— Якове Василевичу! А ви й тепер займаєтесь революцією? — питається Стьопа й ніяковіє.
Михалко поважно й непохвально зупиняє його:
— Дурне й неконспіративне питання, Стьопо!
Але я бачу, що Шапочка чекає на мою відповідь і кажу:
— Ні, Стьопо, я стомився бути нічним метеликом.
— Через що «метеликом»?
— Через те, Степунчику, що революціонери подібні до нічних метеликів. Бачили ви, як часом улітку ввечері вперто лізе до світла лямпи якийнебудь метелик? Його піймають і кинуть у темноту. Трошки згодом він знову летить. Знову піймають, і ще далі шпурнуть. Він спочине, збере останні сили і, хоч дуже таки помнятий брутальною рукою, знову летить. Бува, що його, нарешті, просто пристукнуть держальцем ножа або схоплять, зломлять крильця й так шпурнуть у темряву, що він уже не може прилетіти. От так, Степунче, й революціонери. Багато їх із помнятими, поломаними крильцями лежить десь у темноті й безсило прагне до світла.
Я усміхаюсь, а Стьопа серйозно дивиться на мої плечі, ніби сподіваючись побачити мої поломані крила.
— А вас багато раз… шпурляли? — питає Михалко.
— Та, в кожнім разі, буде з мене.
— А ви тікали колинебудь?
— Ой, розкажіть, як ви тікали! — хапає мене за руку Стьопа.
Я розказую про втікання, потім про темні карцери, про голодівки, нарешті, про «веселого дядю Матвія». Про дядю Матвія всі люблять слухати, навіть Марія Пилипівна. Я теж люблю згадувати цю опецькувату постать із великою, лисою, розумною головою й веселими оченятами, які навіть в участках, серед пацюків, поліцаїв, «параш» і тому подібного вміли так мило сміятись.
— А я б таки летів до світла! — несподівано заявляє Стьопа. — Хай стукають держальцем ножа!
— Я тебе полечу! — каже Марія Пилипівна. — Ти таки цим і скінчиш! Шкідливо розказувати дітям такі історії! Марш спати!
— Ну, от іще, спати! Якове Василевичу! А хиба тепер уже нема революціонерів?
Шапочка зпід-лоба зиркає на мене й нахиляється до Мурзи. І я їй відповідаю:
— Ні, Степунчику, є й тепер. Революціонери завсіди були, є й будуть. Кожна молода, здорова, жива людина є революціонер. От ви підростете й займете наше місце. Вам помнуть крила, ви ослабнете, й ваше місце займуть молодші та дужчі за вас.
— Ну, діти, годі! Час спати. Спати, спати!
— Ай, мамо, почекай ти з своїм сном!
— Якове Василевичу, годі! Рано ще їм це знать. Хай молоко на губах обсохне!
— Давно вже обсохло, не турбуйся, будь ласка! В мене вже вуса ростуть.
Шапочка сміється, підбігає з Мурзою на руках до Стьопи й обнімає його одною рукою.
— А ну-бо покажи!
Стьопа надуває щоки і щипає себе за верхню губу.
— Мамо, він гасом маже під носом, щоб швидче росло! — оповіщає Михалко.
— Краще б витирав там хусткою гарненько, — усміхається Марія Пилипівна.
Ми сміємось, а Стьопа, червоний і засоромлений, лягає на канапу лицем униз. Шапочка раптом верещить і високо догори здіймає враженого Мурзу. Потім вона цілує його й хижо кусає за шию. Хлопці регочуть і теж верещать.
— Сказились! — сміється Марія Пилипівна. — Ти, стара дівко, не бери в рот оту погань! Зовсім постародівилась, завела кошенят, цуценят, поросят!
— Неправда, поросят нема! — витягає до неї губи Шапочка й біжить із Мурзою в кухню за цуценям Байдою.
Байда — круглоголове, товстолапе, з вилискуватою шкурою й сонно-добрими очима створіннячко. У його «оксамитні», як каже Стьопа, вуха, біла зірочка на пукатім лобі, й вираз поважности та лагідности у славній мордочці. Мурза приятелює з ним, але через те, що Байда раз-у-раз спить і не вміє чемно поводитись у покоях, то вони бачаться тільки на кухні за їжею.
— Подивіться, який чудесний! — підносить мені Шапочка під самий ніс Байду. — Страшенно хочеться кусати його. Він такий м'ягкий, теплий. Ух, ти, ти!
Байда, коли його кусають, цілують і щипають, тільки заплющує очі з філософічно-добрим виглядом. А коли пускають додолу, він сідає на задні лапи й по черзі дивиться на всіх.
— Заміж тобі треба, от що! — несподівано каже Марія Пилипівна. — Стьопо, віднеси Байду в кухню, він знову поліз під канапу!
Шапочка від поради сестри червоніє якось по-дитячому, з досадою, морщить ніс і йде в вітальню. А Марія Пилипівна добродушно посміхається й зиркає на мене.
«Дорогий Якове! Пишу Тобі через те, що телефоном балакать незручно. Ми живемо в місті вже другий місяць. Не дивуйся: Дмитро взяв з мене слово, що я про себе не дам Тобі звістки ані згуком. Тепер нарушую своє слово тому, що мій терпець уривається.
«Дмитро, з усіх ознак, хоче зустрітися з тобою і, загалом, дати Тобі про себе знати. На віщо йому це, я не розумію. Але Тебе не можна тепер ніде побачить. Кажуть, що Ти тепер абсолютно ніде не буваєш, навіть у Свойому милому клубі, став таким чеснотливим, що над головою часом сяйво видно, і ввесь час сидиш у Своєї дами. Це дуже зворушливе, але чи не міг би Ти один вечір одірватись од неї і прийти до нас. (Ми мешкаємо на тій самій кватирі.)
«Як прийдеш, удай, що Ти випадково від кого-небудь довідався, що ми в городі й поспішив завітати. Я гадаю, що Твоя візита трохи розпорошить нашу густу атмосферу.
«Він, здається, підозріває, що ми з Тобою потай бачимось. Правда, мені нічого не каже, але я знаю кожну його думку. Тепер він ударився в кооперацію. Коли буде налізати на суперечки з Тобою, то не смійся з його і з кооперації, і пам'ятай, що вона для його (та й для мене) є відпочинок.
«У нас часто буває Нечипоренко. Ти, здається, знаєш його. Я йому вдячна за кооперацію й за те, що Дмитро, принаймні, тепер не п'є й не грає.
«Приходь до нас у той же день, як одержиш цього листа! А в дами своєї попрохай за мене вибачення і скажи, що для неї ніякої небезпеки немає! А проте Ти й сам постараєшся заспокоїти її.
«Андрійко дуже скучив за Тобою й навіть ображений на «дядю Яшу» за те, що той досі не приходить. Дивно, як він з кожним днем стає подібний до Дмитра.
«Прийдеш? Дуже треба, щоб Ти часом бував у нас, хоч це Тобі й нудно буде, я знаю. Ну, чекаю. Соня.»
Після цього листа я иноді заходжу до Сосницьких. У них іще й досі засмалені обличчя, і через те вони роблять вражіння провінціялів.
Андрійко в перший же вечір прощає мені й довго сидить у мене на колінах. Справді, він надзвичайно стає подібний до Дмитра. Симпатичний, недурний хлопчина. Він виріс за це літо, набрався сил і сільських привичок та слів. Тепер він «перший силач у клясі» і стоїть на чолі «шайки червоношкірих Індіян». На сей випадок у його є вироблена своя власна мова, якою зносяться він, і його прибічники. На великім аркуші паперу міститься значна частина його словника. Андрійко показує його мені. Дуже чепурно, ретельно, та з параграфами, на писальній машинці батька, складений цей словник; у його заголовка поставлено: «Мова Андрія Сосницького й його салдатів». А потім, за цим, на двох довгих стовпцях сама мова. Слова дуже короткі, стислі, у двох-трьох згуках висловлюють найскладніщі вчинки. Наприклад: «Ле-про!» Це значить: «А чи хочеш дістати по пиці»? «Сі-рам-па» є: «Рад стараться, ваше високоблагородіє!» Коли треба сказати: «Лізь у печеру або в фортецю», то Андрій Сосницький і його салдати вимовляють тільки «Ар-ша!», і цього досить із них.
Милий хлопчина! Але, як сміється він подібно до Дмитра!
Уперше бачу, як палають щоки в Шапочки! І мені чи то сумно, чи то боляче від того.
Вона нишпорить по хаті, щось хапливо шукає, шарудить чорною, шовковою сукнею, яка робить її по-новому, по-чужому гарною, й майже не помічає мене. Шапочка їде на концерт, уладжуваний кооперативним товариством, їде не як слухачка, а як співачка. Я сам подбав про цей її перший виступ. Сам познайомив її з Нечипоренком, Сосницьким, сам разом з ними вмовляв її виступити, висував усякі докази аж до «громадської народньої користи», — а тепер мені сумно.
Тут же сидить Нечипоренко в незґрабному піджачку й, підобгавши ноги під стілець, читає якусь книжку. Він має відвести Шапочку на концерт. Я відмовився від сеї чести. Я не ревную до Нечипоренка, — це було б таки досить смішно, — але, коли Шапочка почуває себе з ним і з Сосницьким легче, ближче, то хай вони проводжають її, їй буде з ними зручніще.