— Дякую! Неодмінно! Неодмінно!
Потім я довго ходжу по кабінеті.
Через що раптом така постанова щодо Кубешки? Але ні невдоволення, ні каяття нема; я почуваю навіть чудну сатисфакцію: ніби свідомо, ціною довгих зусиль, я розвязав якесь питання.
Перебиває дзвінок телефону.
— Слухаю!
— Це ви, Якове Василевичу?
— Я!
— З вами говорить Олександра Михайлівна.
— А-а, добридень, Олександро Михайлівно!
Вона хвилинку мовчить, ніби наміраючися сказати щось дуже важне, й, нарешті, каже:
— Як ся маєте?
— Та нічого, дякую! А в вас що добренького?
— Доброго мало!
— Як то?… Невже нічого не вийшло?
— Нічого!
— Та не може ж бути?!.. Що ж він каже?
— Та воно, знаєте… Він має рацію: тепер уже неможливо. Дуже був схвильований, прохав вибачення, навіть плакав.
— Але ж яка ганчірка!
Ми мовчимо. У трубці чути дихання Олександри Михайлівни. Вона, певне, хвилюється.
Але мені вже нудно від сеї історії, й нема ніякого бажання знову розводити її. Я зробив усе, що міг, хай самі собі дають тепер раду, як знають.
А вона, мабуть, хоче, щоб я знов насів на цього маруду.
— Він казав, що має намір іще раз із вами побалакати.
— Ага! З охотою, з охотою.
Певне, він і не думав мати такого наміру, а це їй хочеться, щоб я побалакав.
Знову павза. Дихання чутніще.
— Я теж гадаю, що коли б ви з ним іще раз поговорили, то він перестав би вагатись. Я не могла як-слід…
— Так, так, я розумію. Розуміється, вам незручно. Так, я з ним неодмінно поговорю!
— Будь ласка, Якове Василевичу! І треба б швидче, поки…
— Так, так, я з ним сьогодні поговорю. Навіть зараз.
— Простіть, Якове Василевичу, що турбую вас! Але треба вже остаточно вияснити. Мені це просто потрібно…
— Неодмінно, неодмінно.
— Ви до сьомої дзвоніть мені в бібліотеку на № 25–74.
— Добре, запишу… 25–74. Чудесно!
Вона дякує мені і прощається.
Я лаю себе. Ну, що ж я скажу цьому йолопові? І яке мені діло, власне кажучи? Що я нянька їм, чи що?
— Миколо! Ванну! Швидче!
Вже шоста, — треба поспішати. Я голюсь, беру ванну, думаю про Шапочку, про справу Кубешки, про багато инших річей і зовсім забуваю про Олександру Михайлівну.
Шапочка приймає мене таксамо, як і перше. Тільки Марія Пилипівна підсуває більше привітно й сердечно фурделики та рожеве варення.
От несподіваний гість!
— Ти звідки? Та хоч капелюха скинь, чудна ти жінко!
— Ні, ні, я на десять хвилин, не більше. Не можна. Ху, душно, — бігла я по сходах. Ну, кажи швидче, що ти там нагородив Дмитрові! Це з твого боку негарно. Ти повинен був, принаймні, написати мені, що саме казав йому…
Соня обвіває хусткою розпалене, засмалене лице, цікаво озирає кімнату й часом зиркає на мене своїм іронічно-ласкавим поглядом.
Я оповідаю. Мені ніяково й досадно. Соня слухає мене суворо й уважно, їй лупиться ніс, і волосся наче побіліло, вигоріло.
— Так. Добре. Шкода, що не написав. Я мовчала, бо не знала, що саме ти розказав йому. Зпочатку він був дуже привітний, задоволений, а потім хотів, щоб я все розказала йому. А я не знала, що саме треба розказати… Багато було з цього приводу… Тепер він фотоґрафує мене, Андрійка й себе. Накладає фотографії одну на одну, щось мудрує, рівняє. Нудьга та й годі! Ну, добре! Треба поспішати. Я з його сестрою приїхала. Саму не хотів пустити, боявся, що бачитимуся з тобою. Всі мої листи він перехоплює. Сестрі, мабуть, наказав не відходити від мене ні на крок. Тепер вона в корсетниці, тут біля твого будинку. А я ніби пішла в маґазин. Ну, як живеш? Покоряєш серця, раюєш? Вона з тобою живе?
— Хто?
— Ну, хто? Твоя дама!
Я сміюся. Соня теж усміхається іронічно й натягнуто.
— Ніякої дами я не маю, Соню.
— Ну, не бреши! І не соромся! Я не нарушу твого… родинного щастя.