут буде. Не тільки, хліб забере, а і чоловіка твого уб'є. Раз ми проти Врангеля, Векло, так хліба нічого жаліти. Скажи спасибі, що продзагін прийде на допомогу. Не самим віяти, везти аж у Канівську до залізниці.
— Не дам, хай вогнем спалахне! Ні зернини не дам!
— Ох, Векло, Векло! Гріх так про хліб казати. Гріх... Нема сили на току стояти, то звари борщ, їсти ж треба.
— Не буду.
Векла уляглася на купі зерна, лежала мовчки, потім таки піднялася й пішла куховарити Із високого бовдура піднявся чорний стовп диму. Здіймався до жовтавого від спеки неба. Векла зарізала курку й заходилася шинкувати капусту. Та ось кинула капусту, крикнула:
— Ганно,грабіжники ідуть!
Від широкого шляху, що проліг на станицю Батуринську, котилася невеличка валка гарб. Ганна налічила їх двадцять. На передній майорів червоний стяг. На вуздечках та гривах коней — червоні стрічки. Ганна кинула граблі, вийшла назустріч продзагонові, а Веклі гукнула:
— Постав ще один чавун борщу. Людей треба нагодувати.
— Нічого не дам, усе спалю! — Векла вихопила з печі куль очерету. Куль ледве тлів у печі, тепер розгорівся, запалав. Векла бігла до току. Побачивши таке, Ганна остовпіла, а потім кинулася до Векли:
Стій! Згоримо!
Але та не слухала, бігла до току. Хустина злетіла з її голови, руді коси розтріпались і, здавалося, займаються полум'ям. Ганна мчала щосили. Біля самісінького току перехопила Веклу. Обидві упали. Куль розсипався. Солома зайнялася, стала горіти. Ганна кинулася на вогонь.
— Люди, рятуйте! — заволала.
— Не руш, хай горить! — кричала Векла, відпихаючи Ганну. — Хай горить, бо я тобі коси вирву, — і вчепилася їй у коси.
У цей час на тік в'їхали гарби. Чоловік тридцять продармійців — хлопців та дівчат, метнулися до вогню. Топтали ногами, били мішками, лили воду. Вогонь став відходити од току і поволі згасав.
— Товариші, не гаймо часу. Виставляйте віялки. До роботи, — командував молодий хлопець, в якого рука була на перев'язі.
З гарб зняли три віялки і поставили поряд з віялкою Луняки. Віялки загуркотіли, хмарою полетіла полова. Чисте зерно загрібали в лантухи і клали на гарби.
До молодого командира продзагону прийшло двоє зовсім юних хлопців, запитали:
— Товаришу Кузнецов, що робити з жінкою, яка запалила тік? Може, її зв'язати? Контра ж!
— Для чого? — запитав Кузнецов. — Тікати хоче?
— Не тікає, удвох сидимо коло неї, коло контри, а нам щось робити хочеться.
— Хлоп'ята, ця жінка не контра.
— Раз запалила тік, не дає зерна державі — контра!
— Її чоловік у ЧОНі, Улагая воює, а ви — контра, — вступилася Ганна. — їй просто хліба жалко.
— Вона наш класовий ворог. Судити будемо. Силу хліба хотіла знищити: Хліб — це перемога. Один хай стереже, а другий — до роботи. Міняйтеся.
Ганна дивилася на молодого командира продзагону, відчувала, що він їй чимось подобається. Збагнула: нагадував Іванка. Спитала:
— Ви не знаєте Івана Дикоброда, сина мого? Десь б'є Улагая. Може, в одному загоні з ним були?
— Ні, я в боях не бував.
— А де ж тебе, синку, поранило?
— Обоз на фронт супроводжував із нашої станиці на Тимошівську. Ну, улагаївці наскочили. Декого вбили, а мене поранило.
— Відбився?
Кузнецов почервонів:
— Ні, тіточко. Сидів на возі, з дівчиною забалакався і ворога проґавив. А тоді стрибнув в очерети. Стріляли, думали, що вбили, а воно лише зачепило. Тепер ось з бабами воюю.
— Не червоній, синку. Рано тобі воювати. Тобі й вісімнадцяти, мабуть, ще нема.
— Сімнадцятий пішов.
— І мати в тебе є? Чий же ти будеш?
— Петро Миколайович Кузнецов, — сказав юнак. — Мати є. Батько загинув. Живемо в Батуринській.
— Аж он звідкіля ти! А потрапив до нас.
— А ми тут з різних станиць. Із Канівської, Переяславської, Дніпровської, Полтавської, Уманської. По заклику Калініна пішли до ЧОНів. Кому літа не вийшли, на фронт не беруть. Ну, а в продзагоні ми справляємося.
І він подався до віялки, замінив стомлену дівчину і завертів здоровою рукою барабан.
До темноти гули віялки, а коли виплив місяць, валка продзагону повезла хліб на станицю Канівську.