— Коли ви маєте мене за мерзотника…
Шапочка з досадою морщить ніс, але я кажу далі:
— … а мати за такого ви мене повинні, бо це так і є. Жалувати вам мене неварт.
— Значить, ви самі маєте себе за мерзотника?
— За кого я сам себе маю, це инше питання. Але, на ваш погляд, я безумовний мерзотник.
— Мій погляд якийсь особливий?
— Ні, звичайнісінький, загально принятий. Крім того… Дозвольте й мені завдати вам декілька питань.
— Прошу!
— Тільки не думайте, що я завдаю їх із якогось поганого почуття до вас. Ніяких почувань у мене нема. Я просто хочу показати вам на вашу неконсеквентність. Скажіть, із яких засобів ви живете?
— З власних.
— Ви добули їх працею?
— Ні, вони мені дістались, як спадщина від батька.
— Батько був поміщик?
— Так.
— От бачите!
— Я нічого не бачу. Що ж я повинна бачити?
Потилицю починає крутити біль, схоплюючи, як кліщами, виски. Хочеться лягти й заплющити очі. Я помалу й байдуже кажу:
— Коли сам я не заробив, значить, або вкрав, або вишахраїв, або відняв силою закону. Але це все в суті те саме.
— Так, я це знаю. Але я все це верну тому народові, який дав мені.
Я мимоволі посміхаюсь.
— Коли віддасте? Тоді, як зробитесь відомою співачкою? Тоді про народ не думають. Поки ви дійдете до своєї мети, ви розгубите свої добрі наміри. Це в будуччині. Я теж, може, в будуччині хочу віддати народові всі здобуті невласною працею гроші. Звідки ви це знаєте?
Шапочка помалу червоніє і стає дуже гарною з своїми стисненими бровима.
— Але ж є якась ріжниця між чесними й нечесними людьми, — нелоґічно перестрибує вона.
— А що таке «чесність», «нечесність»? Плід людської глупоти, лицемірства й поганого соціяльного ладу, Ганно Пилипівно. Закони життя — це инша річ… Але, вибачте, я мушу лягти, голова дуже болить.
Я обережно підводжусь і простую до канапи. Шапочка теж устає й навіть, здається, хоче підтримати мене. Коли я лягаю, вона зараз же прощається й іде собі, не хотячи турбувати мене.
Я не тримаю її. Мені все-одно. Голова палає, її всю ломить біль. Думати важко. Лежу непорушно, горілиць. Думки мляві, втомлені, розрізнені. Все дурниця: і мораль, і кохання, й життя, є тільки — сам біль. Та ще хиба смерть. Через кілька десятків літ і я, й Шапочка, й міліони чесних і нечесних, розумних і дурних, рабів і панів, усі будемо лежати в землі і гнити. Чи варто ж ради такої коротенької хвилини хвилюватися, соромитись, виправдуватись? Рятуйся, хто може! От єдиний справедливий закон! На віщо мені якісь Шапочки з їхньою чесностю? На віщо якісь там гармонії? Бути мерзотником з дужими пазурами — теж не кожний зможе. Та й к чорту, і це не важно. Тільки б не було цього болю. Ладен навіть моральним стати, аби спинилася ця мука. Чого ж і моляться Богу та слухаються всяких припудрених?
Біль стає нестерпним. Я посилаю Миколу в аптику за бромом, міґреніном, за всім, що тільки знайдеться. Приймаю дві ложки брому, два порошки фенацетину, й біль потрохи стихає. Непомітно я засипаю.
Прокидаюсь… У кімнатті на долівці лежать смуги сонця. Болю немає. Я ввесь у поті, в тілі приємна слабкість і теплота. Заплющивши очі, я знов лежу і пригадую: та ж у мене була сьогодні Шапочка!
Солодкий холодок проходить по мені. Несподівана ніжність, тепло припливає до серця. І зразу стає соромно, жаль і боляче. Я хапливо, з страхом пригадую, що виробляв учора в «Шато», що говорив там. Господи, я, здається, плакав перед Кригою! Потім, пригадується мені, стукав кулаками по столі, жбурляв у когось пляшками; хтось в'язав мені руки й віз додому. Як це погано, паршивенько, шаблонно: коли мужчину образить кохана жінка, він починає пити й виробляти бешкети; коли жінка ображена, вона зараз же спішить зрадити його з иншим мужчиною.
А сьогодні, — вона сама прийшла до мене, вона, амбітна, соромлива, а я читаю їй дурну нотацію й мало не виганяю. І то через те, що трохи голова боліла. А я ж міг скористуватись цим, поговорити з нею, більше й інтимніще, ніж звичайно, стати ближче до неї.
Я зітхаю і з досадою кручу головою, як справжній п'яниця. І раптом чую тихий жіночий голос:
— Може подати чогонебудь, Якове Василевичу?
Я злякано розплющую очі і швидко підводжусь. Позаду канапи сидить Шапочка з книжкою на колінах, без капелюха, як у себе дома.
Я похапцем проводжу рукою по голові, розправляю вуса, зімняту бороду і встаю.
— Ви давно тут? — питаю хрипким голосом.
— Години зо дві.
Вона усміхається несміло, не знаючи, як тримати себе зо мною, як із здоровим, чи слабим. Я сідаю знову на канапу, кладу голову в руки й сиджу так, зігнувшись. Я ще не зовсім прочуняв і не можу опанувати свого хвилювання. Що їй сказати, коли спитає, що зо мною було? П'яний був, та й годі. І це вся моя хвороба, ради якої вона вдруге прийшла до мене? Вона, як сестра-жалібниця, сиділа от-тут біля звичайнісінького п'яного, паршивенького чоловічка.
— Знову болить? — тихо чується співчутливий і трохи суворий голос Шапочки.
Я кручу головою й потім випростовуюсь.
— Мені просто соромно. Дуже соромно.
— За віщо? — щиро не розуміє Шапочка.
— За все, Ганно Пилипівно. За багато. Від сорому я навіть не можу почувати як-слід радости від того, що ви в мене.
Шапочка придивляється до мене й, нарешті, каже:
— Ви якийсь чудний. Тепер знову ніби инший чоловік. Ну, я вже мушу йти додому. На мене чекають і турбуються. Я відранку не була дома. А тепер хутко п'ята.
Я не смію задержувати її, дякую, ніяковію, почуваю себе смішним, дурним і несподівано для самого себе випалюю:
— А від справи Кубешки я, між иншим, Ганно Пилипівно, відмовляюсь. Я це рішив і дуже радий, що… що ви мені… взагалі… Словом, і за це спасибі вам!
Шапочка з непорозумінням слухає мене збірає на очі брови й сердито каже:
— Дуже дивно.
Після того вона йде в передпокій. Там скупчено одягає капелюха, бере торбинку і з прибільшеною недбалостю кидає: