— Я нічого не боюсь, Ганно Пилипівно.
— Ой, як це нудно! Я до вас серйозно говорю, а ви своє. І це через те, що я піддалася жалощам і вийшла тоді до вас. Мовчіть! Розуміється, через те. От ви й рішили собі: ну, вона така, що до неї можна позалицятись. Та помовчіть же, ви неввічливі! А я вам цілком поважно кажу, що мені це не подобається. І не можна мені! Я готуюсь на співачку. Дуже занята. Розумієте? Та й загалом не люблю цього. Я мала декілька таких залицяльників, та всі вони розсердились на мене й перестали навіть бувати в нас. Я нічого не маю проти того, коли ви два рази на тиждень приходитимете вечорами. Я люблю, коли є хтонебудь, що слухає мій спів. І коли ви хочете, то можете приходити. Але не частіще. Розмовляти можете з Марусею, — вона розумна й дуже любить сперечатись. Але я знаю: ви незабаром покинете ходити до нас; так усі робили. Нема ніякої користи.
В хаті темніє. Вітер затаївся десь за вікном. Дерева стоять у настороженому знесиллі. Раптом страховище змахує на нас блискаючим, зеленкувато-вогняним поглядом, швидко заплющує очі і, трохи повагавшися, грізно реве. На столі брязкотить щось жалібно й боязько. Вітер, немов тільки ждучи цього, вдирається в кімнату, високо напнувши прив'язану завіску, здіймає догори всі пасма й волосинки на голові в Шапочки й черкає мене по лиці своїми пружинистими грудьми та гасає скажено по хаті.
— Ні, треба зачинити вікно! Ви любите бурю?
— Люблю.
Стає тихо, ще темніще й душно.
— Мені хочеться співати. Ходімте в вітальню! Тільки пам'ятайте, що я сказала вам! Обміркуйте й рішайте собі, як знаєте! Я вас попередила…
Шкварчать, і киплять, і хлюпаються в борти пароплава жовтуваті, милі хвилі Дніпра. Лисі, піскуваті, ріденько зарослі зеленими кущами береги м'ягко відсуваються назад. А далекі млини на обрію, немов попи з піднесеними догори благословляючими руками в широких рукавах, плавко сунуться назустріч. І здається, що кущі на березі, сам беріг, і далекий обрій з млинами та лісками, побравшися за руки, танцюють круга, врочистий, мовчазний танець.
А в цей час десь на березі моря бігає засмалений, бурий, покусаний москітами Костя. В душній, пропахненій ліками кімнаті лежить Клавдія. Лежить і думає-гадає. Засмажились покусані губи, смага вкрила покусане серце тяжкою образою, болем.
А там позаду, за ледве помітним хрестом Лаври, — Шапочка. І там, і тут, і в цьому густому, кислуватому запахові малин, що йде від купи кущів, і в незрозумілій тузі та в незнаній, теплій ласці, що, як той запах малин від кущів, іде від усього й до всього, — скрізь вона, Шапочка ласкава, Шапочка вередлива, Шапочка байдужа!
Наївний, маленький, зворушливо-самотній островочок! Усе в тих же ріденьких кущиках! І там Шапочка, і звідти дивляться сердито-розумні сірі очі. Хиба так уже необхідно, щоб вони дивились ніжно? Хиба за те треба благословляти, й дякувать, і молитись? Через що така наївна несправедливість — упадання перед матіррю, що любить свою дитину? Хиба не сама мати повинна дякувати за те, що їй дано любити, дано носити в собі стільки ласки, стільки живої трівоги, гордощів, пестощів, здатности віддати себе на катування?
Машина через щось перестає шкварчати, і стає тихо-тихо. Ледве чутно хлюпотять хвилі. Пасажири розмовляють мало не пошепки. Деякі мовчать, і в їхніх очах, непорушне устромлених у блакитну далечінь, тепла, сумна задума.
Налітає вітер, і здається, що по лиці та ногах приємно б'є величезне, шовкове простирало, туго натягнуте. От будка сторожа, чистенька, свіжо-пофарбована в синяво-білий колір. Такі вони собі затишні, ці будочки, такі загублені серед зеленого простору неосяжного Великого Лугу!
Оселитись би з Шапочкою в одній із них! Зустрічати плоти, їхати ввечері на хисткому човнику, запалювати вогні по березі! Забути про кам'яні міста, про суди, збірники законів, злочинства злочинців та їхніх суддів!
Якась велична, передісторична, первісна мудрість і спокій у цій зеленій широчіні, в віковічній лінії обрію, точній, правильно-округлій, бездоганно проведеній законами, більшими за ті, що їх видають люде. Шапочко, дякую тобі за цю мудрість, за спокій, за Дніпро, за голову он-того добродія, яка подібна до голови звареного поросяти! За все дякую тобі, Шапочко!
Чайки жалібно скиглять. Так вони скиглили й тоді, як не було ще ні пароплавів, ні людей. Дядько, похапцем устромляючи весла в сіру крицю води, спішить переплисти човном напереріз і вимахує в такт білими рукавами, як чайка крилами. Хвилясто тріпочеться червоно-білий прапорець на носі пароплава. З берега, з лугу, потягає луговими травами, викликаючи в пам'яті Зелені Свята, коли долівки посипані гостро-запашною, трохи прив'ялою травою, а на покуті стоять зелені віти, затуляючи божницю й запалені лямпадки.
Крихітна пристань. Вітер притаївся. Малини пахнуть тепло й густо. На березі віз в одну конячину. Дядько з висмикнутою калошею перекидає через віз мотузяні віжки. До куща прив'язана коза з куцим хвостом і сумними, пукатими очима. Вона здивовано дивиться на пароплав і слабенько пошарпує головою, силкуючись одірвати шворку. В ній, у цій любій, здивованій козі, є щось, що нагадує Шапочку.
І знову тугий шовк вітру налягає на лице, на груди; знову поважно й велично танцюють круга ліси та вітряки; хлюпає й буркотить за бортами Дніпро. А в душі в мене сидить Шапочка й, розставивши волока, ловить у його все, що попадає туди: і полосатий чорно-білий стовп на березі, і трьох панночок, що їдять біля мене шоколаду, — в одної перед вітром коса намотана на руку, — і довгастий човен, і водяний, почорнілий млин у затоці. Я все приймаю з подякою. Навіть завтрішній виступ у брудній салі повітового суду у справі крадіжки в'язки деревляних лопат. Будь благословена, Шапочко, і за в'язку деревляних лопат!
Як він мляво, неохоче йде! Не так іде людина з роботи додому, до родини, яка чекає на неї! Закаблуки руді, обтерті штанами, покривлені. Вони викликають у мене чудний, гарячий жаль. Закаблуки й пасемце попелястого волосся, що так убогенько, прибито лежить на брудному комірі старенького піджачка.
Часом він стає перед широким вікном маґазину, під брезентовим дашком, і довго стоїть та дивиться на комірчики, краватки дешевої ґалантерії. Видно, що він може простояти тут і годину і дві, і зовсім не стояти. Я теж зупиняюсь оддалік і жду, коли він рушить. Занадто довго він іде додому. Я все ж таки хотів би побачити, де він живе, а коли можна, то й як. Але прийде ж колинебудь! Там же «жіночка й діточки».
Що має ця людина такого, що тримає її на світі з цими покривленими закаблуками, голодними очима й тихою впертостю? Невже любов до своєї молодости? Чи щось инше? Ах, мабуть, щось инше! Кожний любить свою молодість, кожний з солодким болем скидує з неї все, що було колись брудного, й лишає собі тільки саме радісне, зворушливе. Але не кожний з поваги й любови до неї може ходити все життя на покривлених закаблуках і кидати мерзотникам у лице по триста карбованців.
Нечипоренко заходить у ворота маленького будинку. Ворота старі, поїджені негодою, часом; біля них бруд і сморід. Я поспішаю дуже, але коли входжу у хвіртку, то Нечипоренка вже не бачу на подвіррю.
— Ей, ти! Ти дворник?
— Так, точно. Вам кого нада?
— У вас живе господін Нечипоренко?
— Нечипоренко? Та так, що нада признаться, живуть. У п'ятому номері.
Я тикаю в руку дворникові невеличкого ключа, який одмикає йому вуста. Він тепер може розказати мені все, що треба й не треба мені.
«Господін Нечипоренко живе тут уже шостий місяць. Ничево сібє господін, привлекательний; ну, када ж бідують сильно. Так, що даже за кватиру приходиться воюваться з ними, щоб спорожнили, бо не платять уже третій місяць. Діточок трійко, одне зовсім мале.»
Після того я беру візника й їду додому. Так я й знав, що «бідують сильно». По дорозі я згадую, що мені треба заїхати до товариша. Нагальної справи нема в мене, але коли це по дорозі, то чому б не зайти? До речі, я побалакаю про довг, який уже давненько є за ним.
Товариш зустрічає мене трохи ніяково. Так, так, довг, він сам оце недавно зовсім збірався завезти мені, та якось так сталося, що забув, а тепер вільних грошей немає. Але в сих днях неодмінно-неодмінно завезе.
— Ну, добре! А ви мені скажіть от що! Ви, здається, є юрисконсульт кооперативного товариства? Так?
— Атож!
— Ну, то маю до вас невеличке прохання. Чи не могли б ви примостити десь там при вашому товаристві на якійсь посаді одного чоловічка? Чоловічок дуже порядний, чесний, освічений і бідує дуже.
— Гм… Це, здається, можна буде. Там якраз, здається, увільнилась одна посада. Ну, та в кожнім разі для вас, товаришу, я постараюся зробити це неодмінно. А хто такий? Сповістити вас тоді, чи як?
— Ні, ні, мене не треба! Я вам дам адресу, а ви самі зверніться до його. Ніби ви чули від якогось знайомого, який рекомендував його. Але дуже прохаю не говорити йому, що я робив заходи в його справі. Чуєте?
— Добре, добре!
Я даю адресу, товариш дуже пильно записує її, ще раз обіцяє в сих днях оддати довжок, і просить не турбуватися про «чоловічка». Довжка я не побачу, розуміється.
— Ні, голубе, ні, серденько, любчику, ясочко, поїдьмо! Не опинайся! Вирвався, розумієш, тільки на два дні. І спеціяльно для того, щоб сприснути своє відродження. Спеціяльно! Так і Соні сказав: їду сприснути з Яшею своє відродження. Обняти каналію, напоїти «до бєлого колєна», як кажуть у нас у містечках, і гайда знов назад, додому, «въ глушь, въ Саратовъ». І ти не маєш ніякого права відмовлятися. Ну, серце, їдьмо швидче, восьма година вже, їсти хочу «центропривабливо», як казав один публіцист! Їдьмо, їдьмо!
І Сосницький підхоплює мене за стан, стягає з канапи і сміється. Через те, що він засмалився, його губи видаються дуже білими. Гриви немає, голова поголена, з чудними горбиками й маленькими лисими слідами від колишніх ранок. Засмалене лице, голена голова, молочно-біле чоло роблять його зовсім иншим, дійсно, ніби переродженим. Обличчя схудло; раніще білий, в'ялий, повислий ніс, тепер, здається, теж схуд, підтягнувся, став бурим і порепаним, як перестиглий жовтяк-огірок.
Власне, дивуватися з несподіваної появи Сосницького нема чого, — у їх там, видко, справді налагодилось, улаштувалось, це просочується з кожного його слова й руху.
Але їхати піячити все ж таки не дуже то хочеться. Однак доведеться, мабуть, уступити; тут не просте піячення, а підведення білянсу, перелім, забуття, початок чогось нового. Відмова й образить його й зіпсує щось важне, необхідне. Може, йому треба випити, щоб сказати мені все, що хочеться.
Ідемо в ресторан «з садом і чудовими інтимними альтаночками», — так розмальовує Сосницький. По дорозі він увесь час тримає мене за стан, як даму. Його панама вичищена, стьожечка чепурно пришита, костюм ясний, новий, трохи провінціяльного крою. Мабуть, усе це справа заходів Соні. Він оповідає мені про Соню, Андрійка, про свого батька-вдівця, про роботу в полі «по методу Толстого».
— Ні, Якове, проста праця, фізична праця, це — справжнє призвання людини. Я не пишу тепер ні рядка, не читаю нічого. Я ж покинув співробітництво в усіх виданнях. Знаєш? К чорту! Думаю засісти на селі на все. Для дітей це просто рятунок. Андрійка готуватиму дома, а іспити хай що-року тримає екстерном. А живе хай на селі.
Що-разу, як він вимовляє це ім'я, в мені щось неприємно тьохкає, й я з неприємностю почуваю на собі руку Сосницького. Я з ним не згоджуюсь, — виховання дітей поодиноко робить їх нерішучими, негромадськими. Але я мовчу. Він — батько, а не я. Його діло!
Альтанка собі як альтанка, але Сосницький захоплений усім: і густим плющем, і маленьким столиком, і ковпачками на свічках, довкола яких без ладу в'ються метелики. Він нюхає повітря, що пахтить рестораном, і на його лиці розливається чисте зворушення. Лоно природи, фізична праця та справжнє призвання людини, мабуть, трошки остогидли йому, й він щиро тішиться містом. А, може, й це зворушення все через те саме почуття перероджености?
— Ей! Псс! Чаек! Ти що ж це, серденько, не по формі подаєш? Льодку, льодку давай! Швиденько!
Йому приємно погукувати, робити шамотню, наливати. Поганенька музика струнної оркестри, що грає десь за нашою альтанкою, немов підбадьорює його. Він підспівує, похитується в такт усім тілом, пристукує ножем по склянці. І час-від-часу обіймає мене, силує пити, їсти, знов пити. Я сумлінно виконую всі його бажання й п'ю чарку за чаркою.
Часом повз двері нашої альтанки, повихуючи клубами й тоненько наспівуючи, помалу проходять «дівчатка». Деякі зазирають до нас і зупиняються з вичікуючою й роблено-нахабною усмішкою. Але Сосницький махає на них руками і кричить:
— Киш, киш! Гетьте к лихій годині! Без «надобності!» Правда, Яшуню? Ми вдвох собі! Нікого нам сьогодні не треба. Вип'ємо!