Почався останній акт трагедії Карлового війська. Шведські батальйони здавали зброю, що нею здобули блискучу славу.
Цілими відділами проходили і перед Меншиковим кидали шпади, мушкети, пістолі. Виростали гори смертоносного знадіб'я. Триста воєнних прапорів, колись буйних і гордих, принишкло на землі.
Окривавлені, подерті, безсилі жалувалися перед нею на своє безталання. Замість провадити полки по славу, висітимуть у московських теремах під порохами безділля і на позорище грядучих століть. Не скажуть внуки: «Під тими прапорами боролися і гинули за Швецію наші діди, лицарі Карла Дванадцятого», лише чужинці показуватимуть на них пальцями, приговорюючи: «Віш! Еті тряпкі у шведов атнялі ми». Як орли зі зломаними крилами, лягали ті прапори перед конем Меншикова, а він, гордий і вдоволений, казав своєму ад'ютантові записувати їх число. Альбеділів відділ свого прапору не дав, — його розірвано на дрібнесенькі шматочки, а держак розломано й кинено в Дніпро.
Туди кинулося декілька старих альбедільців, але вони, не допливши навіть до
першого дніпрового острова, пішли під воду. «Vivat Carolus Rex!»[3] — гукали вони, потопаючи, й цими словами, як ножами, влучали в серце своїх товаришів, які на березі стояли. Грозила небезпека, що й вони підуть за їх приміром, вибираючи смерть, а не полон. Насилу старшини здержали їх. «Ви обіцяли, — кричали до них, — слухати свого вождя, вождь каже здаватися, — здавайтесь. Не деморалізуйте інших батальйонів і не псуйте останків дисципліни.»
Відділ отямився й почав формуватися. Начальник напереді, команда, і — альбедільці рушили в свій останній похід.
Всі розступилися й давали їм дорогу. «Альбеділь іде!» — почулося в товпі. «Альбеділь іде!» Забувалося, що йде він у полон, до того горбка, на якому стояв злобно всміхнений Меншиков, хотілося бачити ті лицарські постаті, ті суворі Марсові обличчя, цей рівний, сталевий хід, в якому не слідно було ні втоми, ні приниження.
Нараз: «Стій!» — і відділ зупинився, — стояв, як мур.
Начальник і його ад'ютант повернулися лицем до своїх людей. «За честь Альбедільового відділу!» — крикнув перший. «Хай живе Швеція!» — відповів ад'ютант і, заки можна було зрозуміти, що вони хочуть зробити, кинулися на себе з рапірами.
За хвилину оба лежали на землі, а з їх синіх каптанів лилася кров.
Зчинився заколот. З горбка пустився московський відділ, але альбедільці вхопили своїх конаючих героїв, підняли їх високо на плечі і скорим кроком рушили до Дніпра.
Шведські батальйони замкнулися за ними і московська рота зупинилася безрадно.
«До запорожців! До запорожців!» — кликали альбедільці.
Мручко зі своїми людьми і з останками запорожців за той час, як шведи перечилися, чи здаватися їм, чи ні, засів які дві версти вище Переволочної й обкопався.
Від москалів ділив його неширокий, але доволі глибокий рукав Дніпра. Сиділи на острівці, вкритім густими корчами.
З того боку, звідки їх найлегше можна було взяти, викопали рів, за ровом висипали шанець, поробили фашини і за яку там годину-дві твердиня була готова.
«Не один москалик ноги задре, заки нас добуде», — потішалися.
«Чорта там добуде, — відповідав Мручко. — Під протекцією батька-Дніпра пішли ми. А все ж таки, хто з вас, братці, добре плавати вміє, скачи в воду і махай на другий берег. Гетьманові кожний чоловік пригодиться.»
«А як же ми тебе, сотнику, у такій важкій пригоді оставимо?» — питалися.
«Ви на мене не дивіться, бо я даром не пропаду, а хоч і згину, так мені й пора, я вже своє зробив, але перед вами, молодиками, ще велика робота стоїть. Ой велика!»
«А як не допливу?» — спитав котрийсь.
«Все одно, братчику, ти тут не виховаєшся. Москалів сто на одного. А так, купиш-не купиш, торгувати можна,» — і настояв на тому, що молодші, ті, що добре плавати вміли, скакали в Дніпро й пробиралися щасливо на другий берег. Мручко благословив їх і наказував, щоб, опинившися на другім боці, не лізли за піч на якому там хуторі, або де, а лиш щоб здоганяли Карла й Мазепу. «Такого, що не послухає, - грозив, — як стріну, тут чи на другому світі, все одно, власноручно простромлю на спис, як намистину на голку насилю.» Заспокоювали його, що того ніяк бути не може.
Хто йшов, залишав тютюн і сухарі, бо те добро і так у воді змарнувалося б і Мручкове товариство потішилося гадкою, що з голоду не вмре, а як є тютюн, то й скучати не стане.
«Позір!» — гукнув нараз Мручко, побачивши, що якась ватага людей до них наближається. Всі прилягли за валом і прицілилися до крісів. «Не стріляти, поки знаку не дам», — залунали Мручкові слова.
Стало тихо, як звичайно перед пальбою буває. Нараз Мручко зірвався з місця.
«Це не москалі, а шведи!» — крикнув і післав два човни, щоб перевезли їх через Дніпровий рукав. Сталося це в одну мить, бо треба було боятися, що за шведами зараз і москалі надтягнуть. Запорожці гребли так, як тільки вони гребти вміють. Човни то причалювали, то відчалювали від берега й не минуло й пів години, як останки недавно ще так славного Альбедільового відділу опинилися в Мручковій твердині. Начальник і його товариш не жили вже. Сконали на руках своїх людей. Про рятунок і мови не було. Рапірами себе просто в серця влучили. Лежали тепер серед зеленого острівця, кругом шуміли Дніпрові води, вгорі сяло гаряче українське сонце, а по їх обличчях розливався дивно сумовитий спокій. Неважко було Мручкові догадатися, що воно таке. Решту доповіли прибулі.
«От тобі лицарська честь!» — промовив Мручко, клякаючи біля покійних.
І дивно було бачити, як старі запорозькі чуприндарі згинали коліна перед двома шведськими лицарями-самогубами, що воліли вмерти, ніж скласти зброю.
Нараз ціле товариство схопилося і без приказу стало копати глибоку могилу. Обложили їі пруттям, спустили трупів і присипали землею.
«…Хай їм наша земля замість рідної буде,» — промовив котрийсь.
А другий додав: «Сподіваюсь, не будуть скучати. Незабаром товариство збільшиться».
Мручко вовком подивився на них: «А ну-те, трубіть у кулаки. Люблю таких. На позиції… Москва бере на нас око!»
І дійсно, москалі, розоруживши шведів, післали свої патрулі вздовж Дніпра, щоб виловлювати втікачів. Одна з них наблизилася якраз до того місця, де стояв з своїми людьми Мручко.
«Не стріляти!» — гукав старий сотник. — «Хай вони до нас стріляють. Щадити кулі.»
Московська патруля обережно посувалася вперед. Офіцер, який їі провадив, зупинився, покликав двох людей, щось їм казав. Два коні висунулися вперед, загналися в ріку і стали.
«Здавайтеся!» — гукнули до Мручка.
«Приказуйте таким, як ви!» — відповів той.
«З мотикою пориваєтеся на сонце!»
«Не на сонце, а на ваші безмозкі лоби».
«Ми вашими мозками собак накормимо!»
«Збираєтеся нас їсти? А дзуськи вам! Зуби поломите, пуцьвірки чортячі!»
Москалі, почувши таку відповідь, вертаються до своїх. Здають звіт. Хвилина вагання, наказ офіцера, і ціла патруля посувається до Дніпрового рукава.
Мручко ще й тепер не велить стріляти. Хай ворог починає, у нього більше куль.
Ще один зазив здаватися, ще одна рішуча відмова, і град куль сиплеться з берега на остров. Більшість влучає у вал, як у подушку, інші, як гадюки, сичать у воді.
«Як ви стріляєте, козолупи царські! — сердиться Мручко. — В землю ціляй, не в воду, бо як я твої кулі з води добуду, щоб відстрілювати?»
Москалі поправляються. Тепер уже їх кулі понад головами козацькими свищуть. Козаки визбирують їх, — це дорогоцінна річ. Жодна куля не сміє піти намарне.
Одна шведові в рам'я попадає. Його сусід, старий запорожець, перев'язує рану, а Мручко кричить до москалів: «Трапилось сліпій курці зерно. А ну-те, в мене стріляй.»
І підноситься. Москалі прицілюються, але жоден не влучає в старого сотника. «Вам до свиней, не до людей стрілять, свинопаси аргемонські!» Пальба кріпшає, але втрати від неї невеликі. Тільки трьох козаків ранено смертельно. їх відсувають набік, без жалю і помину, бо часу нема. Всіх обгортає боєва гарячка. Мручко насилу здержує своїх людей, щоб не стріляли. «Погодіть! — кричить. — Бачите, вже москалям порожні торби теліпаються! Вистріляли все. А тепер? А тепер, вишкробки чортячі?» — і стає в повний ріст. «Що? Ви до атаки переходите? Через воду! Я вам дам атаку… Хлопці, на місця. Бери на око, приціляйсь… пали!»
Кількадесят крісів зливається в один. Земля дрижить, водні птиці з криком підлітають угору, луна котиться полями. Сіро, тьмаво, — нічого не видно. Тільки чути крик, стони, прокльони й іржання коней, пронизливе, розпучливе, болюче.
Щолиш як літній вітрець розвіє хмару диму, стане видко, яке то цільне козацьке око. Ні одна куля не хибила. У воді бовтаютья коні й люди, копирсаються ноги, руки повітря пальцями хапаються. Ще хвилина, і Дніпро несе шапки з двоглавими вірлами, списи й торби порожні, без куль. Людські голови то вискакують із хвиль, то йдуть під спід, щоб уже більше не вернутись ніколи. Коні останками сил хочуть утриматися на воді й доплисти до берега… Задалеко… Багровіє Дніпро.
Ще один наказ Мручка, ще один стріл і — тихне. Дніпро несе останки тих, що безкарно хотіли каламутити його чисті води.
Тільки три москалі заціліли. Видно, як без шапок, без списів і фузій чвалають берегом Дніпровим у напрямі руїн Переволочної.
«Поклоніться світлішому! — гукають за ними козаки. — Скажіть, що Дніпро широкий і глибокий. Ще на тисячі таких, як ви, місце має.» «Навіть самого світлішого прийме, якщо він з нами поборотися схоче!» — додає котрийсь. Але москалям і не в голові відповідати. Щасливі, що вихопилися з того пекла.
Козаки ховають покійних товаришів, щоб Москва не знущалася над ними. Хтось починає співати: «Ой не плачте, не журіться, в тугу не вдавайтесь, заграв мій кінь вороненький, назад сподівайтесь.»
Мручко кривиться, якби кислицю закусив. Не любить козацького смутку. Каже, що пригадується йому пес, як до місяця виє.
«До діла, панове, до діла! Забезпечити рови, нас нова робота чекає.»
І дійсно, ще не вспіли козаки відложити своїх мотик і закурити люльки, як біля руїн Переволочної закурилося, загоготіло, замигтіло.
«Ого-го! Гляньте, якого їх іде. Високо нас цінують. Десять на одного» — гукає Мручко.
«Не дамо ради…» — журиться котрийсь із молодших.
«Або я кажу, що дамо? — відповідає йому Мручко. — Який ти дурень, прости, братчику, за слово. Не перемогти нам армії царської, це ясне. Але треба їм показати, що не з хлопчиками діло. Треба гарно й голосно доспівати нашої лицарської пісні.»
«Доспіваємо, батьку!» — відповідають йому хором.
«Треба показати Москві, що безкарно України руйнувати не сміє. І за Переволочну треба пімститися, за тих мучеників, що їх тут доконали.»
«Помстимося!»
«Щоб не осоромитися перед батьком Дніпром, який наших предків на греків і турків на своїм хребті носив і колись на нашу славу дивився, а тепер тільки нечисть бачить.»
«Не осоромимо нашої слави, батьку, не бійся!»
І видно, як їх лиця новим завзяттям палають.
Курява вздовж Дніпрового берега посувається. Мручко руку до чола прикладає: «Го-го-го! Та вони й гармату на нас котять. Багато чести, панове, багато… А ну-те, братця, підкопуйся під вал. Скоро, скоро!»
Козакам не треба казати, як і куди, а шведи дивляться на них і собі те саме роблять. З дива вийти не можуть, як запорожці скоро й справно, без планів і без фортечного інженера з дикого островця вміли зробити фортечку, яку все ж таки так легко не буде можна взяти. Рови, траншеї, хитро придумані профілі, яке дерево було, зрубано і зроблено палісаду.
«Гри-им!» — почалось.
Але москалі не дуже то вправні артилеристи.
«Нам би тую гармату дати! — каже якийсь гармаш запорожець. — Показали б ми їм, як то стріляється з гармати. Половину їх батальйону змели б!»
«Або й цілий.»
«Або й цілий. А то, диви, ніяк попасти не вміють… Штурк Панька в око.»
І дійсно, москалі три гармати на березі уставили, палять і палять, та на остров ніяк не попадуть. То в рукав Дніпра влучать, то кулі їх понад островом перелітають, і з Дніпра вода, як водограй, угору скаче і тільки, ніби дощ, на обложених пада.
Аж врешті попали. Один набій влучив якраз у могилу, в якій поховані були альбедільці. Розірвав її, розбурхав і викинув трупів наверх.
«Чортові діти. Покійникам спокою не дають.»
Шведи без приказу підбігають і загребують останки своїх героїв. Стовпи води раз-у-раз водограями скачуть. Знов один влучний стріл, і знов у могилу, в якій похоронено трьох убитих козаків.
«З небіжчиками битися сволоч московська прийшла! — сердиться Мручко. — Я ще чогось такого не бачив. Прийдете ви мені, випортки собачі, ближче, то я вам покажу, як чесний вояка б'ється.»
«Ідуть! Ідуть! — кричить смільчак, що раз-у-раз вискакував із своєї нори, щоб побачити, що ворог робить. — У воду кіньми скачуть. З двох боків нараз зайти нас хочуть.»
Мручко дає відповідний наказ. Гримлять козацькі мушкети і лускають фузії шведські, московська рота захитується, подається, ранені і трупи відпливають з Дніпром. Але московські, офіцери, мабуть, дістали, наказ за всяку ціну взяти це бунтарське гніздо і знають, що краще ім згинути, ніж того наказу не сповнити. Подаються на берег, формують свої роти наново і кидають їх у гирло погуби.
І знов гук грому, і знову луна відбивається від руїн Переволочної і закочується у задніпрянські ліси, знаву широкий Дніпро багриться кров'ю.
І ще раз, і ще раз, і ще раз…
Тим часом сонце спускається за далекі, темно-фіолетні ліси. Цілими пригорщами світла прискає москалям просто в очі, - світла яскравого, гаряче сліпучого… Козакам у допомогу приходить…
Але пособити годі. Москалі пруться на берег розпучливо, безтямно. Коні ломлять ноги, люди шкереберть летять у воду, та на їх місце насуваються нові. Не мало їх Меншиков має. Шведам і козакам гаряче стає. Каптани поскидали з себе, позакочували рукави, озолочені сяєвом заходячого сонця, облиті потом, з жилами, як посторонки, з очима, що кров'ю понабігали, завзяті, люті, страшні, мов коралі в якійсь казковій кузні, шаблями, як молотами, по черепах ворожих б'ють. З супротивником за підпаш беруться, гнуть, давлять, торощать, ніби це не люди, а звірі, ніби це не бій, а видиво якесь хоробливе, страхітне. І чимраз більше трупів кругом, чимраз більше людської крови і м'яса, і чимраз довші тіні кладуться від тих жахливих борців. Надходить ніч.
Далеко десь на лівому березі Дніпра запалюється виднокруг. Сто огнищ у московськім таборі горить. А лівий берег чимраз більше темніє. Між ними Дніпро, як лезо велетенського меча, вилискується. І як на мечі іржа, так на нім кров багровіє.
Кінчиться бій… Ворог відступає, а новий не надходить. Мабуть, білого ранку зажде, бо ніч нині якась не дуже то й видна.
Мручко з невеличким гуртком товариства по боєвищу похожає: «От і постояли ми, браття, за волю і за славу. Хай знають наших. Добре, що ми їм страху нагнали. Внукам своїм розкажуть.»
Обтер лице рукавом сорочки: «А тепер треба нам тут якийсь лад зробити. Маємо час.»
І пішли ранених з-під трупів добувати. Не багато їх знайшли. Козак, як падав, то хіба, щоб уже не піднестися на ноги. Доки міг, доти боровся. Альбедільці також. Це були союзники гідні. Кращих і не знайти! Як котрий падав і чув, що вже не встане, то просив, щоб його добили. Не відмовляли собі тієї останньої прислуги, бо, як запорожці казали, «краще в чорта, ніж у царя.» Тим-то довелося тепер Мручкові з товариством тільки
стягнути козацькі і шведські трупи до готового рова й присипати землею з валу й відмовити над ними молитву. Плакати, на його гадку, не було чого. Гарну смерть мали. Дай, Боже, кожному козакові такої. Куди краща, ніж у московські лабети попасти та як хробак витися на колі. «Щоб їх так чорт на рожен навивав, тих живодерів кацапських.»
Зорі вискакували на небо і тривожно заглядали в Дніпро.
Мручко лице і руки з крови мив… Довго… Товариші за його приміром.
А тоді посідали над берегом, щоб відпочити. Другий берег усміхався до них… Там ще не було війни. «Щоб і не було… побажав йому Мручко. — Проклята хай буде вона».
І щолиш тепер побачив і зрозумів увесь жах того, що нині пережив… Пощо воно й кому потрібне? Чи мало людям землі і хліба, чи мало повітря для грудей і простору для волі? Як сусід сусідові межу переоре, так він лиходій, а як цар цілу землю загарбати хоче, то йому вільно. Як голодний у багатого бохонець хліба або полоть сала візьме, то він злодій, а як царі все добро з нас, як олію з макуха, видушують, то вони «з Божої ласки!..» Нема, нема правди на світі, є тільки злість і сила. Горе безсильному.
Молодий швед підсунувся до нього. Він умів по-німецьки і щось уже трохи по нашому розумів.
«Сумно, батьку…»
Мручко стрепенувся, ніби його хтось на лихому вчинку застукав. «Чого це тобі сумно, синку? Все-таки краще, ніж на колі або в московському полоні.»
«Так багато людей погибло.»
«Не з нашої вини, мій брате. Ми тільки оборонялися, а навіть пташки перед шулікою бороняться, бо все, що лиш живе, бажає життя і волі.»
«Швеція потерпіла погром.»
«Україна також. Та не навсе. Погибли батьки, щоб синам і внукам краще жилося на світі.»
«Невже ж щоб і внукам краще жилося на світі?».
«Мусить бути. Мусить… — і зірвався на рівні ноги. — Але я моєму гетьманові обіцяв, що поспію за ним. Видно, Бог хотів, щоб я дотримав слова. Так тоді…» — і показав рукою на Дніпро.
Сині очі з перестрахом глянули на нього.
Мручко усміхнувся. «Не бійся, сину, не лишимо вас тут. Союзники все одно, що браття. А Дніпро — це наш батько. Не потопить своїх дітей. Візьмемо вас між себе і при помочі Божій, заки місяць зайде, перепливемо на другий бік.»
Вузенький серп місяця несміливо визирав з-поза верховіття задніпрянських лісів, як козаки на правім березі Дніпра стрясали воду з себе. Знімали білля, викручували й жалували, що нема сонця, щоб можна просушити. Шведи дзвонили зубами. Не так від зимна, як більше від страху. «Лицарський ви народ, — приговорював до них Мручко, — але пливаки з вас шпетні. Хоч тільки й навчитеся на Україні, що добре плавати.»
Хтось хотів огонь розпалювати, щоб обігрітися трохи. Мручко не дав.
«До лісу бігцем, а там уже на якій галяві й багаття розпалимо. Так і безпечніш і для здоров'я краще.»
Побігли.
Хай живе король Карл! (лат.)