"До зустрiчi в Празi!" - лунало в його вухах, коли вiн спускався лiфтом.
"До зустрiчi в Празi!" - ще чулося йому, коли вiн зайшов до своєї кiмнати.
Северсон пiдняв штору, вiдчинив вiкно, задивився в далечiнь. В головi метушливим роєм перебiгали подiї неспокiйного дня, i всi враження повертались яскравiшими й сильнiшими, анiж були, але їх не хотiлося аналiзувати. Чудна туга стиснула йому груди. Вiн сам не знав, звiдки з'явилось оце не знане досi вiдчуття тужливого неспокою.
Северсои сiв до письмового столу, мимохiть витягнув з шухляди аркуш паперу й перо.
"Любий Альберте..." - написав вiн тремтячою рукою. Закреслив обидва слова, зiм'яв папiр. Знову простяг руку до ящика. Витягнув ще один аркуш i задивився на його бiлу поверхню.
До кого писати? Кому розкрити свою душу?.. Вiн тепер на бiлому свiтi сам-самiсiнький - старими друзями покинутий, а поруч з новими - такий по-смiшному жалюгiдний...
Северсон пiдвiвся, пройшовся кiлька разiв по кiмнатi. Знову повернувся до стола. Вiн хотiв позбутись сум'яття думок та почуттiв, звiритись бодай паперовi.
"...Менi важко... - писав вiн похапливо. - Нiчого не розумiю. Почуваю себе жалюгiдною мурашкою, яка з земного праху дивиться на людину-велетня... Велетень до мене ласкавий i люб'язний, але я його боюсь. Вiн володiє страшною силою. Менi здається, що в нього довжелезнi руки, якими вiн обiймає всю земну кулю, як м'яч, i з легкiстю сягає Всесвiту. Вiн необмежено панує i там, де я колись втратив життя в бою з природою. Нарештi i моє життя вiн вирвав з обiймiв смертi, змусивши її поступитись.
Живу з велетнем, який не знає перепон, не вiдчуває запаморочення голови нi од висоти, нi од швидкостi. З його ласки живу в казковому мiстi, яке можна смiливо порiвняти з раєм... I все-таки я його боюсь.
Легко звикаєш до хорошого, i важко повертатись до поганого. Чи матиму я хоч пiзнiше досить сил, щоб воювати з долею?
Колись я мiг би смiливо стати до перших лав, а тепер я - останнiй з останнiх, найжалюгiднiший, дурнiший за десятирiчного хлопчика. Як багато я проспав, як жорстоко перевалив час через мою голову! Але я не хочу жити з чужої ласки. Я повинен повернутись додому i почати усе заново! Або наздожену сучасну людину, або..."
Останнє слово перетворилось на рiзку риску, схожу на блискавку. Северсон кинувся на постiль i занурився головою в подушку. Раптом вiн здригнувся: пальцi вiдчули холодний аркуш паперу.
Пiднiс його до очей. Лист...
Швидко перечитав написанi красивим почерком рядки.
"Не гнiвайтесь на мене, друже, що я не дочекалась Вашого повернення. Ми з Тарабкiним сьогоднi проводимо важку й вiдповiдальну операцiю. Зате завтра я з Вами буду цiлий день. Сподiваюсь, що у Зайцевих Вам сподобалось. Якщо буде щось потрiбно,- дзвонiть. Бажаю Вам приємних снiв! На добранiч!
Наташа"
Северсон сiв на край лiжка, замислився. Отже, Наташа не спить. Тарабкiн також.
"Нi, не чекатиму ранку, все скажу їм зараз!" - вирiшив вiн раптом i вибiг з кiмнати до напiвосвiтленого коридора. Безпорадно зупинився, не знаючи, в який бiк iти.
"Звiсно, кабiнет Тарабкiна десь далi, бо iнакше я б зустрiчав його тут частiше..." - подумав Северсон i попрямував на нижчий поверх. Але цим вiн досягнув небагато. Нiде анi найменшої ознаки життя. Металевi цифри на дверях мовчали, оберiгаючи схованi за ними таємницi.
"А навiщо ота розмова? - спало на думку Северсону.- Просто треба тiкати геть!"
Вiн почав швидко спускатись сходами, однак трьома поверхами нижче зупинився на площадцi.
Куди втечеш без грошей?.. Як прослизнути мiстом, якщо майже кожен знає його з виду i одразу зрозумiє, що бачить перед собою втiкача?.. I що сказати, коли випадково зустрiнешся з ким-небудь у вестибюлi?
Гарячковий погляд Северсона впав на ряд мармурових табличок з золотими написами:
Лабораторiї - 1548-56
Академiк Тарабкiн - 1547
Операцiйнi зали - 1557-60
"Який я дурень!" - посмiхнувся вiн мимохiть i ступив до довгого коридор.
Ось на дверях блиснула табличка з цифрою 1547. Северсон легенько постукав, а коли нiхто не вiдгукнувся, потягнув за ручку. Не замкнено.
У великому напiвосвiтленому кабiнетi немає нiкого. Лише розгорнута книга на робочому столi та наполовину списаний аркуш паперу поруч неї свiдчать, що недавно тут хтось сидiв.
Северсон хотiв швидко повернутись назад, щоб йому не закинули часом лихих намiрiв, але переплутав дверi i потрапив не в коридор, а до лабораторiї.
Тут, залитi блакитним свiтлом, виблискували розташованi двома довгими рядами склянi резервуари. На кожному з них було прикрiплено по кiлька апаратiв, що скидались на мiкроскопи.
Непроханий гiсть якийсь час вагався, але потiм цiкавiсть перемогла. Вiн пiдiйшов до одного з апаратiв, припав до м'якого пружка бiнокулярних окулярiв. Затамувавши подих, задивився на незвичайний рух у полi зору приладу.
В мутнуватому розчинi проповзала розпливчастими хмаринками якась неоднорiдна речовина. Раптом вона почала збиратись у прозорi кульки.
Северсон звернув увагу на одну з новоутворених кульок. Здавалось, вона зависла посеред розчину, але її нутрощi швидко змiнювались. В загадковому тiльцi почали з'являтись маленькi зернятка; зовнiшня оболонка розтягувалась i наморщувалась; кулька виростала, збiльшувалась, розтягнулась у вiсiмку i подiлилась навпiл.
Тiльки тепер Северсон збагнув, що вiдбувалось у нього перед очима: з неоднорiдної драглистої речовини в розчинi утворювались живi клiтини, якi потiм починали дiлитись.
Вiн замислився.
"Omnis cellula a cellula!" - "Кожна клiтина з клiтини!" - згадав вiн улюблений вираз старого викладача бiологiї.
Нi, вчитель був явно неправий: у резервуарi клiтини виникають зовсiм не з клiтин. То невже ж люди навчились створювати життя з мертвої матерiї?! А може, в апаратi вiдбувається щось зовсiм iнше?..
Северсон вiдiрвав очi вiд окулярiв i злякано озирнувся. Вiн так поринув у спостереження, що навiть забув, чому, власне, тут опинився. Зараз йому здалось, що хтось зайшов до кiмнати й дивиться на нього.
Але в примiщеннi не було нiкого. Безлюдним був i сусiднiй зал.
Северсон затримався на хвилинку бiля великої скляної призми, зацiкавившись її складною будовою, йому навiть i на думку не спадало, що саме тут у нього почало битись серцевi що в такому ж термостатi недалеко звiдси маленька бульбашка повiтря вбила неандертальця, який уже почав був повертатись до життя.
Незвичайнiсть цього оточення не збуджувала, а пригнiчувала Северсона, нагадувала йому про непевнiсть його власного становища в незнайомому свiтi. Похмурих думок не вдавалось позбутись; вони викликали в серцi болiсну тугу.
Гнаний бажанням зустрiтись хоч з ким-небудь, Северсон, уже не роздивляючись навколо, швидко йшов анфiладою лабораторних примiщень i зупинився аж тодi, коли зачув голоси.
Вiн зазирнув у щiлину напiввiдчинених дверей.
Перед ним був великий, яскраво освiтлений, майже порожнiй зал. Понад його стiнами стояло кiлька скляних шаф з апаратами, а посерединi операцiйний стiл, оточений групою лiкарiв з масками на обличчях. Двоє з них сидiли бiля приладiв i уважно стежили за екранами, на яких через однаковi промiжки часу перебiгали яскраво-зеленi химернi лiнiї.
- Серце працює нормально... - пролунав голос Наташi Орлової.
- Температура?.. - запитав академiк Тарабкiн.
- Тридцять вiсiм i три...
- Ну и завдав нам клопоту цей хлопчина! - зiтхнув хтось з полегкiстю. - Теж менi винахiдник: братися до отакого дослiду!