- Ви боїтесь, що розмова про Арктику нагадає менi минуле? Нi, не турбуйтесь. Я не дитина, щоб зi мною так панькатись... - Вiн зручнiше вмостився в крiслi, погладив рукою пiдборiддя, нiби перевiряючи, чи добре поголений.- Ми з вами знайомi вже досить давно, але що ви про мене знаєте? Нiчого. "Для вас моє минуле огорнуте iмлою", - як сказав би поет.
- Це не зовсiм так, - загадково посмiхнулась Алена.- Дещо про вас я все-таки знаю. Хочете мене проекзаменувати?
- Хороша, люба ученице, в такому разi розкажiть щось про Северсона. Але дуже прошу - з часiв його першого життя, коли вiн ще мав своє справжнє iм'я.
- Прошу, товаришу вчитель. Северсон народився тисяча вiсiмсот дев'яносто другого року в Норвегiї. Там дуже красиво: крiзь серпанок туманiв проступають вершини Хагенфiлду, де, за переказами древнiх вiкiнгiв, жили боги вiтрiв i бур.
Коли Северсон став юнаком, батьки послали його вчитись до Англiї. В тi часи далеко по свiту рознеслася слава великого мандрiвника Руаля Амундсена. Молодий Лайф - так звали Северсона - з величезним iнтересом стежив за його експедицiями. Людина безмежної вiдваги, з рiшучим цiльним характером i благородним серцем, Амундсен був для нього взiрцем в усьому.
Коли Северсон повернувся з Англiї, йому пощастило вперше побачити Амундсена. Великий Орел Пiвночi саме прибув на батькiвщину як безсмертний переможець Пiвденного полюса... Чи я не помиляюсь, Северсон?
- Дивлюсь я на вас, Аленко, i не вiрю власним вухам. Звiдки ви все це знаєте?
- Постривайте, товаришу вчитель, я ще не закiнчила, - засмiялась Алена. - Невдовзi пiсля цього Северсон познайомився з Амундсеном особисто. Якби я була письменницею, то описала б вам i обличчя Амундсена. Воно було обпалене полярними вiтрами, гостро й чiтко окреслене. Амундсен умiв надихнути соратникiв на великi подвиги, а в нещастi - кожного пiдбадьорити..,
- То за хвилину ви, мабуть, розповiдатимете й про мої колишнi думки?.. Чи ви спiритка, чи, може, жили також в тi часи i прокинулись разом зi мною через сто рокiв?
- Нi те, нi друге, Северсон. Хiба це так важко - зайти до унiверситетської бiблiотеки i переглянути лiтературу про Амундсена? її там чимало, i майже в кожнiй книзi говориться i про вас, про вашу участь у його славнозвiсних подвигах. Там прочитала я й про те, як ви полетiли рятувати Нобiле. А от про кiнець цього польоту не написано нiде анi слова. Поки що це вiдомо тiльки вам, Северсон...
Алена зняла з голови захисний шолом астронавта, поклала його собi на колiна:
- Знаю, що це - проти iнструкцiї, але вiн менi набрид! - сказала вона, нiби виправдуючись. - На цьому вiдрiзку траєкторiї можна не боятись рiзкої змiни курсу нашої ракети, я лiтаю тут не вперше... Не гнiвайтесь, що я нагадала вам сумне минуле. Краще поговоримо про щось iнше.
- Нi, нi, Аленко, я вже давно хотiв вам розповiсти все... Справдi, я зустрiвся з Амундсеном i з часом став його соратником. Але про це - iншим разом. Я почну з того перiоду, коли пiсля першої свiтової вiйни до нас пристав Ельворт, син американського мiльйонера. Його привела до нашого товариства жадоба пригод, якими вiн хотiв заглушити нудьгу свого пустопорожнього життя. А тому що нам потрiбнi були грошi,- держава давала небагато, - ми й прийняли його в своє товариство.
Ельворт запропонував Амундсену вирушити до Пiвнiчного полюса на дирижаблi. Я заперечував, бо не дуже вiрив у переваги цього наповненого воднем мiшка; нагадував про те, що серед торосiв Пiвночi нема посадочних площадок; посилався на те, що для урагану дирижабль буде не бiльш як мильна бульбашка; наводив iсторiю нещасного полярного дослiдника Андре, який у тисяча вiсiмсот дев'яносто сьомому роцi пропав безвiсти з своєю повiтряною кулею. Але менi заперечували, що корабель з моторами - справа iнша; що вiн може рухатись в заданому напрямку, та й обсяг нашого дирижабля в сто разiв бiльший, анiж мала куля Андре.
Ельворт замовив дирижабль iталiйцю Нобiле - непоганому конструкторовi, але надмiру пихатiй i честолюбнiй людинi.
Вся Iталiя, а разом з нею й Нобiле були тодi пройнятi гарячкою фашизму. Захопленi фашистськими iдеями, iталiйцi наполягали, щоб побудований ними дирижабль нiс на собi їхнiй знак. Однак пiсля тривалих, неприємних переговорiв з Нобiле повiтряний корабель було названо "Норвегiя".
Нарештi, дирижабль стартував i дванадцятого травня тисяча дев'ятсот двадцять шостого року досяг полюса. Ми зробили над ним два кола, i екiпаж скинув униз прапори трьох народiв: норвезький, iталiйський i американський. Iталiйськi шовiнiсти вiдзначились i в цю урочисту мить: вони видобули з свого вантажу силу рiзноманiтних прапорiв, серед яких один був такий величезний, що його не змогли навiть як слiд розгорнути i ледве просунули у вiкно.
Пiсля того як ми повернулися з подорожi, тi протирiччя, якi виникли мiж Амундсеном i Нобiле на початку їхнього знайомства, ще бiльш загострилися. Нобiле зводив наклепи на Амундсена, де тiльки мiг. Усi досягнення вiн приписував лише собi.
Пiзнiше Нобiле вирiшив органiзувати нову експедицiю, але вже без Амундсена. Вiн побудував дирижабль "Iталiя" i двадцять третього травня тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року вилетiв з Кiнгсбея до Пiвнiчного полюса. "Iталiя" справдi досягла мети, але по дорозi назад з нею трапилось нещастя. Дирижабль пропав безвiсти.
Сотнi радiостанцiй i десятки тисяч радiолюбителiв намагались пiймати сигнали дирижабля. Нарештi надiйшло перше повiдомлення. Молодий росiйський радiолюбитель Шмiдт в одному з глухих закуткiв СРСР почув сигнали: "Iталiя, Нобiле, Франц-Йосиф, SOS, SOS, SOS".
Радянський уряд одразу ж повiдомив уряд Iталiї i з свого боку негайно почав готувати рятувальну експедицiю.
Звiстка про катастрофу схвилювала Амундсена. Вiн вмить забув про колишнi суперечки та образи i вирiшив допомогти Нобiле.
Амундсен звернувся по телеграфу до Ельворта з проханням допомогти йому, але американський мiльйонер на цей раз не виявив бажання вiдкрити свiй гаманець. Зате допомiг французький уряд, який дав Амундсену лiтак "Латам". Ми почали поспiшно готуватись до вильоту.
Двiчi ми вiдкладали старт через несприятливу погоду, а коли стало ясно, що на її покращання годi сподiватись, вирiшили рискнути. Ми з власного досвiду знали, як живеться без допомоги серед вiчної криги.
Непривiтного, холодного дня вiсiмнадцятого червня тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року ми стартували з Тромсе. На мене було покладено обов'язки спостерiгача. Керував лiтаком Жульбауд, чудесний пiлот.
"Латам" був непоганий лiтак, i ми швидко просувались уперед. Узбережжя Норвегiї скоро зникло з поля зору. I все б добре, але ми незабаром зайшли в непроникну, суцiльну смугу туману, а радист Валетте доповiв, що радiостанцiя не працює.
- Тодi - за компасом, увесь час на пiвнiч! - наказав Амундсен. Вiн сподiвався знайти Нобiле десь за Шпiцбергеном.
Пiлот Жульбауд повiв лiтак усе вище й вище. Незабаром ми пiднялись над туманною завiсою. Невисоко з-над обрiю до нас посмiхнулось сонечко, розмальовуючи туман райдужними барвами. Всi зiтхнули з полегшенням - тепер летiти буде краще.
- Ви вже не гнiваєтесь на Нобiле? - запитав я Амундсена.
Вiн здивовано глянув на мене:
- Хiба я на нього коли-небудь гнiвався?.. I взагалi йдеться не про Нобiле. Треба подумати про життя людей.
Радист Валетте не витримав:
- I про наше також! Не знаю, як повiвся б Нобiле, коли б ми опинилися на їхньому мiсцi!
Я теж замислювався над цим питанням. Провокацiйнi вибрики Нобiле пiд час першої експедицiї замалим не коштували всiм життя. Так, незважаючи на те, що начальником був досвiдчений Амундсен, Нобiле втручався не в свою справу, повсякчас лiз до приладiв управлiння дирижаблем, двiчi навiть мало не висипав нас на кригу. А пiсля закiнчення експедицiї Нобiле поводився просто обурливо...
Вiд спогадiв мене вiдiрвало повiдомлення Валетте. Радист нарештi вiдновив зв'язок i одержав зведення, що крига бiля острова Ведмежого ненадiйна.
Мiсце нашого старту, Тромсе, було на маленькому острiвцi крайнього пiвнiчного узбережжя Норвегiї, майже на сiмдесятiй паралелi, а острiв Ведмежий ми мали пролетiти приблизно на пiвдорозi до Шпiцбергену.
- Менi здається, вiтер односить нас на схiд, - сказав Амундсен.
Я мовчки взяв секстант i спробував вимiряти висоту сонця, щоб визначити нашi координати. У лiтаку пiд час бовтанки, а тим бiльш у Заполяр'ї, де заломлення променiв дуже велике, такi вимiри не дають потрiбної точностi. Однак i при всьому цьому я переконався, що ми справдi пройдемо на схiд вiд острова Ведмежого.
Вислухавши мої мiркування, Амундсен замислився.
- Прошу, зв'яжiться з Шпiцбергеном. Але передавач знову вiдказав.
- Це все через поспiх! - гнiвався радист Валетте. - Я не мав часу навiть оглянути радiостанцiю бiльш-менш уважно. Добре, хоч можемо приймати радiограми, бо iнакше ми були б зовсiм вiдрiзанi вiд свiту.
Я несмiливо запропонував повернутись, щоб вiдремонтувати передавач в Тромсе або встановити новий,- на це ми втратили б щонайбiльше день. Однак Валетте рiшуче заявив, що зумiє знайти й усунути пошкодження самотужки. Я й досi шкодую, що не змiг тодi умовити своїх друзiв. Але тепер про це вже пiзно говорити.
Отже, ми летiли далi. Хоч передавач все ще мовчав, нам, здавалось, починало щастити. Перед Шпiцбергеном туман розвiявся, i ми могли зорiєнтуватись. Але незабаром нас знову оточила майже непроглядна iмла. Припустив дощ, який поступово перетворився на хуртовину.
Торкнувши Жульбауда за плече, Амундсен показав йому рукою, що слiд набирати висоту.
Лiтак пiднiмався важко. Вiтер шпурляв його на всi боки, залiплював снiгом. Жульбауд обернувся до Амундсена i крикнув:
- Починається обледенiння!.. Елерони вже ледве рухаються!
Я запропонував вилiзти на крило i оббити кригу. Амундсен про це й слухати не хотiв. Однак коли пiлот вигукнув, що лiтак втрачає управлiння, я не послухався Амундсенової заборони i вилiз на лiве крило.
Працювати в крижаному струменi повiтря було дуже важко. Незграбнi рукавицi заважали, їх довелось скинути. Не можна було гаяти нi хвилини.
Сяк-так тримаючись за троси-розтяжки, я просувався мiж крилами, збиваючи кригу з площин палицею. З цим я впорався досить швидко, потiм перебрався на праве крило лiтака, позбивав кригу й там.