Гей на волики да налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та з-над Десни до Прута — співав Кречет, той, що йому татари «Феську» вкрали.
«А ти вже другої пісні не вмієш?» — зупинив його Мручко.
«Другої? Або тая не гарна?»
«Я таких не люблю.»
«Гадаєте, я для вас її співаю? Собі, не кому», — і пішов.
«А Феськи відбивати не важся! — гукав за ним Мручко, — бо смерть».
«Є без Феськи життя?» — відгукнув йому, не озираючись, запорожець.
«Що за народ! — покивав головою Мручко. — Гадав би ти, саме завзяття, сама лютість, а він тобі навіть до конини так пристраститься, що й життя не пожалує. Треба мені побалакати з паном Войнаровським та купити Феську в татарина, бо чую, що ніч без лиха не обійдеться.»
Сидів на валі і згори дивився на сонний табор.
Навіть коні не паслися, тільки лежали біля возів, обганялися від мух і зітхали. Новокуплені, турецькі, свіжі, не притомлені згори дивилися на заїжджених, козацьких… Зовсім, як люди.
Мручкові нагадувалися інші табори, а бачив іх чимало, запорозьких, гетьманських, польських. Бог вість яких. Бачив перед побідою і після погрому, у відвороті і перед наступом, різно, але такого, як цей, — ні. Наші, шведи, поляки, турки, татари, греки, молдавани, цигани, — вавилонська вежа. Яких там одягів не було, якої мови не чулося.
Сонце сходило з полудня і табор став оживати. Підводилися козаки зі своїх лежанок, простували кості й позіхали.
З городу надходили люди й над'їздили вози. Свіжі харчі довозили, щоб на вечерю було.
«Стільки народів, стільки мов і такі різні віри, а всіх іх гріш спровадив докупи, — казав до себе Мручко. — Чого то для гроша не зробить чоловік, — та ще лихий. Хто в найми до гроша пішов, — пропав».
Десь далеко дівочі сміхи лунали, за ними гнали козацькі, здорові голоси.
«Боже ти мій! — похитував головою Мручко. — Така біда, така нужда, а диви, відпочили трохи, поїли і вже за радощами гонять. Що ти зробиш, — життя! Війна війною і біда бідою, та хай же я, любко, та хай я, голубко, побалакаю собі з тобою… І так воно все. Скільки разів вороги надтягали, як буря, палили, грабували, вбивали, здавалося, тільки небо й землю лишили, а минуло декілька років, і знову край, як Божий рай, і люди є, і худібка, і бджілка, і деревинка, хто його зна, звідкіля все взялось…Ні, ні не пропаде козацька мати, не пропаде.»
«Сотнику!» — запищало щось біля його. — Рачок.
«Ах, це ти! Слухай, вашець, — накивував йому Мручко. — Не волочися ти мені і не задавайся з циганками, бо ше котра за пазуху сховає і осоромиться ввесь наш народ шляхетський.»
Рачок не відгризався, як звичайно. Сів біля Мручка, мовчав і пальцем у землі колупав. «Щось вас питати маю» — почав.
«Питай!»
«Як ви гадаєте, видужає Іван Степанович, чи ні?»
«Синоньку, або я Бог, щоб знати? Моліться, може, вислухає Господь».
Мовчали довшу хвилину. Може, й молилися.
«А що буде, як його не стане?» — почав наново Рачок.
«Або я знаю, синку. Треба хотіти, щоб добре було».
І знов ^амовкли. І знов Рачок мовчанку перебив.
«Гарна ріка цей Бог, правда?»
«Гарна.»
«А все ж таки не те, що Дніпро.»
«Куди! — притакнув Мручко. — Другої такої ріки, як Дніпро, нема.»
«Нема! — повторив Рачок і очі йому заблистіли. — Як зашумить весною, струсне льоди, заграє і розіллється широко, широко, — Боже ти мій! А літом, у погідну нічку, як потонуть у ньому і місяць, і зорі, як зробиться з небом буцім щось одне, велике, безконечне, вічне… — не докінчив, тільки тяжко зітхнув. — Гарний наш Дніпро!»
«Гарний!» — притакував коротко Мручко.
«І сильний. Він один ні царів, ні королів не боїться, навіть Петра ні. Не засипле його, палями не загатить, ані до Петербургу не поверне».
«Ні! — притакнув Мручко. — Дніпро сильний дуже.»
«А ті, що над ним сидять?» — спитав Рачок, і оба нараз замовкли, ніби в роти води набрали.
«Я над Німаном народився, — почав ніби виправдуватися Рачок. — Батько мав невеличке село. Дітей не жалував Господь. Я був наймолодший. Вишкробком дражнили. Старші побивали мене, батько до гостей не пускали, соромилися. І — я втік. Згодом на гетьманський двір попався. Там я хату найшов, і батька, і рідню, усе… А тепер?»
Страшно, як блазень плаче.
Мручко вдавав, що не бачить Але чув, як щось тулилося до нього і хлипало. «Не гнівайтеся на мене, пане сотнику! Простіть! Люди гадають, що я сам сміх. Та люди зле гадають Я крізь сльози сміявся. З ніким на розум побалакати не міг, бо мене зараз на жарти беруть. Перше — нічого. А тепер? Повірте мені, скочив би в Бог, та не хочу його осмішити.»
Відважний Мручко боявся йому глянути очі. Уявляв собі їх, а й цього було досить.
«Коли б з вами не побалакав був нині, здурів би, — почав Рачок наново. — Спасибі вам».
«Нема за що, синку»
«А хоч би за те слово «синку». Я його навіть від рідного батька не чував, хіба іноді від гетьмана, як зо мною у чотири очі балакав… Синку…» — повторив, любуючись тим словом.
«Правда, яка гарна наша мова, батьку?»
«Всякому здається, що його мова найкраща.»
«Ні, ні, не кажіть. Таки наша гарна, дуже гарна… «Синку»… Чому я блазень, чому я лише блазень?» — питався, вдивляючись кудись у далечін, ніби звідтіль мала йому відповідь наспіти.
Нараз піднявся, став навшпиньки, натягнув шию і — побіг. Мручко лише раменами здвигнув. «Мале, погане, дійсно ніби не хліб, а вишкробок якийсь, і, дивись, також душу має. І яку!» Люльку тютюном набив. «Так воно, так. Усі ми діти Божі, всі. І за всіх Христос розпинався.» Черкнув кресалом об камінь і люльку закурив. «А вбиваємо себе, як звірів, як їдовитих гадюк. Чого?… Бо кажуть нам. Все десь якісь Петри беруться і людям по-людському жить не дають. Погано… погано… Але куди то мале побігло?» — прийшло йому нараз на гадку. Піднявся і довго поміж людьми й возами розглядався, та гетьманського блазня знайти не міг. Бачив королівський намет, трабантів перед ним, чув військовий оркестр, що до обіду пригравав, гадав, що туди Рачок поліз, — але ні, і там його не було. Стривожився. Рачок на самогубство натякав. Того тільки й треба б тепер. Гетьман так до свого весельчака привик. Зірвався і скорою ходою пішов здовж валу, туди, де гетьманські вози стояли. Глянув і остовпів. Рачок попід возами рачкував, то як справжній рак, то як вуж, то знов, наче той кіт, що на мишу зачаївся. Аж в один мент піднявся, скочив, вхопив когось за шиворот, здавив за горло, колінами в поясі стиснув, так що той навіть не боронився довго, лиш захитався і повалився назадгузь.
Мручко прожогом побіг туди. Сталося воно біля самісінького гетьманського воза, де гетьман спав.
Варта стояла, так вартові пильно дивилися на тих, що йшли, а не на того, що, як гадина, повз попід возами. Його тільки Рачок здалеку доглянув і зміркував собі, що це за чоловік, бо добрі люди такими ходами не ходять. Кинувся і впору допав.
«Ще один мент і не даром гроші від царя узяв би,» — толкував оторопілим людям Рачок.
Не розуміли добре. «Що і хто?» — допитувалися.
«Перебраний за татарина москаль.»
«Які гроші, за що?»
«Від царя, щоб гетьмана вбити.»
«А-а-а!»
«Цитьте, гетьман спить. Розходіться!»
Вартові окружили каїна і відвели геть. Товпа хотіла розірвали його на шматки. Мручко не дав. Краще розглянути діло. «Але ж бо на тобі кров! — сказав, вертаючися до Рачка. — Його чи твоя?»
«Моя,» — відповів тихо Рачок.
«Так ти, значиться, ранений?»
«Ножем мене ірод засягнув… Це моя… перша рана… в бою…»
Голос його слаб, сам він хитався і руками повітря ловив.
Мручко його підтримав: «Покажи, яка рана.»
«Мабуть, смертельна… Не турбуйтеся, батьку… Я… рад… Добре, що це не наш… Мо-скаль… Бога не осмішу.»
Мручко вхопив його на руки, як дитину, і побіг до хірургів.