- Замiсть вас лишусь я, товаришу академiк. Ви не спали минулої ночi! промовив один з лiкарiв.
- Я вже звик, та й спати менi треба менше, анiж вам, молодим, заперечив Тарабкiн. - Iдiть вiдпочивайте спокiйно!
Почувши це, Северсон швиденько сховався за апаратами, щоб його хтось не помiтив. Але його побоювання були марними: лiкарi, мабуть, вийшли iншими дверима. Довгий час тривала пауза, а потiм Тарабкiн запитав: - Чому ви сьогоднi така мовчазна, Наташо?
- Мовчазна?.. Та нi, я просто замислилась. Власне, пригадала Северсона. Вiн, певно, спить зараз мертвим сном. Та це й не дивно. Нещодавно вiн знайомився з новим життям тiльки з допомогою телевiзора, а тепер вступив у нього самостiйно. Хотiла б я знати, як впливає на нього все побачене й почуте, але вiн такий небалакучий.
- Як i кожен мешканець Пiвночi... - сказав Тарабкiн. - Не сподiвайтесь, що вiн одразу ж буде торжествувати. Поки що вiн тiльки глядач, навiть коли обмацує все власними руками. I я побоююсь, що у нове життя вiн вступив надто рiшуче.
- Чому ви так гадаєте?
- Свiт за цi роки дуже змiнився, Наташо. Ми до цього звикали поступово, а вiн потрапив у майбутнє несподiвано, бачить тiльки зовнiшнiй бiк речей, а вглиб - не зазирнув. Вiн не знає смислу того, що дiється навколо; ще не розумiє, що технiка, яка приголомшила його, не кумир для нас, а слуга. Пригадайте, що вiн говорив вам на електростанцiї. Боявся, що не зумiє проiснувати; що його нiхто не вiзьме на роботу, бо вiн не знає нових машин... Ми повиннi розвiяти оцей його страх, допомогти людинi вiдчути впевненiсть у власних силах... Як це зробити - не знаю...
Ще помовчали. Потiм Наташа запитала нерiшуче:
- А може, слiд подивитись, як вiн там?
- Так, так, Наташо, бiжiть... - погодився Тарабкiн.
Для Северсона настала мить, коли далi зволiкати вже не можна було. Вiн пiдiйшов до дверей, постукав.
- Зайдiть! - сказав Тарабкiн. - О, це ви?.. Яким вiтром?! Ми щойно саме розмовляли про вас, i Наташа пiшла поглянути, як вам спиться...
- А її не можна повернути? - стурбувався Северсон. - Вона злякається, якщо не знайде мене в кiмнатi.
- Нi, нi. Вона подумає, що ви все ще гостюєте у Зайцевих... Але що з вами? У вас дуже поганий вигляд...
- Я прийшов попросити... хотiв вас попросити... - збентежений Северсон не мiг пiдшукати потрiбних слiв.- Не гнiвайтесь, що я турбую вас вночi... Не вважайте це за невдячнiсть: менi подобається у вас, але...
- ...Але вiтчизна лишається вiтчизною, чи не так? - посмiхнувся Тарабкiн. - Догадуюсь, що ви хотiли сказати менi саме це. Ну, що ж - я збирався вiдвiдати вас завтра вранцi i повiдомити, що лiкування закiнчилось ранiше, анiж ми гадали. I в цьому нам дуже допомогли ви самi. Ви - стiйкий хлопчина... Розлучаюсь з вами неохоче - адже ви таки трошки мiй син. Але що ж вдiєш: "Додому, додому кличе дорога!" - як сказав колись старий китайський поет.
На вiдеофонi поблизу операцiйного стола блимнуло червоне свiтло, i на екранi з'явилось стурбоване обличчя Наташi Орлової:
- Що робити?.. Северсон знову зник...
- ...I чекає вас тут. Вiн хоче попросити вас, щоб ви допомогли йому приготуватись у дорогу. Завтра вранцi ви вдвох вилiтаєте до Норвегiї...
***
Северсон уже давно спав спокiйним сном, коли Наташа подала Тарабкiну копiю одчайдушного "листа в минуле". Академiк похитав головою:
- Я зрозумiв його стан одразу ж, як тiльки вiн поткнувся в дверi. Гадаю, що подорож на батькiвщину буде для нього найкращими лiками. Правда, на нього чекає деяке розчарування, але тiльки там вiн зможе вiднайти самого себе... Нам треба виправити свою помилку хоч зараз...
- Помилку? - знизала плечима Наташа.
- Так. Не можна було лишати пацiєнта самотнiм. Ми мусили дати йому компаньйона з тiєї ж хвилини, коли вiн прийшов до пам'ятi. А можливо, йому ще краще дихалося б у товариствi багатьох людей. Самотнiсть - поганий друг, а ще гiрший порадник. Слiдом за нею ходять похмурi думки, а iнодi й розпач. Особливо у людей, якi не бачать перед собою ясної мети.
Роздiл XII
Повернення
Красивий срiблястий ракетоплан, м'яко погойдуючись, помчав довгою стартовою дорiжкою, легко зринув у повiтря i, описавши коло над аеродромом, почав набирати висоту.
Палаци Москви зменшувались i даленiли. Мiсто застилала запона хмар. Свiтла блакить неба синiшала, перетворювалась на iндигову, поки, нарештi, зовсiм потемнiла. На небосхилi проступили зiрки. А водночас до кабiни через iлюмiнатори зазирало золоте сонечко.
- На цiй висотi небо скрiзь чорне, - вiдповiла Наташа на нiме запитання Северсона. - Тут повiтря таке розрiджене, що сонячним променям нема вiд чого вiдбиватись... А погляньте-но на обрiй! Навiть найнедовiрливiшi позбулися б тут сумнiву в тому, що наша Земля - кругла...
Деталi на поверхнi планети поступово розпливались, зникали. Все внизу запнула суцiльна пелена хмар. I може саме тому втратилось будь-яке уявлення про швидкiсть руху лiтака; здавалось, вiн просто висить серед безмежного простору i тiльки ледь-ледь здригається вiд роботи двигунiв.
Збiгло зовсiм небагато часу, i ракетоплан почав знижуватись.
- Промiжна зупинка? - запитав Северсон.
- Нi, приземляємось у Осло.
- Так швидко?.. Отже, Митько був правий... Тiльки нi, це не Осло! вигукнув вiн, коли ракетоплан прорвав запону хмар над аеродромом. - Я це мiсто знаю як свої п'ять пальцiв!
- Запевняю вас, це справдi Осло, - посмiхнулась Наташа. - Правда, трохи змiнене за роки вашої вiдсутностi.
На аеродромi мандрiвники пересiли на вертолiт i продовжували свою подорож над узбережжям, покраяним численними фiордами.
- Я оце думаю, - порушила мовчанку Наташа, - чи не краще було б попередити мешканцiв Ярлсберга, що ви прилетите? Зустрiч могла б бути радiснiшою для вас.
- Навпаки, Наташо, я радий, що прилiтаю iнкогнiто. Не люблю урочистих промов, а до того ж повертаюсь додому не як переможець, а як переможений.
В його голосi бринiв глибокий сум. Що могла сказати Наташа? Як заспокоїти людину, що повертається до рiдної країни, де вже немає нi близьких, нi друзiв? Слова тут зайвi.
Северсон переходив од вiкна до вiкна i палаючими очима стежив за рiдною землею, що пропливала глибоко пiд ним. Мiстечка й села здавались йому бiльш барвистими й веселими, пустельна тундра - зеленiшою. Хвойнi лiси на диких скелях кликали його повернутись назад, у дитинство, йому здавалось, що аж сюди, до сонцем пронизаних висот, долiтає знайомий гуркiт гiрських струмкiв.
Над голими верхiв'ями Скандинавських гiр вималювався на обрiї снiжно-бiлий шпиль Гальдгепiгену, вдалинi заблищала гладiнь моря.
- Погляньте, Наташо, лiворуч! Там - Берген! - по-хлоп'ячому радiсно вигукнув Северсон.- Я знаю тут кожну вершину, кожен острiвець. Праворуч вiд нас - Гаупне та Лейкангер. Нам треба летiти на Гулен, а потiм уздовж узбережжя до гирла Сегне-фiорду.
Незабаром вертолiт наблизився до групи невеликих острiвцiв.
- Чи не можете ви летiти трохи нижче? - попросив Северсон пiлота. Щось я не впiзнаю рiдного краю.
Острiвцi справдi дуже змiнились. Тодi, коли Северсон бачив їх востаннє, на них лише де-не-де чорнiли халупи рибалок. Тепер ця мiсцевiсть нагадала Северсону московський Парк культури i вiдпочинку. Поз'єднуванi мостами острiвцi перетинали в усiх напрямках вулицi-алеї, уздовж яких серед зеленi свiтились красивi будинки.
- Куди ж подiлись рибалки? - здивувався Северсон. - I звiдси їх витiснили багатiї?
Наташа мовчки посмiхнулась, а вiн продовжував скрушно:
- Нашi рибалки були люди поряднi, чеснi... Саме на цьому островi жив старий Фрiтьйоф Ельвестад. Ми, хлоп'ята, часто його вiдвiдували. То був такий собi народний фiлософ - говорив небагато, зате мудро...
Северсон похитав головою i попросив пiлота: