— Що ж тут незрозумілого, Дмитре? Не треба тільки мучити самого себе.
— Ех, легко тобі казати «не треба!» — швидко випростовується він. — А побув би ти в моїй шкурі. «Не треба»…
— Твоя шкура не така-то вже й страшна, друже!
— Не така страшна? Гм! І то нестрашно, що я вже декілька разів хотів стратити собі життя?
— Через що?!
— Все через те саме. Звідки я знаю, чиї це діти? Звідки?! — раптом вимагом дивиться він просто мені в очі. — Що Соня присягається? Що хоче жити зо мною? А де ж вона з ними подінеться, як я відмовлюсь од них і від неї? Вона знає, що я помагати їй не зможу, бо в мене нема нічого. А цей паршивий маєток тільки дає збитки. Та й з якої речі я буду їй помагати? З якої? Хай помагають ті, від кого в неї діти! Ага, ті падлюки воліють ховатися за спиною ідіота-чоловіка! Розуміється! Та й не в цім річ, не в цім, а в тім, що я ненавиджу цих проклятих дітей! Розумієш? У тому, що я не можу ні ненавидіти, ні любити. Нічого не можу. Чи є в мене родина, чи нема, я не знаю. А в той же час я люблю їх так, як нікого ніколи не любив. От, і зрозумій! А як дізнатись, як переконатись? Женщина, мати, ніколи не зрозуміє цих мук. Вона знає, що це її діти. А ми? А ми мусимо задовольнятися приємним самодурством.
— Ні, Дмитре, ти не зовсім маєш рацію…
— Не зовсім? Ні, зовсім!
— Ні, не зовсім. Звичайно, коли твоя дитина, твоя кров, то чуття дужче. Сперечатись не можна. Але не все діло у крові. А ще в любові, в духовому батьківстві. Можна не бути рідним батьком і бути все ж таки єдиним і справжнім батьком по тій взаїмній любові, та…
— Е, солодко-кисла теорія! Та не хочу я бути батьком чиїхсь там дітей! На що вони мені? З якої речі? Мене питали? Мене обдурили, підсунули їх, знасилували мою батьківську любов…
— Чекай, ти так гарячишся, неначе ти віриш, що з тобою так учинили. Але ж ти сам добре знаєш, що це неправда. Крім хоробливих підозрінь, ти не маєш нічого.
— А коли маю?
— Що ж ти маєш?
— Що? Наприклад, подібність Андрійка до тебе…
Він отверто й цинічно усміхається. Я почуваю чудне хвилювання, але кривлюся з досадою й кажу:
— Ах, Дмитре, ти доходиш до смішного. Ну, що я тобі можу на це відповісти? Що? Ти можеш сказати, що до мене подібна он-та дівчина. Ну, що я маю на, це казати? Ех, Дмитре, тобі, я бачу, справді, нелегко, коли ти дійшов уже до такого. Так не можна! Треба взяти себе до рук. І щобудь одне рішити: так, або так. Не віриш мені й Соні? Розходься! Рви все, виривай із себе, шматуй, топчи! Або ж вирви й пошматуй непотрібні, шкідливі сумніви й не муч ні себе, ні других! Будь мужчиною! Я тобі сказав усю правду. Чи ти маєш ще якінебудь підозріння про Соню? За ввесь час вашого подружжя, чи ти помічав щонебудь за нею?
— Ні, не помічав, але…
— Так отже ніяких «але»! Ніяких! Бо при бажанню можна що-хоч вигадати. Ти просто знервувався, тай годі. Правда, й мені, й Соні слід би було з самого початку розказати тобі все. А, крім того, не слід би було ставити одне до одного в такі дружні відносини. Та до того ще Соня не більше, як женщина. Можливо, що їй часом було досадно, що в мене до неї все вже минуло. Але не через те було їй досадно, що до мене щось почувала, а чисто по-жіночому, з жіночої амбіції. Та й ти сам, може, трохи винен. Може, ти не досить уважний був до неї, ніжний. Часом ти зраджував її, згадай! Може, вона якось про це довідалась. І через те в вас попсувалися трохи відносини. Всі ці причини, голубе, треба брати на увагу…
— Мої зради не могли принести дітей у сім'ю… — похмуро каже Сосницький і знов бере корок зо столу.
— Звичайно! Але я не про дітей кажу, а про те, що ти невірно обґрунтовуєш свої підозріння. Ти не докопуєшся в них правди, а догоджаєш їм. Я маю нахил думати, що ти навіть почуваєш якусь хвору насолоду від них, гірку, болючу…
Сосницький зиркає на мене так швидко й без обурення, що я змовкаю й зараз же сміюсь.
— А що? Вгадав? Ти сам ловив себе на цьому?
Він шпурляє корком у куток і поривчасто підводиться, не кажучи нічого.
— Бачиш, Дмитре! Та коли вже ти приводиш такий очевидячки-безглуздий доказ, як подібність Андрійка до мене, то тут уже ясно, що ти в усьому намагаєшся знайти щонебудь болюче, навіть там, де абсолютно нема нічого. Ну, сам же подумай, згадай! У чому ця подібність? Та він же викапана мати! Це кожному видно. А надто верхня частина лиця. А нижня, губи, підборіддя — твоє. А характер? Увесь твій. Твоя манера підводити очі догори, як сердишся. Це ж у роду в вас, правда? Мені казала Соня.
— Це можна й запозичити…
— Ну, голубе, всього не запозичиш. А манера усміхатись? Оці занадто задерті куточки губ? Це чисто фізична особливість, її не придбаєш запозиченням.
Кажучи це, я сам починаю вірити й почуваю, що мені й боляче, й легко, і здається, що з Сонею, справді, нічого не було ніколи. І Сосницький стає ближчий мені, симпатичніщий. Я встаю, ловлю його й обіймаю за плечі.
— Ех, Дмитрику, плюнь ти на всі ці дурні думки! Їй-Богу! Вір мені! Ну, на віщо я став би обдурювати тебе? Боявся б удержувати Андрійка? Та що ж ти гадаєш собі, коли б він був мій, я б не приняв його з радостю, з захватом? Хиба б я не любив його ще дужче? Ну, сам же ти подумай, чудний ти чоловіче!
Сосницький стоїть і дивиться в землю. Потім раптом визволяється зпід моєї руки, повертається до мене, дивиться в лице й несподівано усміхається, задравши догори куточки вуст. І тепер мені виразно видно, що Андрійко дуже подібний до його.
— Давай вип'ємо! — каже він схвильовано і швидко йде до столу.
Ми цокаємось.
— За Соню, Андрійка й Василька! — підношу я чарку.
— Так! — одривчасто каже він і випиває одним духом.
Після того ми починаємо говорити з перебільшеним інтересом про ріжні маловажні річі, сміємось, жартуємо. Нарешті, кличемо локая, й я хочу розплачуватись.
— Ні, Якове, це ти вже лиши!.. — серйозно й неначе з докором каже Дмитро. Він же наймає автомобіль і завозить мене до мого дому. Коли ми прощаємось, він міцно, довго тисне мою руку й каже:
— Дякую! Завтра рано виїжджаю.
— Вітай Соню! А Андрійка й Василька міцно цілуй!
— Спасибі! Неодмінно.
Коли я стою й чекаю, щоб мені відчинили, автомобіль, що від'їхав трохи, зупиняється; з'являється силует Дмитра, й чується його голос:
— Якове! Прости за все! Так?
Я з сміхом кричу:
— Так! І ти мені!
— Спасибі! Прощай!
Автомобіль шарпається й, тріпочучись, котиться вниз, а я почуваю не то сором, не то тугу, й сердито-надушую ґудзика від дзвоника.
А, нарешті!
«Прости, що так довго не давала про себе звісток, — була дуже хвора, мало не померла. Операція вдалась, хоча це мені коштувало дуже дорого, ще й досі не очутилась як-слід. Тепер Ти можеш бути спокійний. В сих днях виїжджаю звідси, більше не пиши мені! Куди їду, й де буду, Тобі, звичайно, нецікаво. Прощай, будь щасливий!»
Підпис, і більше нічого. Це навіть несхоже на її листи. Так може писати тільки дуже втомлена людина, якій усе байдуже.
Але ні суму, ні жалю, ні докорів сумління немає в мене. Одне почуття полегкости, визволення, вдячности, широти круг себе, чудного захвату.
І тільки в сю мить я бачу, як дуже турбувало й непокоїло мене довге мовчання Клавдії Петрівни. В мене зараз такий стан, який був тоді, коли присяжні винесли виправдуючий присуд у справі, яку я боронив невдало, погано. І все ж таки я виграв! Шапочко, я виграв!