— А знаєш, Яшуню, ти тепер якийсь инший! — раптом хитро зазирає він мені в лице. — Їй-бо! М'ягенький та сумирненький, як малесеньке ягнятко! Бачив колинебудь ягнятко? Ні? В мого батька цілі отари. От такенькі, крихітні родяться! Мордочки в них ніжні, оченята пукаті, і плохенькі-плохенькі. Так, і здається, що ти от-от зробиш: ме-е-е!
І він жалібно та здивовано показує це «м-е-е» і сміється.
— Ні, ні, не вдавай мефістофельску усмішку! Все-одно, — не повірю. І Соні розкажу. «Гей, нема вже нашого, Сонічко, Мефістофеля, — саме ягнятко зосталося». Хто це тебе так, серденько, спаскудив, га? Чи не та таємна дама, з якою ти в Крим подорожував? Признавайся!
Чи через вино, чи через що инше, розмова ця мені дуже подобається, хвилює, і Сосницький здається милим, сердечним, дотепним. Я навіть ніжність почуваю до його.
— Вона, вона! — сміюсь я й обіймаю його. — Давай вип'ємо за неї!
— З насолодою! Наливай! Стій! Я! Тримай склянку! Ех, Яшуню!.. А знаєш що? — раптом щось приходить йому на думку, і він навіть пляшку підносить догори. — Приїжджай з нею до нас у Конопате! Га? Яшуню, серце, Мефістофелю! Га? Приїдеш? Приїдеш?
Він жадібно, благаюче, навіть скривившись усім лицем, тягнеться до мене. Через щось ця ідея здається йому дуже гарною й важною для його.
— Не можу, Дмитре. Не можу, мій любий!
— Та чому? Чому? Що не вінчані? Якове, за кого ти нас маєш? А батько радий буде, запевняю тебе.
Ах, дурненький, ах, милий: не вінчані!..
— Ні, Дмитрику, ні! Не можна! Ще не можна. Вип'ємо!
— Ех, шкода! А Соня яка рада була б! Я казав їй про… даму. Дуже раділа за тебе. «Ну, слава Богу», каже, «тепер він уже знайде себе». Ну, та хай так! Спасибі їй, твоїй дамі, і за це. Вип'ємо за її здоров'я. Бери! Смали!
І знову я п'ю, а він становить свою склянку на стіл, обіймає мене за плечі, зазирає мені майже в рот і каже:
— Ех, Якове! Та ти ж золота людина. Ти — розумний, красунь. Правда, правда, Яшо, від щирого серця кажу, ти не смійся! Тебе ж жінки, поганець ти, он-як люблять! І варто. І варто. Ти знаменитий оратор, тонкий адвокат, психолоґ. Хай тобі всячина! Слово чести! А енерґія! Скажеш, енерґії мало в тебе? Бугай щодо енерґії. А ущіпливість твоя? Га? Яшуню, дозволь мені поцілувати тебе від усеї душі. Яшуню, ти забудь усе, що було! Все це — наслідок нещасливого непорозуміння. Ти — найблагородніща людина, яку я знав колинебудь. Вип'ємо, Яшуню, за тебе, за самого тебе!
От-така бестія! Адже сам ні однісінькому свому слову не вірить; сам знає, що ні одної цеї якости я не маю, а бреше й підлещується без ніякого сорому. А я бестія вдвоє: знаю це, а все ж таки мені приємно. Знаю, що підлещується з якоюсь метою, а задоволено сміюсь.
Він поважно, серйозно наливає мою склянку, бере свою й цокається. І знов я бачу, що він не п'є, а стежить за мною і свою склянку ставить за пляшку. Я почуваю чудний ляк, але таксамо сміюсь.
Раптом Сосницький присуває щільно до мене свого стільця й сідає майже спиною до столу, а лицем до мене. Моя голова горить од вина, і мій череп неначе оббито клепками. Я відкидаюсь на спинку стільця, засуваю глибоко в кишені руки й витягаю ноги під столом. Побачимо, що з цього вийде!
Сосницький спірається ліктями на стіл і, не зводячи з мене очей, якийсь час сидить мовчки, немов збіраючися з думками. Я почуваю, що він зараз заведе розмову про щось важне, й мені стає смішно. Я хляпаю його лівою рукою по коліні й кажу:
— Ну, чого витріщив очі?
Сосницький зітхає й затуляє долонею очі. Потім, не міняючи пози, каже тихо:
— Якове, можеш ти бути зо мною щирим?
— Можу, Дмитрику.
Він пускає руку й дивиться на мене, чи я кажу це свідомо та з розумом. Я ж не можу не посміхатися. Знаю, що треба б серйозно дивитись йому в вічі, хочу цього, але не можу, — посміхаюсь.
— Ні, Якове, я тебе дуже прошу…
— Та ти не питай! Можу! Кажу тобі. Ну?
— Добре! Я вірю. Буду питати.
Він дуже тре рукою молочно-біле чоло й одразу починає:
— Ну, хай буде! Так от… Але насамперед май на увазі, що з Сонею в нас усе дуже добре. І знай, що вона мені все розказала. Розумієш? Усе!
Він із притиском і владно, немов гіпнотизуючи мене, впивається в мене очима.
— Розумію. Ну?
— Ну, так от… Я хочу, щоб і ти мені все розказав. Можеш?
Клепки на черепі заваджають мені бути самим собою. Я знизую плечима і з веселим непорозумінням відповідаю:
— По-перше, голубчику, я не знаю, що тобі все розказала Соня. Себто, не то, що я хочу пристосуватись до її слів, а, загалом не розумію, про що йде мова. І потім…
Сосницький робить усім тілом нетерплячий рух.
— Покинь, Якове, покинь! Не треба! Не хочеш говорити, так і кажи! А цього не треба!
Він круто відвертається, змахує з абажурчика метеликів і переставляє пляшку на инше місце.
— Та чого ж ти сердишся, чудний ти чоловіче? Та кажу ж тобі, що я не знаю, про віщо ви там балакали. Мало чого тобі Соня могла наговорити.
— Ти знаєш, про що я кажу…
— От маєш! Ій-Богу, не знаю.
Сосницький рвучко повертається й дивиться просто в вічі мені. Я спокійно, твердо й ясно усміхаюсь до його.
— Вона була твоєю до мене? — раптом тихо, рівно, майже без ніякого виразу кидає він.
Мої очі якось самі собою помалу і вражено поширюються. Я сідаю рівніще й якийсь час мовчки дивлюсь на Сосницького.
— Дмитре, ти п'яний, чи… Ти здаєш собі справу, про що ти говориш?
Дмитро раптом насмішкувато, різько, відривчасто регоче, неначе гавкає.
— Ач, яку невинність зморозив! Не була? Ні? Не була твоєю любовницею? Ні?
Я гупаю кулаком по столі й кажу:
— Сосницький! Ти сказився, чи що?!
Він затихає і з кривою, насмішкуватою гримасою довго дивиться на мене.
— Ні, тепер ти мені відповідай! Звідки ти взяв цю дику, безглузду нісенітницю? Через що, дурний ти, смішний чоловіче?