Вечоріло. Сонце скочувалося за правий берег Дніпра, зразу рівний, болотнистий, порослий комишем і очеретами, а там легко схвильований, з довгою смугою густих лісів на обрію. Ліси горою позолочені, а долом темні, тінисті. Від них несло прохолодою вечірньою, співом птахів і безпечним захистом перед ворожими очима, якого нашим утікачам так дуже хотілося. Туди-то, до отих задніпрянських лісів вони й поверталися думками.
«Кому в дорогу, тому й час! — гукнув нараз Мручко, стаючи перед гетьманом. — Я вашій милості гарний поромчик привіз».
«Звідкіля?» — здивувався гетьман.
«Верст відси три. Там є така сага безпечна, в ній він і зацілів перед москалями».
Гетьман поклепав його по рамені: «Ти, сотнику, мабуть і в пеклі не пропадеш.»
«Не для вошей сотник Мручко голову носить,» — додав від себе Рачок і перший скочив на пором.
«Як блоха, вашмость, скачеш», — крикнув до нього Мручко.
«І як вона, кусати вмію», — погрозив йому гетьманський весельчак.
«Бережись!» — гукнув, покривляючись старому сотникові.
Зробив це так смішно, що всі на хвилину про небезпеку забули і засміялися сердечно. «Оцей випорошок пекельний, — ніби сердився Мручко, — зі старого козака насміхається. Постривай. Охрещу тебе в дніпровій воді.»
Але Рачок ухопив барилчину з червінцями і грозив, що перше її в воду кине, щоб Дніпрові за хрест заплатити.
«А щоб ти луснув, пасинку чортячий. Сиди вже каменем, сиди. Та де б я тебе своїми руками доторкався», — заспокоював Рачка Мручко.
«То ти вже, сотнику, і гроші, як бачу, на пором заладував?» — дивувався гетьман.
«А ваша милість як хотіли? До турків і татар без грошей не приступай. Пригодяться вашій милості в дорозі, а мені легше стане. Замість їх пильнувати, пограюся тут трохи з москалями.»
«Невже ж ти не поїдеш зо мною?»
«Прошу дозволу вашої милости залишитися тут на часочок. Виправлю своїх, пособлю шведам у переправі, а як Бог Милосердний дозволить, то, може, хоч за деякого з моїх переволочанських друзів віддячусь Меншикову. А тоді й доскочу. Хай ваша милість сідають, щоб завидна на другий берег ступити».
Стояв на березі і дивився, як відчалював пором. Там гетьман, Ганна Обидовська, Войнаровський, Орлик і ще декілька старшин козацьких і запорозьких. Прощався з кожним зокрема. А решта де? Де Мотря і Чуйкевич, де всі ті, що через Десну переправлялися тогідь до короля Карла?
Порівнював тамту переправу з теперішньою і зітхав.
З порому махали до нього шапками. Відклонювався: «З Богом, панове, з Богом!»
Шелестіли дніпрові хвилі, довга смуга лягала поперек могутньої ріки, аж сонце спинилося над верховіттям лісів і кинуло Мручкові повні пригорщі сліпучого світла просто в очі.
Зробив дашок з долоні над очима.
Пором до другого берега причалив.
Мручко перехрестився. «А тепер до короля, — сказав і набив люльку тютюном, — їм треба вкупі бути.»
Викресав огонь і поплівся туди, де стояли шведи. Але тільки кілька кроків зробив і озирнувся. Щось його тягнуло за ними? І не його одного.
Бачив, як з берега кидалися козаки в Дніпро і, прикріпивши віжки до поясів, плили поруч своїх коней.
Поперек Дніпра лежали три острови.
Так перепливали вони від одного до другого, а від останнього до правого берега
Дніпра.
«І їх щось тягне туди, — говорив до себе Мручко. — Але що?.. Гм.» — і похитав головою.