Вiн заявив, що доводиться менi двоюрiдним онуком (як кумедно: вiн старший за мене!) i хотiв би поговорити зi мною, але, звичайно, не на вулицi, а хоча б за склянкою кави в якiй-небудь тихiй кав'ярнi. Я охоче погодився: повинен признатися, що не несподiване знайомство мене дуже потiшило: пiсля довгої перерви приємно поговорити рiдною мовою. До того ж я ще зустрiв i родича!
Дорогою Олаф перерахував менi всiх наших предкiв. З його детального родоводу виходило, що його бабуся була моєю сестрою.
Ми поминули кiлька покручених вуличок, поки нарештi знайшли на Малiй-Странi пiд Градом у середньовiчному будинку з арками кав'ярню, яка сподобалась моєму праплемiннику: склеписта стеля, пiдтримувана круглими стовпами; стiни, покритi на висоту людського зросту дерев'яною обшивкою; дерев'янi лави. В кав'ярнi було безлюдно й тихо.
Коли праплемiнник почав говорити, я спочатку подумав, що на нього просто вплинуло оточення, дух минулого. Однак тепер я вже розумiю, що вiн завiв мене до тiєї кав'ярнi навмисне.
- Ви задоволенi, дядю? - запитав мене Олаф i, не чекаючи на вiдповiдь, продовжував: - Побоююсь, що цей свiт - не для вас, що ви в ньому почуваєте себе чужим...
Я погодився, бо таке почуття ще недавно охоплювало мене досить-таки часто, але зразу ж почав виправдуватись:
- Все ж я вже починаю розумiти вашу епоху... Я побачив, що люди тепер живуть щасливiше, нiж за моєї молодостi...
На мiй превеликий подив, праплемiнник покрутив головою:
- Не вiрте цьому. Нинiшня епоха забрала у заповзятливої людини всяку можливiсть розвитку.
- Не може бути! - заперечив я рiшуче.- Погляньте хоча б на академiка Навратiла: щоб вiн мiг здiйснити свiй блискучий план завоювання сусiдньої сонячної системи, йому допомагає Всесвiтня Академiя наук, а це значить все людство.
- Це правда, дядечку. В науцi вiн може висунутись, але тiльки в науцi... Але якщо й так: що вiн з усього того матиме?.. Його думка незабаром стане загальною власнiстю, i сусiдньою сонячною системою оволодiє не вiн, а все людство, якщо вжити ваш вираз.
Цi слова мене безмежно здивували:
- Я вас не розумiю, Олафе! Адже й Амундсен не хотiв заволодiти Пiвнiчним полюсом!
- А пригадайте-но старих англiйських мандрiвникiв, що першими з бiлих проникли в чорну Африку, або тих, що вiдкрили Австралiю i незнанi острови. Чи не були вони розвiдниками англiйської армiї, яка скоро по тому заволодiла всiма цими вiдкритими землями?.. Всяке нове вiдкриття збiльшувало могутнiсть Англiї, а разом з тим i могутнiсть того, хто вiдкривав новi землi. I це було справедливо. Людина має не тiльки природжену жадобу до життя, але й жадобу до влади. Прагне не тiльки жити, але й володiти iншими. I тепер народжуються сильнi обранцi, яким судилося б володiти людством. Але вони не мають умов для розвитку. їхнi благороднi поривання придушуються ще в зародку.
Праплемiнник замовк, щоб дати менi можливiсть осмислити його фiлософiю. Повинен визнати, що я його не дуже зрозумiв: адже я нiколи не прагнув панувати над iншими людьми. Здавалось, Олаф читав мої думки:
- I ви, дядю, людина шляхетного духу. I вам, членовi нашої славетної родини, наперед визначено володарювати...
- Ким i чому? - затинаючись, запитав я, побоюючись, що мiй родич збожеволiв.
Олаф посмiхнувся:
- Це не так безглуздо, як вам здається на перший погляд. Коли я розкрию вам нашу велику таємницю, ви зрозумiєте, що я говорю цiлком розсудливо... - вiн притишив голос. - Я твердо вiрю, що ви, людина нашої кровi, не станете пiдлим донощиком, i те, що вам тепер скажу, не викажете нiкому - нi Навратiлу, нi панночцi Свозиловiй, з якою, як я помiчаю, у вас досить близькi стосунки...
- Ми тiльки друзi! - запротестував я. - Можете спокiйно говорити... З тим, що я десь почую, на торг не ходжу.
- Так, це правильно, - сказав вiн. - Видно, що я не помилився в вас... - I продовжував: - Отже, нiхто навiть не уявляє, що iснує таємне товариство, до якого входять всi шляхетнi духом, люди колишнього вищого свiту. Я також член товариства. Ми називаємось "Братством сильної руки". Нас небагато, i однак мiж нами є обранцi майже з усiх бiлих нацiй. Кольорових нижчої раси до "Братства" не приймаємо. Кiлька наших "братiв" виконують нинi важливi функцiї в людському суспiльствi...
- А чому ваше товариство таємне? - здивувався я. - Всi народи живуть тепер вiльно i одинаки, як я помiтив, нiчим не обмежуються у своїх дiях...
- I все ж ми мусимо ховатись. Коли б ми поткнулись з своєю програмою на люди, всiх нас заарештували б, такий тепер час. Ранiше нашi могли вiльно робити що завгодно, - навiть публiчно висунути програму завоювання свiту,i нiхто б нiчого не вдiяв. Та й не мiг би, бо ми мали владу. А тепер ми таємно боремося за повернення тiєї влади...
Я не переставав дивуватись:
- А навiщо вам ця могутнiсть? Кожен сьогоднi одержує те, чого потребує, нiхто не боїться стати безробiтним i загинути з голоду...
- Однак нiхто не смiє також сказати: "Я вам наказую, а ви повиннi коритись!".
- Чого ж тодi прагне це ваше "Братство"?
- Я вже вам говорив: знову завоювати владу.
- Як? Зi зброєю в руках? - затремтiв я.
- Так, i зi зброєю. В момент, коли свiт чекатиме на це найменше, ми оголосимо йому шах i мат. Серед нас є багато фахiвцiв-енергетикiв, якi зумiють вiдновити славу атомної зброї.
В унiверситетськiй бiблiотецi я бачив знiмки двох страшних вибухiв атомних бомб у Хiросiмi та Нагасакi - в Японiї. Пригадав я про них, i мене охопив жах.
- Невже ви хочете знову вбивати матерiв i дiтей?!
Олаф схопив мене за руку i боляче стиснув:
- Ради бога, тихше, щоб нiхто не почув! - засичав вiн менi на вухо. Можливо, в цьому й не буде потреби, а з вами так чи iнакше нiчого не трапиться... - намагався вiн мене заспокоїти. - А втiм, у вас зараз ще слабенькi нерви, i ви надто сентиментальний. Чи вас обходять кiлька мiльйонiв незнайомих людей?.. На свiтi людей досить... Хiба плачете ви над худобою, яку забивають в рiзницi?
Менi зробилось погано, i, признаюсь, я почав боятись свого праплемiнника.
- Ви мене розшукали, щоб розповiсти тiльки це? - промимрив я несмiливо.
Про себе я вже вимiряв вiдстань вiд столу до дверей, щоб утекти при нагодi. Але Олаф мене увесь час тримав за зап'ястя.
- Я потребую вашої невеликої допомоги, - сказав вiн з крижаним спокоєм.
Я вперто не вiдповiдав, вирiшивши мовчати до кiнця цiєї чудної бесiди.
- Я - видатний працiвник дослiдницького ядерного iнституту в Пiттсбурзi, - продовжував вiн невблаганно. - Завтра чи позавтра попрошу прийняти мене до Навратiлової експедицiї. Я не лiз би туди, - для нашого брата це надто рискована справа, - але менi доручено дуже важливе завдання. Я був би радий, любий дядечку, коли б ви допомогли менi при виконаннi цього завдання. Удвох тягти краще...
Я бiльше не мiг мовчати.
- Я... я вам... - Я хотiв, власне, сказати, що нiколи, нiзащо допомагати йому не буду, але вчасно усвiдомив, що це - небезпечний злочинець, який не посоромиться пiдняти руку й на власного дядька.
- Радий би вам допомогти, - сказав я обережно, - але не можу. Я, правда, допомагаю монтувати мiжзоряний корабель, але в польотi участi не братиму...
Олаф махнув рукою:
- Коли захочете, Навратiл вас, безперечно, вiзьме з собою, особливо якщо за вас поклопоче ваша наречена...
Я почував себе так, нiби хтось всадив менi нiж у груди.
- Алена теж не полетить... Вона вiдмовилась через мене.
Олаф, певно, чекав на таку вiдповiдь, бо спокiйно запропонував:
- Тодi, значить, допоможе ваше слово. Вам, мабуть, не вiдмовлять.