— Ну, що ж Ольга Петрівна каже про переїзд? — голосно кажу я, тримаючи склянку в руці.
Клавдія Петрівна з деяким дивуванням зиркає на мене і стримано відповідає:
— Вона сама хотіла з тобою поговорить.
— А коли ж я удостоюсь авдієнції?
— Вона буде дома в восьмій.
— Ого! Занадто довго ждать. Але в принципі ти згодна переїхати?
Клавдія колотить ложечкою чай у склянці, мовчить і, нарешті, хвилюючись, говорить:
— Через що ти ставиш цю умову? Тобі гидко, що ми тут?
Як-тільки я помічаю її хвилювання, почування легкости й вільности зникає, як димок циґарки від помаху руки.
— Через те, що так буде краще для тебе, для дитини і для мене, — кажу я з притиском.
І цей притиск, що натякає на щось важне й погрозливе, лякає мене самого. Клавдія з непорозумінням наводить на мене скла свого пенсне.
— Що значить? — шопоче вона.
— От-те й значить, що кажу. І кажу, Клавдіє, серйозно. Пояснять не буду; колись, може, розкажу. А тепер прошу й раджу: краще їдь якомога швидче.
Вона розгублено, непорозумілими очима водить по мені, немов вишукуючи місце, де захована розгадка моїх слів.
— Що ж може трапитись?
— Трапитись нічого особливого не може, але нам треба не бачитись, бо це утворить між нами тяжкі відносини.
Клавдія гірко, мовчки посміхається й починає сьорбати чай, нахилившись над чашкою.
— Я не можу, щоб моє життя залежало від твоїх настроїв! — раптом одривчасто і знову хвилюючися промовляє вона. На її щоках з'являється чіткий, як наліплений, рум'янець.
— Тут не настрій, Клавдіе, а…
— Ні, це настрій! Сьогодні ти хочеш, чи хтось инший там хоче, щоб ми виїхали звідси, завтра сюди. Я не можу возити таку малу дитину зімою бо-зна куди, жить у готелях, на вокзалах.
— Ніяких готелів не треба! Ольга Петрівна може наперед поїхати, все наготовити, й ти приїдеш у готову кватиру.
— А, це тільки так кажеться!
— Ну, як знаєш!
Ага, так воно он-як!.. Добре ж! Не віриш, що так краще буде? Чудово! Ти переконаєшся. Ти хочеш присмоктатись дуже, боїшся, що це тобі не вдасться, як виїдеш? Ну, так не присмокчешся ж ти й тут!
Я мовчу й помалу п'ю чай. Вчорашнє хвилювання починає проходити по мені. Воно гидке мені, але я не противлюсь йому й навіть хочу, щоб воно швидче заповнило всього мене, — тоді ніби чад устилає всі мої думки та почування.
— Ну, що ж, я не дуже настоюю на цьому, — кажу я, й мені здається, що мій голос дуже глухий, як зпід пальта. Клавдія все таксамо дивиться собі в чашку.
— І ти маєш, мабуть, рацію, дитину можна простудити. Я боюсь, що й у цій кватирі він простудиться, занадто вохко тут.
Клавдія зиркає на міхурці шпалер, на кутки, й заклопотано похитує головою.
— Страшенно вохка кватира. Для дитини це дуже шкідливо. Дати ще чаю?
— Ні, дякую!
— Що значить? Ти ж любиш чай. Я міцного.
— Ні, дякую. Так, так, неодмінно треба змінити помешкання. Ну, значить, нема чого дожидатися. Треба йти.
Тут Костя, який удає, що дуже занятий кубиками, прудко схоплюється й жалібно дивиться на матір.
— Ма-а-мо! А гуля-ать?
— Підеш з тіткою Олею.
— Еге-е! А вона скаже, що втомилась…
— Я можу посидіти й сьогодні, коли хочеш. Пів години часу я ще маю.
— Але, може, ти поспішаєш?
— Ні, ні, мамуню, Яків Василевич не поспішає! Даю, мамуню, чесну клятву, що не братиму в рот бурульок, тільки ти одягайся.
Він у радісному підняттю швидко-швидко говорить, хапає свої камаші, рукавички, тикає їх у руки Клавдії й нетерпляче подригує тоненькими ноженятами.
Але Клавдія вагається, ще не сміє, й помалу, мляво одягає Костю, поглядаючи на мене. Я бачу, що мені треба ще раз рішуче підтвердити своє бажання лишитися з Мікою. Але я не можу цього зробити і жду, що вона от-от скаже: «Ні, Яків Василевич поспішає, ми підемо иншим разом, коли прийде тітка Оля». Тоді я встану й піду собі.
І тут же виразно кажу собі: «Це момент, коли ти виносиш собі той, чи инший присуд. Вибірай!»
І мені хочеться, щоб вони вже швидче йшли.
Клавдія раптом перестає застібати камаші, підводиться й каже Кості:
— Я ж і забула, Костю: хутко треба годували Міку.
— Е-е-е! — вибухає плачем Костя й сідає на підлогу, соваючи ногами.
— Костю, коли ти будеш ревти, я замкну тебе в кухню!
Я сиджу в чудному безвіллю й задубілости.
— Костю, Міку розбудиш! Годі, кажу тобі!