На мить одначе мені стає шкода її: її вигляд такий напружено-притихлий, наготований до всього і все ж таки з якимось сподіванням. Але момент дуже слушний, щоб у самому початку вияснити наші відносини. Власне, це те, що я повинен був сказати під час обговорення «умов». І я серйозно, твердо відповідаю:
— Так, люблю.
Клавдія не робить ніодного руху, й ніщо в ній не міняється. Тільки її мовчання та непорушність тягнуться занадто довго.
— Вона дівчина? — хрипким шопотом каже вона вниз.
— Дівчина.
Знову велика павза.
— Ти женишся з нею?
— Женюся.
Вона кусає нижню губу, кусає довго, важко; голова помалу схиляється, немов ховаючи від мене лице.
— Швидко? — шопотом питає вона.
Тут мені не вистачає духу сказати «цього тижня», й я легкодушно, своїм звичаєм, зриваюся з своєї твердости й кажу:
— Місяців через два.
Клавдія важко встає й, не кажучи ні слова, виходить у спальню, відвернувши від мене лице.
Я закурюю й, покашлюючи від важкого й досадливого почування, ходжу по кімнаті, натикаючись на стільці. За вікном без руху сизим димом стоїть туман, крізь який невиразно проступають обриси будинків і вікон.
Я не можу довше лишатись у цих тужно-вбогих, подібних до камер, кімнатках.
— Клавдіє Петрівно!.. Я йду. Завтра прийду в шостій годині побалакати з сестрою. До побачення!
За дверима не чути нічого. Я відчиняю їх і бачу Клавдію: вона сидить на тому стільці, на якому стояв Костя, поклавши голову на бильце колиски.
— До побачення, Клаво! Мені треба йти. Завтра я прийду в шостій.
Вона не ворушиться. Я, постоявши трохи, стараючись не стукати, прокрадаюсь тихо до своєї шуби.
На вулиці я довго помалу йду пішки. Там, у тих кімнатках, мені здавалось, що, як-тільки я вийду з того дому, мені відразу стане лекго і спокійно. Але неспокійне, тяжке чуття висить у мені, як цей туман. І я не можу схопити, що саме в йому: незадоволення з себе, з Клавдії, — чи жаль, свідомість якоїсь вини, турбота за Міку.
Беру візника й їду до Шапочки. Але й вона, як це сонце, заткана туманом, і я змерзло щулюсь.
Після тих кімнаток, після пискливої канапки, напухлих од вохкости міщанських шпалерів, здається мені кімната Шапочки роскішною й надзвичайно затишною.
Шапочка, намагаючися сховати замішання, хвилювання від чекання та инші почуття, хмуриться й одривчасто говорить:
— Ну, сідайте! Змерзли? Руки в вас, як крижини. Чаю хочете?
І гостро, допитливо зиркає на мене, щось переносячи з одного місця на инше й удаючи, що дуже занята.
Коли вона проходить повз мене, я ловлю її за руку й долонею притуляю до лиця собі. І від цього відразу стає спокійно та тихо на душі. Тепла рука лежить на щоці.
— Моя Шапочко!
— Ну? — ніжно відповідає вона, стоячи наді мною, й дивлячись мені в очі довгим, розуміючим поглядом. Потім другою рукою підіймає пасмо волосся, що впало мені на око, й обережно пригладжує. Це зворушує мене.
— Я був у Клавдії Петрівни. Просто звідти.
Рука на моїй щоці робить рух, немов бажаючи погладити.
— Тяжко все це, Шапочко. Негарно. Погано.
Тепер мені хочеться жалітись і обвинувачувати когось.
Я оповідаю про мої сьогоднішні відвідини, а Шапочка стоїть дуже непорушно і слухає. Чомусь мені не хочеться говорити їй багато про Міку та про свої почуття, й я про це згадую коротко й мимохідь.
— Бідна!.. — похмуро каже Шапочка й, визволивши руку, відходить од мене. На тому місці, де лежала рука, я почуваю холодок. Шапочка сідає в фотель і скупчено хмурить брови.
Мене раптом обхоплює обурення, і злість. Я встаю й починаю швидко ходити по кімнаті, силкуючись опанувати собою. Але роздратованість і злість ростуть. Клавдія, здається мені, присмокталась до мене, й мені хочеться струсити її, з огидою відшпурнути від себе.
— З якої речі? — зупиняючися проти Шапочки, кажу я з непорозумінням. — 3 якої речі?…
— Що «з якої речі?»
Я боюся, що скажу щось зайве й, не відповівши, ходжу знов. Але від цього тільки з більшою силою роздратовання рветься з мене:
— З якої речі я мушу про щось там думати, турбуватись, почувати себе до чогось зобов'язаним? Хай сама відповідає за свої вчинки!
Шапочка мовчить і вперто думає.
— А ви не хочете відповідати за свої? — раптом тихо каже вона.
— Хочу! Готов одповідати. Але ж не за ті, які накинено мені, які обдуром мене примушено зробити.
— А коли обдуру нема, й вона сама жертва випадку? Через що ж вона сама повинна бути тою жертвою?
Я в душі визнаю рацію сього арґументу. Але від того, що визнаю, почуття звязку з Клавдіею стає гострішим, і мені хочеться увільнитись од його. І через те я кажу:
— Вона взяла на себе відповідальність!
— Я не розумію, власне, що вас так хвилює в цьому? Вона ж нічого не вимагає від вас?
Я й сам добре не знаю, в чому річ. Знаю тільки, що щось непокоїть мене.
— Так, вона не вимагає. Але мене бере злість, хоча б за те, що я мушу брехати їй. А я не хочу брехати…
— Не брешіть.