Коли ми виходимо, нарешті, на вулицю, Шапочка й Нечипоренко сідають на візника, а я пішки йду в другий бік.
— Та невже ж ви не будете на концерті?! — трохи не вдесяте дивується Нечипоренко. — Й Ганну Пилипівну не почуєте?
— На превеликий мій жаль, не можу: маю дуже важну справу.
Шапочка мовчить, вона не йме віри моїй важній справі. Та мені й не треба, щоб вірила.
Вони їдуть угору, а я помалу сходжу вниз до трамваю, щулячись од морозу. Тихо-тихо на вулицях. Голчасто блискають купи снігу по обидва боки тротуарів. Вчора нападав великий сніг, і дерева густо обліплені ним. Здається, їх умочили у сметану й поставили сушитись. Візників не чути, тільки побрязкують десь у тьмі їхні брязкітки. Прохожі рухаються безшумно, як злодії. Зірок не видно, вгорі важка, ледве освітлена сяйвом міста темрява. Часом падають запізнілі сніжинки й лоскочуть ніс. На будинках білі, насунені на чоло шапки, на стовпах також чепурні тапочки, дріт замотано в вату.
Я не знаю, куди мені йти: додому, чи до Соні. Мені хочеться до Соні: тоді Шапочка напевне знатиме, що ніякої справи в мене сього вечора не було. Але Соня буде знов грубовато, невдало підсміюватись, натякати на Шапочку, або розказувати про те, що Дмитро знову щось вигадав.
А чи не зайти до Олександри Михайлівни?
Там я застану Панаса Павловича, інжинєра Кучеренка і Трубачевського. Панас Павлович увесь вечір гратиме з Трубачевським у шахмати, а Кучеренко стримано, з увічливою усмішечкою розмовлятиме з Олександрою Михайлівною. Вони всі троє бувають у неї майже що-вечора і здаються сердечними приятелями, бо не можна побачити Олександру Михайлівну з одним із них, щоб там не було й останніх.
Але мене дратує вже сама думка про Панаса Павловича, й я рішаю йти додому. Роблю над собою зусилля, уявляю собі свій кабінет, темну стелю й ясно освітлений стіл, тишу, нову почату книжку, й мені стає затишно, тепло, й хочеться швидче бути дома.
Беру візника, загортаюся щільніще в шубу й умощуюсь у маленьких санчатах. Згадується, як позавчора ми їздили з Шапочкою на рисаку кататись за місто, який був у неї чудно серйозний вираз лиця ввесь час, яка мовчазна була вона, і як одразу оживилась, розцвіла, коли ми приїхали додому й застали в вітальні Сосницького та Нечипоренка. Сосницький на диво був мило-веселий, дотепно жартував і все хляпав мене рукою по плечі. Вони балакали про кооперацію, марксизм, літературу; очі Шапочки блищали, й вона майже ні разу ні з чим не звернулась до мене.
Санки на заворотах м'ягко забігають і стукаються об стовпчики. Я щільніще загортаюсь у шубу, поправляю шапку, і знову думаю під тюпання конячинки. І що більше думаю, то виразніще бачу, що я не здолав і не здолаю розбутити в Шапочці інтересу до себе, того інтересу, від якого, — от, як сьогодні, — блищать очі, й палає лице, їй часом, мабуть, нудно зо мною. Та й справді, я просто нудний став. Нещодавно Шапочка з захованим непорозумінням, несподівано (як це тільки вона вміє робити), спитала:
— Слухайте, а чого вас називають Мефістофелем?
Їй це незрозуміло. А чи сказали їй, що я — кирпатий Мефістофель? Розуміється, Сосницький сказав їй це, з насолодою, з мстивою зловтіхою сказав. Ще б пак! І їй, очевидячки, хотілося спитати, через що мене називають кирпатим Мефістофелем. А це зовсім инше питання!
Я прислухаюсь до себе і з усміхом ловлю ниюче каяття й досаду: на віщо я звів її з ними? На що було це робити? В теорії, як і в багатьох теоріях, думка була правильна: треба дати місце всяким впливам і в вільній боротьбі з ними завоювати Шапочку.
Але насправжки…
Гм! А що ж насправжки? Що, чорт його бери? Я уступлю комубудь Шапочку, мою Шапочку, мою казку, моє нове життя?! Хотів би я подивитись на того, хто примусив би мене це зробити! А-ну!
— Звощик, ворушись там, чорт забірай! Не молоко везеш!
Ми ще поборемось, Шапочко, і з Сосницькими, і з тобою, і з собою, і з ким-хоч!
Знову санки забігають, я хапаюсь за їх боки й перехиляюсь у другий бік. Ми вже недалеко від мого дому. Я з приємностю дивлюсь на сніг, що блискотить фіолєтовими від елєктрики искрами; на санки, що летять мені назустріч і обгоняють; на повільний потік людей на тротуарі.
Платячи візникові, я помічаю біля свого ґанку паню в чорній шубці й маленькій шапочці. Мені чомусь хочеться ближче подивитись на неї. Вона помалу, перерізуючи лаву прохожих, наближається до мене. І раптом я бачу, що це Клавдія Петрівна! Під густим вуалем пенсне; шапочка робить її вищою, стрункішою. Вона дивиться на мене й розгублено, схвильовано посміхається. Хтось штовхає її, вона того не помічає й виходить на брук, до коня мого візника.
— Клавдіє Петрівно! Звідки? Яким способом?
Від хвилювання вона говорить так тихо, що я не чую нічого. І лиця через вуаль добре не бачу, тільки знайомий нахил голови та блиск скла пенсне.
Нарешті, я довідуюсь, що вона приїхала до Київа вже з місяць, і що зовсім-зовсім випадково зустріла мене тепер. Бідна, вона боїться, щоб я не подумав, що вона переслідує мене.
— Та що ж ми стоїмо тут на вулиці? Заходьте до мене! Чайку вип'ємо, побалакаємо…
Клавдія Петрівна чогось лякається.
— Ні, ні, я не можу! Мені треба йти. І, взагалі, не подумайте, ради Бога!..
— А, Клавдіє Петрівно! Та я не думаю нічого, бійтеся Бога! Просто радий, що бачу вас. І що… простили мені. Адже простили? Га?
Клавдія Петрівна не дивиться мені в очі й похапцем прощається.
— Мені дуже треба. На мене чекають. Прощайте!
— А-а, чекають… Ну, це инша річ. Та хиба «він» такий уже ревнивий? Га?
Вона зиркає на мене й, потупившись, іде на тротуар. Там, озирнувшись, вона хитає мені головою й поринає в юрбу, часом виринаючи з неї шапочкою серед голів.
Чудно! Признаюсь, мені промиготіла було думка, що Клавдія Петрівна таки не випадково зустрілась мені тут, але тепер я бачу, що помилився, — їй навіть неприємна була ця зустріч.
А цікаво було б усе ж таки довідатись, що вона тепер і як. Може, мені слід було б тепліще привітатися з нею? Сердечніще запросити зайти?
І ввесь вечір нема-нема та й випірне неприємна думка про якусь вину перед нею; чи стару, чи нову, стараюсь уже не досліджувати, — все-одно зустрічатись не доведеться.
По обіді я запалюю лямпу й сідаю до роботи. Переглядаючи почту, я знаходжу серед купи кореспонденції сіреньку куверту з знайомим почерком, — од Клавдії Петрівни. Вчорашнє (й забуте вже сьогодні) почування ніяковости перед нею знову тяжко ворушиться в мені. Швидче розриваю куверту й читаю:
«Не знаю, як писати: «ви», чи «ти». Думаю, що все ж таки краще «ти». Це ширіще. Мабуть, сама доля хоче, щоб наші відносини не переривались. Я хвилююсь і писатиму плутано. Я знаю, що цей лист буде для Тебе страшним ударом. Коли я вчора зустріла Тебе, трохи не впала від схвилювання. Але все-одно, я мушу писати до Тебе»…
Слова «буде страшним ударом» дивують мене й лякають, хоч я не в'являю собі, що такого страшного вона може сказати мені.
«… Може, й не написала б до Тебе ніколи, коли б не зустріла Тебе вчора, й коли б Ти не був зо мною такий приязний та привітний, як тільки в деякі хвилини нашого короткого життя. Це мене примушує писати. Я почуваю, що не маю права довше мовчати. Хай Ти відвернешся від мене, проклянеш, хай обіллєш справедливим гнівом і обуренням…»
А, чоррт, як вона довго розводиться!
«… але я вважаю за обов'язок сказати Тобі все. Слухай: я обдурила Тебе, я не зробила викидня й родила дитину…»
— Що-о?! — вголос скрикую я. Хвилинку я сиджу задубіло, потім хочу схопитись, але почуваю, що ноги в мене страшенно важкі, й по них помалу-помалу, як болото в трубах, униз сунеться щось густе, грузьке.
«… я не зробила викидня й родила дитину. Я не могла зробить инакше, бо це погрожувало мені смертю. І не могла Тобі написати, знаючи, як Ти поставишся до цього. Я рішила сховатися від Тебе, на завсіди виїхати кудинебудь далеко й ніколи не зустрічатися з Тобою. Присягаюсь Тобі життям нашого сина…»
Нашого сина! О, Господи! Нашого сина!..
Я схоплююсь, хочу кудись бігти, щось рятувати, ґвалтувать. І знову кидаюсь до листа — може, це неправда, може, потім щонебудь змінилось, і все лишилось так, як і перше.
«… присягаюсь Тобі життям нашого сина, я хотіла зробити все, що було в моїй силі. Але ми пропустили реченець, і потім було вже пізно. Ради Бога, ради нашого сина, прости мені! Я нічого від Тебе не вимагаю, ніяких прав не заявляю, нічого не хочу від Тебе, живи так, як Ти жив досі, й коли хочеш, то забудь про нас! Коли ж захочеш колинебудь побачити Свого сина, то завсіди можеш це зробити.
«Я перебралась у Київ через те, що мені не було з чого жити в Криму, — я нікуди звідти не виїжджала. Чоловік довідався про те, що я маю другу дитину, й перестав висилати мені гроші. Я лишилась без копійки. Караїмка за довги забрала в мене всі сукні й білизну. Коли б не сестра, я б убила себе! Вона приїхала до мене, помогла мені при родиві й перевезла сюди, бо вона тут на курсах. Мені ніде було подітись, і я мусіла перебратися сюди. Я з дітьми живу тепер у неї, але ми всі голодуємо, й нас незабаром виженуть із кватири, бо нічим платити; ми всі живемо на гроші, які заробляє сестра лєкціями. Мені ні себе, ні Кості не жаль, але серце крається за маленького. Ми не можемо навіть ванночку купити для його, й купаємо його в мисі. Він надзвичайно тихий, плохенький, і ввесь подібний до Тебе: волоссячко чорне, густе, й велике чоло. Плаче дуже рідко й дивиться розумно, а йому ж усього один місяць! Ми живемо у кватирці з двох кімнат та кухні й не можемо взяти навіть прислугу. Але якось проживемо! Ти не турбуйся, я робитиму і створю для нашої дитини добрі умови. Прости мені за його й не вини! Я не могла инакше, так склалось! Коли захочеш написати, то адреса така…»
Я підводжусь і важко плентаюсь до канапи. Там лягаю лицем униз і лежу без сил. Почуття таке, яке буває, коли після раптового наскоку поліції й арешту, знесилений, розчавчений, знищений, лежиш у смердючій, брудній, огидній камері участку. Всьому кінець! Між минулим твоїм життям і теперішнім упала важка, залізна стіна, зразу брутально перерізавши всі нерви, що в'язали тебе з світом минулого. І якими ж бажаними, зворушливо-дорогими здаються всі минулі страждання, скорботи, й якими болючими радощі, покинуті там, на волі, болючими до того, що нема сил думати про них!
Умить на мене налітає задушливий, дикий вихор люті. Я з усеї сили хапаю себе за волосся, рву його, викручую, б'юся головою об спину канапи, кусаю руки, реву й вию так, що сам холону від жаху. Але від цього жаху, від болю в голові та в покусаних руках лють тільки побільшується. Я почуваю, як мої очі горять і сліпнуть. Мені хочеться бити, руйнувати, торощити. Я хапаю маленький чорний столик і з захватом сказу гачу ним із усеї сили об підлогу. Тріскання ніжок, гуркіт по всій кватирі п'янять мене. Недолімками столика я б'ю стільці, столи, писальну машинку, стіни, кидаю цурупалком у шафу з книжками, шматую на собі комірчик, краватку. На руках у мене кров. На підлозі теж.
В кабінеті з'являються якісь люде з блідими, покривленими жахом обличчями, щось кажуть до мене. Я кричу на них, і вони через щось утікають. У вухах густий гомін, дзвін, серце гупає з болем, ноги дріжать дрібно-дрібно, підгинаються.