Того року на Україні була рання весна. В кінці лютого вже парувала свіже зорана рілля, пишно зеленіли розкішні килими озимини, а сонце неначе заповзялося змагатися з якимось невідомим, дужим супротивником... Сонце і гріло, і бавилось останніми струмками на брудних канівських вуличках, і підступно хвилювало молоду кров, і кожною парусинкою свого буйного, нестримного проміння неначе гукало:
"Жити! Жити! Жити!"
Я призивався восени. Ні глявберова сіль, яку, за порадою досвідчених першовільготників, я пив день-у-день, щоб украй зіпсувати шлунок і виявитися нездатним до страшної військової служби в царській казармі, ні десятки цигарок, що до них уперше в житті взявшися, я намагався зіпсувати ними на час призову серце, - ніщо не допомогло.
Не міг стати в пригоді й пишно-ляльковий, як струна натягнутий, з задерикувато вгору накрученими вусиками військовий писар канівського військового начальника, що, прочувши, як смертельно не хочеться мені в солдати йти, просив небагато - тільки п'ять карбованців (та й то дуже делікатно: “Знаєте, зачепив якось на службі царського портрета, звалив, розбив раму й скло - під суд оддадуть, коли не полагоджу...”) - не став у пригоді й писар обіцянкою щось там таке зфальшувати для звільнення. Було гидко від очевидної брехні його - я рішуче відмовився від такої допомоги, покладаючися на недугу, і - мене забрили...
Власне, забрили не відразу. Не з осени. Бо долі хотілося трохи побавитися, відволікти страшну хвилину. Мені випав завеликий номер жеребка - 827.
І після брутальної процедури в військовому присутствії після ганебних годин худобоподібного огляду, штовхання, плескання чужими, поганими руками по голому тілі, після виміру, зважування й іншого, мене відпустили.
Вперше цього року, на час поклику новобранців запроваджено в колишній Росії систему “запасних жеребкових”, що аж до весни мали ними поповняти можливу випадкову нестачу покликаних.
Десь у повітрі може пахло вже майбутніми смертельними газами світового божевілля, і царський уряд забезпечував себе від усяких несподіванок - залишав про запас непотрібні в день призову тисячі “щасливих” - із витягнутими великими жеребками.
І от, саме тоді, коли ото буяла така хороша весна 1914 року, коли мені росли нестримні крила радощів, бо тількищо сам редактор київської газети "Рада" прислав мені великого листа, де пропонував виїхати на батьківщину Т.Шевченка, в Кирилівку, і написати дописа-розвідку до спеціяльного збірника, присвячуваного газетою 100-им роковинам народження Кобзаря України, саме в цей час дізнався я, що таки заберуть мене в солдати.
Важко словами змалювати вражіння від тієї звістки, почуття, що опанували тоді мене, бо ще й тепер, коли стільки жахів пережито, а завчасно посріблені скроні дають право на спокійне споглядання минулого, не можу стриматися, щоб не здригнутися, ті дні пригадавши.
Думаю, що такі от самі почуття бувають у людини, що посеред тихого озера раптом перекинеться з човна в воду, не вміючи плавати і знаючи, що озеро те - страшна безодня... Мабуть те саме ще відчуває худобина перед різницею, побачивщи, куди й на що її ведуть.
Яскраво пригадую смертельну блідість і жах в очах моєї дівчини, коли їй стала відома ця новина, пригадую глибоко прихований смішок - надію на вільне місце - у декого з моїх колег, службовців канівської земської управи, де я, молодий літами, мав добру посаду.
Все це згадую на те, щоб підкреслити всю глибочінь ненависти й огиди перед царською казармою, щоби сказати, що в той час я був не тільки “свідома” людина, не тільки знав видатніші світові досягнення людської культури, а й знав іще й історію України (за Аркасом та Грушевським), вже два роки був за постійного кореспондента єдиної тоді української газети “Рада”; знав, що царська армія - знаряддя пригноблення націй, знав, що, взявши до рук гвинтівку, я й сам стану маленьким коліщатком у складній машині царської сваволі...
Пішов я присягати не відразу на поклик, а через кілька днів, коли вже якийсь доброзичливий приятель мого брата, службовець військового присутствія, переказав через брата, що як не прийду завтра, - пришлють арештувати. Церемоніял присяги буденного дня в соборі промайнув поганим сном перед очима. І тільки через те, що присягало нас одразу четверо, і три мої спільники голосно, як папуги, підхоплювали й вимовляли за священиком слова присяги, не сталося неприємности з того, що я ввесь час мовчав, зуби зціпивши в безсилій люті.
Після присяги день цілий ми парилися в передпокої управи військового начальника, мій приятель - писар, опікшися на бажанні зірвати з мене хабара, всякими способами виявляв тут перед нами своє упривілейоване становище, зокрема мені допікаючи зайвими покриками: “почекай там!”, “куди преш?!” тощо; пригадую, що, прощаючися з дівчиною, я міг здатися їй за незадоволеного з неї, з її розпачу, бо не мав уже слів для втіхи їй, не мав ні краплини надії, щоб поділитися з дорогою людиною.
У Києві нас стало вже чоловіка з десять, за “старшого” дали нам якогось колишнього сільського писаря - парубка нахабного, задерикуватого й безнадійно дурного.
А потім - "четвертий кляс" у поїзді - запльований, загиджений, і таке буйне, таке бадьоре, таке життєрадісне сонце за вікнами вагону, і такі розкішні оксамитні килими озимини на Чернігівщині й Полтавщині... І поодинокі постаті хліборобів у полях, що їм я тепер нестерпуче заздрив, і незліченні стовпи понад колією, і, починаючи з середини Росії - глибока зима з заметами...
І довга-довга путь - через Петербург до Фінляндії.
В дорозі мої спільники - селянські парубки з Уманщини, Звенигородщини й Канівщини - безнадійно "штокали", заздалегідь підробляючись під солдатську мову, коло їхніх інтересів обмежувалося спогадами про вулицю, вони погано згадували дівчат, на тупих обличчях годі було шукати найменшого проблиску людської свідомости; "старшой" наш був глибоко переконаний, що він уже "начальство", пильно за всіма, а надто за мною, стежив, коли я на кожній станції вибігав, щоб послати листівку-привіт своїй Дівчині, на цьому грунті у нас із ним відбулося кілька зутичок, ніхто мене не підтримував, і вже зараз по виїзді з Києва я почував себе страшенно чужим та одиноким.
Промайнули в тумані засніжені вулиці Петербургу, залишилися в пам'яті, гостро врізавшись на все життя, - чи співчутливі, чи зневажливі - репліки прохожих на нашу адресу: "сєрєнькіх гонят", і нас ковтнув фінляндський вокзал.
Приємно вразило, що й вокзальна, і поїздна служба у фінів своя - зникли такі осоружно відомі й такі одноманітні та непривітні російські залізничники, і навіть високі, стрункі, в чорних одягах і високих, европейських шапочках поліцаї фінські, з паличками в руках, замість нашої шаблюки та револьвера при боці, приємно втішали своєю зовнішньою ввічливістю.
Та коли я, задивившися на всю ту нову обстановку, якось одстав од свого гурту новобранців, то вмить переконався, що, неначе й привабна збоку, поліція таки лишається поліцією. Чи то був залізничний фінський жандарм, чи просто поліцейський, але перегородила така ввічлива постать мені дорогу до перону, брутально штовхнувши мене назад і вигукнувши щось незрозуміле, тільки, видно, гидке, поліцейсько-нахабне.
Кілька важких своєю несподіванкою хвилин минуло, поки мені пощастило якось вихопитися з його рук, пояснивши (рухами), що моя група вже на пероні, що я - солдат, що мені треба на поїзд, і я, прикро схвильований, нарешті, прилучився до своїх.
Їдучи з Украіни, я знав, що Фінляндія - країна в царській Росії автономна, що вона гостро бореться за свої права, що вона, за умовою, не дає до царської армії своїх синів і своєї армії не має, що це - країна наскрізь культурна, народ тут дуже симпатичний, але маленька зутичка з фінським поліцаєм уперше примусила глибоко задуматися про брутальну силу сваволі, про інтернаціональність поліційних звичаїв, та про те, що і найсимпатичніший народ має всякі складові частини...
На станції Пуоккола ми, висадившись, чекали якогось принагідного потягу щось із пів дня, нудилися в чистенькому, але тісному, вбогому вокзалі, тинялися скрізь навколо залізничних будівель із соснового дерева, блукали поміж ялинками, багато вбраними в пишну, волохату снігову бавовну, пробували заговорювати з випадковими зустрічними фінами, але на всі намагання наші до чогось договоритися, чули тільки лагідні, супроводжувані милими посмішками, стереотипні відповіді:
- Ей юмола! (не розумію!).
Надвечір надійшов поїзд, що мав везти нас далі - до Фрідріхсгаму. Наближаючись до нашого вокзалу, поїзд приніс із собою шумний галас якоїсь розгульної солдатської пісні, що повернула мене, замріяного про долю цієї півказкової, засніженої країни та її працьовитого, впертого, напрочуд чесного народу, до прикрої дійсности.
До Фрідріхсгаму їхали в одному вагоні з якоюсь військовою частиною. Солдати аж до пізнього вечора, поки не приїхали на місце, не вгаваючи, глузували з гуртка затурканих, отетерілих нас - "сєрих хахлов" - а в час між черговими дотепами на нашу адресу - затягали нескладного солдатського репертуару пісень.
Найбільше й найдовше, не зважаючи на очевидне невдоволення якогось між ними унтера, виспівували про "доброго молодца", що з лихої волі купця товстопузого потрапив у солдати, а його милу, любу дівчину забрав собі той купець... Добрий молодець не стерпів тяжкої розлуки й не менше тяжкої служби царської, темної ніченьки повернувся на село й за наругу люту зарізав купця товстопузого... Далі мова в пісні йшла про стовпову дорогу на Сибір-каторгу холодную, про тугу дівчини самотньої...
Після була тужлива, здавалася мені, як на ті часи й обставини, за прояв якоїсь вольности, трохи чи не революційности; співали її солдати, видно, з чуттям. Сірі, одноманітні, невиразні маски облич їхніх на цей час світилися неначе проблисками високої людяности.
Я сидів, мов зачарований тяжкою повістю про долю новобранця, глибоко переживаючи всі його нещастя.
Та все це не заважало солдатам у перерві між цією й іншою, часом брутальною, гидкою піснею, пускати всякі уїдливі й дурні дотепи на адресу нашої купки.
Я жадібно вдивлявся в ту масу напрочуд однакових облич, вишукуючи слідів того надхнення, що опановувало всю масу під час співу, заглядав ув очі, пробував заговорити з окремими сусідами, і за всю дорогу до Фрідріхсгаму вишукав тільки одного, що мимоволі якось приваблював до себе. Втомившися глузувати з нас, солдати напосідалися на нього, дражнячи "нестроєвою командою", "баклажкою", а він, мляво відбиваючись, більше мовчав. А великі, розумні очі його, здавалося, приховували щось своє, щось таке, чого йому не хотілося викладати перед цією нерозважною масою. Він кілька разів намагався призменшити наше вражіння від глузування з нас, заспокоював, що зовсім не такий страшний той "двадцятий номер", що чекає нас, новобранців, і що про нього стільки наговорили нам інші товариші його з якимось зловтішним почуттям.
Мимохіть уся симпатія моя відразу стала на його боці, і я всю дорогу інстинктово тулився до того куточка, де сидів цей незнаний приятель, ця людина в солдатській шинелі.
А "двадцятий номер" це була справді неприємна річ.
Пізно ввечорі ми приїхали до Фрідріхсгаму.
Голодні й виснажені довгим переїздом, ми ще майже годину йшли, навантажені клуночками та солдатськими скриньками з Фурштадту (передмістя), де був вокзал, на другий край міста, до казарми. В полковій канцелярії ще працювали, нас хутко переписали, перенумерували й наказали відвести - до "двадцятого номера".
Це була просто собі глибока яма, де колись - або льодовня була, або, може, камера середньовічної інквізиції. Метрів три вглиб треба було злазити крутою драбиною, де не всі щаблі були цілі, щоб опинитися в круглому, досить великому приміщенні-підвалі, з малесенькими, гратованими, високо, при самій землі, вікнами. Кругом попід стінами був вузенький прохід, а посередині, в два ряди, застелені соломою нари.
В ямі було темно, вогко й неймовірно брудно: під ногами чавкотіла, повтоптувана в грязюку, давно незмінювана солома, в одному куточку, поблизу віконця, блимала маленька гасова лямпа, в ямі було чоловіка сто людей, гуло, як у вулику, а наш прихід зустріли тут голосними вигуками й не зовсім гострими дотепами, перемішуваними з брудною, тягучою, як повітря в цьому льоху, солдатською вже лайкою.
Правда, були тут такі самі "запасні жеребкові" з усіх країн Росії, чекали вони, відбуваючи своєрідний карантин, поки поділять їх, відповідно до зросту, й порозпихають по окремих ротах.
Були такі, що сиділи в цьому "двадцятому номері" вже по два тижні.
Спати полягали на нарах купкою, щільно пригортаючися один до одного, бо було холодно. Чи спав я тієї ночі хоч трохи, важко зараз пригадати, але довго денні вражіння не давали втихомиритися думкам, а думки перепліталися в дивовижне мереживо спогадів про домівку, про соняшні весняні ранки, про великі надії на прийдешні погожі життьові дні.
Невпокійні, молоді новобранці то тут, то там ворушилися, стогнали, крізь сон сміялися, лаялись. Один голосно, спросоння, розмовляв, розбуджуючи сусідів, і викликав нарікання, лайку, стусани від найближчих. Прокидаючись од стусанів, хлопець кліпав невторопними очима, позіхав, повертався на другий бік і миттю засипав, знову починаючи розмовляти про все, що робив чи бачив удень.
А нагорі, над щільно зачиненою лядою нашого льоху, розмірено ступав вартовий, щодві години чути було залізні кроки кількох чоловіків, якісь притамовані вигуки команди, клацання рушниць, і знову тупання кількох - змінялася варта.
Чи треба було тримати нас отак, як арештантів? На думку представників царського ладу, було треба, так само, як тримати потім три й більше місяців новобранців у подвір'ї казарми, без права виходити за ворота, поки не вдовбають у голову людині, що він - "защітнік атєчества", особа недоторкана, гроза для ворогів унутрішніх і зовнішніх.
А надто треба було тримати тут, у Фінляндії, в частинах окраїнної царської армії, де більше було небезпеки "розкладу", де, через те, дисципліна була вдесятеро суворіша, де дисципліни тієї багато хто не витримував (пошепки переказували нам уже по дорозі до Фрідріхсгаму, що зовсім недавно оце якийсь смоленець повісився в сосновому бору, недалечко від казарми), де навіть платні солдати одержували аж на 50 відсотків більше - 75 копійок на місяць, замість звичайних 50-х.
Проте, пригадуючи тепер усі тодішні образи, я не знаходжу в закутках пам'яті ані рисочки, ані натяку на якусь реакцію проти отієї нової, безглуздої жорстокости, проти поневіряння в тій брудній, холодній ямі, бо про неї в дорозі нам, глузуючи з нашої "сірости", наговорили солдати багато жахів усяких, багато гіршого, мерзотнішого, багато гидотнішого.
Для мене воно, оте гидотніше, прийшло, правда, трохи згодом того вечора, коли на нарах одразу засвербіло звідусіль тіло, і допитливі пальці, послані на розвідки, почали намацувати скрізь десятки, а може й сотні гидких, страшних солдатських вошей.
Після того вже очі ні на хвилину не заплющувалися, і з порожньою від мук та огиди головою, з червоними, запаленими очима, встав я вдосвіта, зачувши звуки сурми, що вигравала вранішню зорю.
Потім од нас одібрали все своє. Навчений у вагоні симпатичним солдатиком, я, з глибоким болем на серці, викинув у дорозі кілька дорогих листів, знищив картку Дівчини (знущатимуться нестерпно!) і потихеньку підсунув під лавку вагону моє єдине багатство - свою першу збірку незграбних, наївних віршів "Ряст", видану за рік перед тим у Каневі.
Тому то на перегляд майна у наших скриньках другого дня став я майже спокійний, на велике горе собі забувши, що в оправу записної кишенькової книжечки було вставлено маленьку фото картку моєї Дівчини.
Брудна, блискуча від потового сала унтерова морда зневажливо скривилася, він сказав щось про Неї надто прикре, я не стерпів - одказав, але в ту саму мить його кулак опинився перед моїм носом і, крутячи ним, унтер запінено зашипів:
- А єто відал? (А це бачив?) Ти у меня помалківай, трах-трах-тарах!
На моє щастя, довічна людська зрадниця - надія - десь глибоко схована була в сутінках свідомости, і то вона, надія, загублена остаточно в Каневі і народжена заново в час подорожі, надія на можливе звільнення з солдатчини, стримала мене, не дала кинутися розлюченим звіром на гидкого унтера, і я змовчав. А могло бути інакше.
Про те, я к могло бути інакше, я дізнався й часто чув потім із наказів по росіиських віиськах, вичитуваних вечорами й ранками в казармі перед зборищем кожної роти - про кари за опір начальству.
Ті накази, може навмисне, для залякування, фабриковані, а може й справжні, завжди говорили нам, що в такій і такій частині, таких і таких нижніх чинів - за непослух, за непокірні відповіді начальству військові суди засуджували завжди до суворої кари. А з-поміж кар найлегша була - довголітнє перебування в дисциплінарному батальйоні, звідки всім стелилась одна путь - на шибеницю. Найчастіше в вичитуваних нам вироках звучали присуди й просто на розстріл, на шибеницю...
Відібрали нам увесь одяг, білизну, гроші, майно й повертали тільки порожні скриньки та по карбованцю грошей, наказавши негайно придбати кожному по дві щітки - для одягу й чобіт, та по пачці порошку крейдяного - гудзі на мундирах начищати.
одягли в старий, брудний, заяложений солдатський одяг; жоден принесений картуз на мене не налазив, і мені, нарешті, каптьор спересердя кинув, який йому під руку потрапив.
Побачив я себе в дзеркалі вже багато пізніше і - жахнувся.
Мене не стало. Була чужа, смішна, в незграбному одязі й надмірно малому кашкеті без козирка, потворна постать рядовика стрілецького полку.
На наше щастя, почали масово занедужувати в льоху новобранці, прийшов якийсь лютий, непривітний лікар, і днів через п'ять нас порозпихали по казармах.
Я потрапив, за невеликий зріст свій, до останньої - восьмої роти, що всьому полкові правила за об'єкт уїдливого глузування.
- Васьмая рота баклажкі патєряла! - папугами вигукували вслід нам представники всіх інших рот, де б тільки не зустрічали нашого брата.
Але й ми не змовчували: кожна рота мала якесь прикре прозвище, і кожен уважав за свій патріотичний обов'язок обурюватися за свою роту і ганьбити чужу.
Хоча прізвище цього полкового лікаря й нагадувало собою щось не російське, але ні в обличчі, ні - особливо - в семиповерхових матюках цього лютого ескулапа справді не було нічого не російського.
Перед тим, як поділити нас по ротах, ми повинні були стати перед каламутні очі цього людського виродка в "околодку", тобто, в полковому шпиталі.
Раннім ранком якогось холодного, морозного дня (весна в Фінляндії приходила пізно) нас вишикували й погнали просто з двадцятого номера до околодку.
Я мало вірив тому, що оповідали в льоху про "Кайтуса" - просто тому, що бачив, як сіра, засмикана несподіванками маса новобранців сильно перебільшує всякі життьові явища, й тому йшов на огляд майже спокійно.
В передпокої шпиталю, перед довгим коридором із блискучою, з мармурових плит, підлогою, нам наказали роздягтися й роззутися відразу всім кільком десяткам людей. У приміщенні шпиталю температура була багато нижча нуля, коридором гуляв холодний, пронизливий вітер, пара йшла з уст широкими клубками, затуманювались рясно заморожені з зовні вікна.
Заохочувані притишеними окриками - шипінням унтера, ми почали хутко роздягатися, незрозуміло поглядаючи один на одного (холодно ж!), і нас вишикували "в затилок" у тому довгому коридорі - всіх голісіньких, як мати на світ породила. Пам'ятаю, що чекали ми жахливо довго: може минула година, півтори, чи й дві, поки в глибочині коридору відчинилися двері "Кайтусового" кабінету, звідти визирнув чорнявий однорічник-фельдшер, із панським, викоханим обличчям, і гукнув, намагаючись надати своєму вигукові якнайбільше до нас зневаги і презирства:
- Захаді па аднаму!
І от, стоявши трохи не в кінці коридору ззаду, я за кілька хвилин почув хрипкий, мов розбитого казана, голос, що аніяк не викликав уявлення про належність його - не те, що культурній, а взагалі - людині. Це було якесь оскаженіле гавкання, надзвичайно цинічне, брутальне, зневажливе. В найгидкіших сценах пиятики сварок, бійок, що їх спостерігати доводилось мені в житті на ярмарках, на пристанях, по шинках, не вміли так смаковито рясно висловлюватися, як висловлювався голос "Кайтуса".
Коли я вже стояв на порозі кабінету, то мав нагоду побачити і саму постать лікаря, і ввесь процес медичного огляду.
Наказавши новобранцеві стати на два кроки від себе, низенька, присадкувата, худорлява людина в окулярах, заросла кострубатим клоччям сивого густого волосся на всьому обличчі, хрипко гукала, показуючи багато золотих зубів у роті:
- Залупи... ! І -трах-трах-тара-рах!
- Підійми ногу!
- Повернись.....!
- Пшшшол назззад!
Витягшися струнко, непорушною статуею стояв збоку фельдшер, в особливо патетичних місцях словоблудства начальства свого дозволяючи собі злегенька, улесливо посміхатися, але так, щоб кожну мить устигнути прибрати на обличчі знову маску слухнянства, всепокори й глибокої поваги до високого авторитету доктора Кайціюса.
Вигукнувши таких кілька команд, лікар щось буркав із-під усів до фельдшера, фельдшер, згинаючись прямокутником, щось писав у книзі огляду, і знову випростовувався, пожираючи начальство очима.
В момент, коли на вигук лікаря новобранець підіймав ногу вгору, "Кайтус" нахилявся на одну мить до ступні, пильно зиркав крізь золоті окуляри і, загнувши чергову, ще нечувану, лайку, буркав щось до фельдшера.
А нас уже попередили, що смертельно не любив лікар брудних ніг.
А ми вже чули, що хоч би який солдат був хворий, а коли у нього, під брудними солдатськими онучами виявлялася брудна, не мармурово біла, як того вимагав ескулап, нога, прописував він у ротній книжці відвідувачів шпиталю єдині ліки:
- Мєрзавец. Четирє часа под ружйо с полной викладкой.
- Лодирь. На троє суток под арест.
- Симмулянт. Десять нарядов внє очереді...
Коли черга дійшла до мене, і я сказав своє прізвище й місце народження, фельдшер не стерпів, щоб не спитати напівголосно:
- Ти же, кажется, хахол, а гаварішь чісто па-русскі?
Кайціюс упився в мене очима. Я відказав:
- Говорю літературним русским язиком.
Золоті окуляри у лікаря здригнулися, він наставив руба голову, схиливши лоба вниз, і не відривав од мене погляду. Я сподівався, що зараз господін доктор перевершить свою майстерність у високих словесних вправах і, не відводячи свого погляду, не змигнувши, дивився йому просто в вічі, в блискучі скельця окулярів.
Я тремтів, як тремтіли і всі попередні оглядувані, і ті, що були ще позад мене, бо всі ми неймовірно померзли, голі, босими ногами на холодній кам'яній підлозі стоявши. А передчування гострої образи, що ось-ось опалить, сипнувши гарячим приском похабної лайки з перекривленого рота лікаря, вмить розлило по жилах мені струмки гарячої крови, і я заспокоївся. Перестав тремтіти.
Кайціюс мовчав довгу-довгу хвилину.
- Здоров? - тільки й спитав, нарешті.
- Здоров! - одказав я, гіпнотизуючи його шкельця.
- Пшшшшол! - гукнув він, і щось буркнув фельдшерові.
І вже одягаючись аж у передпокої, я чув, як належну мені порцію брудної лайки виливав "Кайтус" удвічі, утричі, а може й удесятеро лютіше на голову тому, чия черга ставати на медичний огляд припала після мене.
Не думаю, щоб на випробуваного у всяких життьових пригодах шляхетного лікаря вплинула моя репліка фельдшерові, - тепер я, маючи пізніший досвід, коли в найтрагічніші хвилини життя, стрічаючися з ворогом очима, рівним, глибоким поглядом обеззброював нераз його, - тепер я маю підстави думати, що й тодішній мій, незатурканий ще солдатською муштрою, прямий, упертий погляд зломив солодкі наміри лікаря - смачно, за звичкою, вилаятися, облити брудом іще одну, чергову залякану людську істоту, і "Кайтус" тільки й спромігся на останній удар, неначе батогом хльоснувши зневажливим: "Пшшшол!"
А пізніше, в казармі, я довідався про цілком незаперечний факт із галузі "кайтусівських" методів лікувати солдатів.
Якийсь новобранець, саме нашої, восьмої роти, невдовзі перед тим, як до роти потрапив я, раптом занедужав і в гарячці ледве дійшов до околодку. Не міряючи температури, на що взагалі не було звички в цьому пристановищі військової ескулапії, "Кайтус" виявив, що у хворого брудні, немиті ноги.
Не розпитуючи далі, він написав у книжці, за звичкою:
"Мєрзавец. 4 часа с полной викладкой".
"З повною викладкою" - це значило простояти на місці двічі по дві години, ні на хвилину не ворухнувшися, з рушницею на плечах і з повним солдатським навантаженням, що разом давало рівно два пуди ваги. За час стояння людина достоту вмлівала, під підошвами чобіт ставало мокро, після двох таких годин людина три дні почувала себе розбитою, хворою.
Сердешний хворий не витримав і перших двох годин, бо ще до околодку йшов з температурою, мабуть, до 40, і там таки, під рушницею з викладкою захитався, впав і скінчив своє молоде життя. І коли "Кайтусові" довелося оглядати трупа, щоб констатувати причину смерти, він побачив, що ноги у померлого знову не помиті, і люто гукнув:
- Га, негіднику! Шкода, що не знав я - був би не чотири, а дванадцять годин прописав...
Цілком зрозуміло, що ніякого слідства в справі смерти одного з сотень тисяч одірваних од родин, од людського життя, ніхто ніколи не провадив, винних не шукали, і про цю подію тільки пошепки переказували один одному затуркані солдати в хвилини товариської відвертости поміж собою, та й то пильно озираючися, щоб не підслухав, буває, розмови унтер чи навіть єфрейтор - "отдєльонний".
І ось я - в казармі. Довге, старе, з низенькими стелями й попрочовганою до вибоїн підлогою приміщення, заставлене густо ліжками, з окремою кімнатою-закутком, прибраним на церковний лад: тут велика ікона Божої Матері з мідяною дощечкою, з якої виходило, що "ікону сооружено на средства ніжніх чінов" цієї роти, із невгасимою лямпадкою, на оливу для якої кожного місяця збирано з нашої платні копійки, та з чимось подібним до церковного аналою, застеленого червоною матерією.
У другому кутку цієї кімнати - простий, дерев'яний стіл без шухляд, нічим не вкритий, для вартового (днювального).
По стінах казарми давно-давно поналіплювано, дуже тепер позасиджувані мухами і вицвілі від часу, галасливі малюнки-олеографії з описом героїзму російських солдатів од найдавніших часів. Найбільше тут оповідалося про те, як гинули, вірні присязі, вартові на чатах, що їх за певних обставин забули змінити з варти.
Оповідання про це були такі беззмістовні, такі безглузді, що ніяк не вкладалися в звичайні людські розуміння і здавалося мені, що такий спосіб агітації за дисципліну (кожен же випадок, звичайно, кінчався "самовідданою" смертю вірного служаки), діяти мусів на солдатську масу якраз у напрямку протилежному.
Проте, в своєрідній "політграмоті", якої навчали нас ранками "дядьки" єфрейтори, ті безглуздо-дурні й виразно фальшиві картинки правили їм за найбільше наочне приладдя, щоб утовкмачувати в голови мало, або й зовсім неписьменних новобранців розуміння військового обов'язку.
Рівно о шостій (так починався день) вартовий горнист надворі вигравав уранішню зорю, ми всі, як опечені, зривалися з ліжок, прибирали постіль, умивалися, чистили чоботи, начищали, до сліпучого блиску, гудзики на мундирах і шинелях, і босі, постеливши онучі перед собою й поставивши наваксовані чоботи струнко в ряд, вишиковувались цо одному довгим рядом у довгому приміщенні казарми.
Все це треба було встигнути зробити за п'ятнадцять хвилин. І горе тому, хто не встигав! Рівно в чверть на сьому з'являвся сам фельдфебель, підпрапорщик Данілов, заспаний, з підпухлнми очима, завжди зранку сердитіший, ніж коли, але сам начищений і наваксований, як і ми всі, і починалася перевірка.
За найменшу порошинку на одязі, за неблискуче наваксовані чоботи, за не зовсім чисті ноги а найбільше й найчастіше - за те, що гудзі не горіли, як "чортов глаз", фельдфебель голосно страмив винуватого й щедрою рукою роздавав "наряди" (якусь позачергову роботу) та призначав інші кари, в межах своєї влади. Винуватий мав мити й витирати мокрою тирсою підлогу всієї казарми, находячи на це час поза всіма навчальними годинами, чистити картоплю для кухні, коли ми відпочивали, різати на кухні м'ясо на порції, приносити нам їжу, мити посуд, стояти по дві години перед царським портретом струнко, з рукою під козирком.
Таким найбільше способом, способом щоденного покарання, й роблено всю чорну роботу в казармі.
А що ті кари ніяк виховавче не впливали на винуватців - людей або з природи неохайних, або чомусь нелюбих фельдфебелеві, то вже так і повелося, що була в казармі майже постійна, незмінна бригада чорної робочої сили, і ті, хто не наражався на фельдфебелеву неласку, могли спокійно служити рік і не знати, яка буває на солдатській кухні неприємна й брудна робота.
Мені здавалося, що цей спосіб карати фельдфебель ("шкура", зверхстрочний, платний служака) і вибрав собі за систему, зганяючи незрозумілу лють на нелюбих йому солдатах.
До таких нелюбих, насамперед, потрапив і мій найбільший у казармі приятель Хома Мельниченко.
Прибув він до нашої казарми через тиждень після мене, так само через "двадцятий номер", так само з запасних жеребкових, походив із України, служив, як він казав, за писаря в одеському окружному суді, мав дуже виснажене, змарніле, скивасте обличчя й хутко заростав рудуватою щетиною, завжди справляючи вражіння неголеного, невмиваного, неохайного.
А те, що приїхав він до полку у всьому казенному - від жовтих, чотирикутних чобіт до солдатського картуза, і привіз папірця, що ввесь одяг треба йому відібрати й повернути до військового начальника на мІсце призову, виразно свідчило, що Хома Мельниченко на призовний пункт з'явився - коли не зовсім голий, то в кожному разі в якомусь невимовному лахмітті.
Це відразу викликало у мене велику до нього симпатію, побудовану на думці, що товариш Хома коли не запеклий богемець, то, щонайменше - одеський золоторотець. Про те, що він зазнав у своєму житті всіх принад життя портових безпритульних, я таки пізніше дізнався від нього, але що це була надзвичайно чесна й щедро природою обдарована людина, незабаром переконалися ми всі.
І хто зна, може саме те, що Мельниченко прибув до нас голодранцем (у чужому), і дало підстави нашому фельдфебелеві поставитися до нього з першої вже зустрічі надто зневажливо. Тієї самої зневаги, слідом за ним, і все ротне начальство не змінило до Мельниченка й надалі, за ввесь час його горемичної служби в полку.
Після перевірки ми нашвидку пили чай з чорним, кислим хлібом, проспівавши перед тим, під орудою фельдфебеля, вранішню молитву, і в пів на сьому вирушали вже на подвір'я - вправлятися з маршування, поводження з рушницею, та з інших військових премудрощів.
Через дві години стомлені, захекані верталися до казарми й безпосередньо по тому бралися до вправ фізкультурних.
Найбільше далася мені в знаки "кобила", що через неї треба було зрозгону вздовж перестрибувати, а я кожного разу, стрибаючи, падав і боляче забивався. Це викликало глузування начальства, товариші дивились на це байдуже, бо багато хто падав і забивався, і тільки одного разу, коли я забився до непритомности, пригадую теплу, матірну ласку Хоми Мельниченка.
Він сів поруч мене на ліжку, куди я доплентався від кобили й упав, умліваючи з нестерпного болю, і якимись лагідними, братерськими словами втіхи та тихо висловлюваним обуренням дурноголовими фізкультурниками, впливав на мене, як найкращі болегамовні ліки.
Після фізкультури надходив нудний і найдурніший своїм безглуздям час: нас поділяли на гуртки, розсідались ми в казармі по кутках, і починалася дика солдатська "словесність".
- Хто єсть солдат?
- Што єсть знам'я?
- Скажі, Сєдов, повний титул князівни Ольги.
- Што такоє присяга?
А найбільше і найчастіше:
- Хто єсть ураг унутрішній і зовнішній?
За професора цієї уславленої словесности завжди правив чотовий "дядька" - єфрейтор, здебільшого людина зовсім мало письменна, нерозвинена, але нашпигована за два-три роки солдатчини всякими істинами, на тему про те, що студенти і жиди - "вороги унутрішні".
Після словесности - знову маршування, бігання вздовж і впоперек по подвір'ю казарми, аж поки не грав горнист на обід.
На обід чергові приносили завжди синій, з погано почищеною й немитою картоплею суп і окремо понаштрикувані на палички "порції" - шматочки вивареного в цьому ж таки супі м'яса, і щодня, день-у-день, гречану кашу з салом.
Од тієї каші з не завжди свіжим салом, щоночі стояв в казармі важхий, чадний дух, од якого на ранок боліла голова й дерло в горлі, а вночі, коли припадало вартувати в казармі, я просто не міг знайти собі місця, часто відчиняючи двері й жадібно вдихаючи струмки морозяного, чистого повітря знадвору.
По обіді - година відпочинку, далі знову муштра надворі й у казармі.
За кілька хвилин перед дев'ятою нас вишиковували в казармі на перевірку, потім ставили в півколо перед іконою на молитву і, зачувши звуки вечірньої зорі, фельдфебель командував: "до молитви готуйсь!" і диригував розхрістаним хором. Уся рота виспівувала: "Спасі, Господі, люді Твоя..." та ще якусь постійну молитву.
Далі ми примушені були щовечора вислухувати моралізаторське казання фельдфебеля на тему про те, який повинен бути російський солдат - казання нудне, безбарвне й до чортиків остогидле, бо завжди однакове; часом вислуховували, з похнюпленими головами, чергові накази про присуди військових судів неслухняним, дезертирам та іншим злочинцям, і лунала команда: "спать!"
Мое ліжко було поруч Мельниченкового. З перших днів знайомства товариш Хома виявив себе, як соковитий, цікавий оповідач. Його життьові пригоди були барвистіші, змістовніші за все, що я будьколи читав у книжках, а феноменальна пам'ять докраю мене дивувала й примушувала з побожністю ставитись до цього, мізерного на вигляд, хлопця.
Незабаром у нашому куточку так і повелося: як тільки, відбувши вечірні церемонії, ми пересвідчувалися, що начальство з казарми пішло, з найближчих ліжок стягався гурток зацікавлених, і Хома, викуривши перед тим потай од днювального, цигарку, прокашлювався й починав оповідати. Часто його перекази про звичайні буденні явища набували форми високохудожніх, справді мистецьких творів, і всі слухали, як зачаровані, геть-геть за північ.
А то починав він переказувати якусь повість Джека Лондона чи Кнута Гамсуна, чи ще щось, не менше грунтовне й велике, і я, здивований, глибоко вражений, мусів признаватися, що пам'ять у Хоми Мельниченка - справді надлюдська. Він починав з того, що виголошував назву твору, ім'я автора, рік і місце видання, том, розділ, назву розділу, а далі -сторінка за сторінкою - переказував повний зміст цілої повісти, зупиняючись на абзацах, передихаючи перед новим розділом, ніколи, як мені здавалося, не порушивши цілости твору, не схибивши й на рядок.
Спершу думалось мені, що просто людина захопилась ось цією саме річчю й визубрила її пам'ять. Але пізніше я примушений був пересвідчитися, що не тільки одну річ знав назубок товариш Хома, а все, що читав він, укладалося в дивовижній голові його стрункими рядками, довгими сувоями, які він потім і розгортав нам упродовж цілих тижнів і місяців, скрашуючи нудні години вимушеного лежання з раннього вечора в ліжку, за наказом.
Вдячні йому за розвагу, слухачі його всяко пильнували полегшити йому долю в казармі, але даремна була праця: раз начальство не злюбило, нічим уже не допоможеш. Хома Мельниченко щодня мусів виконувати десятки нарядів поза чергою, не мав ніколи вдень хвилинки для відпочинку, але сприймав усе те філософічно спокійно, духом не занепадав. Надходив вечір, ми знову присувалися близенько до його ліжка, і він так само, як учора, як і позавчора, далі розгортав перед нами, особливо принадні в його переказах, сторінки кращих творів кращих представників людства.
Мав товариш Хома і ще один дар природи - хороший, зворушливий, оксамитний такий голос - баритон, якого не втратив, дарма, що, як і сам переказував, любив випити і пив часто й багато, розуміється, до того, як потрапив до казарми.
Він не дуже охоче підтягав у гурті, коли ми, цілою ротою збившися в коло, за командою "до пісні готуйсь!", "крок на місці!", безглуздо тупцяли й виспівували годинами (особливо - неділями) "Коробушку", "Под ракітою зельоной" та інші, солдатського репертуару, пісні.
Радніше Хома співав у гурті, коли, за його почином, рота стала була в таких випадках співати "Ой, у лузї", "Ой, на горі та женці жнутъ". Але на "малоросійські" пісні не дуже погоджувалось начальство, завжди звертаючи на найбезглудніші змістом і найдальші солдатському серцеві, заяложені в віках, патріотичні воєнні пісні.
Але на самоті Хома співати любив.
Присяде отак десь на підвіконні, коли в казармі або нікого немає, або є всього кілька чоловіка, задере голову вгору, заплющить очі - може, щоб не бачити казарменої обстановки, і заллється-заллється тремтливими, чарівними звуками...
З солдатських пісень найбільше любив співати про чорного ворона:
В пісні йшла розмова сестри з вороном про те, звідки ворон прилетів, та що ворон із собою в дзьобу приніс із далекого краю. Ворон відповідав, що приніс звістку сестрі - жовту кістку з далекого поля бою: її братові очі випивши, біле личко поклювавши, приніс ворон їй на спогад те, що від брата лишилось на полі...
А з сторонніх - інтелігентських - любив Хома і найчастіше співав некрасівську:
Далі говориться в пісні про злиденне життя з маленькою дитинкою в нетопленій хаті, про те, що смерть заглядає в знесилені очі героя, а вона з немовлям залишиться після нього знову без притулку, без поради...
Останні два з наведених тут рядків пісні товариш Хома виспівував з особливим чуттям, із якимось екстатичним піднесенням, за все на світі в той час забуваючи, і здавалося, що то він - основна дієва особа пісні, що то він сам звертається до нещасливої подруги своєї - "друга сердечного, больного і бездомного".
Незабаром товариш Хома одержав, на свою велику радість, пакунка з мандоліною.
- Це від неї, - тільки й сказав він на всі зацікавлені розпитування. Але ніколи нікому нічого про неї не оповідав, і за це я ще більше почав шанувати свого друга, бо ніколи не міг спокійно слухати, як розбещені парубійки слиняво розповідали усяку гидоту про "бабйо" - про тих, хто їм життя дає, коло кого вони самі може надхненно вмлівали десь, там, на далекій батьківщині, зоряними ночами...
Грав Мельниченко й на мандоліні якось особливо гарно, з глибоким чуттям.
Та після того, як фельфебель, дізнавшись про Мельниченкову вмілість, почав иого і раз, і вдруге, і втретє викликати вечорами до себе - потішати гостей співами та грою, - засумував товариш Хома: і співати, і грати покинув, і ні на які наші благання не зважав.
Після першого виклику до фельдфебеля - це було вже навесні, а жив фельдфебель у подвір'ї казарми, в казенній квартирі, - товариш Хома, вернувшись пізно до казарми, вже не оповідав нам своїх чудових пригод, не переказував кращих творів літератури, а, саркастично посміхаючись, тільки мені й сказав, як начальство поставило його на балконі, довго добираючи найзручніше місце перед одчиненими до кімнати дверима, де випивали й розважалися гості, і примусило його проспівати ввесь репертуар, не догадавшися, бодай про людське око, почастувати чимось - нехай шклянкою чаю, чорт його бери! - і звертаючись, як і в казармі, брутально на "ти". А часом ще й вислов лювало недотепні дубові критичні думки свої про Хомині співи та гру...
Другого й третього разу Хома Мельниченко вертався ще похмуріший.
Після того, здається, вже більше начальство його не викликало: що там у них сталося, я так і не знаю, але фельдфебель од того разу ще лютіше напосідати став на Мельниченка-солдата, не минаючи й найменшої нагоди, щоб допекти йому якнайболючіше, щедро наділяючи нарядами та всякими іншими карами сердешного артиста.
Наша рота, так само, як і всі фінляндські полки, складом своїм була дуже строката: найбільше тут було новгородських, псковських, вітебських, смоленських, чомусь багато архангельських, чимало поляків із Сувалківської, Гродненської, Сєдлецької губерень; були естонці, фіни з російських повітів прибалтицьких країв, було кілька жидів і навіть один болгарин. Українців до Фінляндії пригнали року 1914 вперше.
Неприхильного свого ставлення до чужинців начальство зовсім не приховувало, і кидалося те ставлення в вічі вже на перший погляд. Найбільше ганяли, навантажували найтяжчою роботою, найчастішими "нарядами" наділяли саме чужородців, а підвищення службової ранги представники чужородців, не зважаючи часом на найретельнішу службу, могли даремно чекати роками. До учбової команди, звідки виходили потім унтер-офіцери, чужородців зовсім не брали. І доводилося спритнішим із них - або мовчки тягти лямку рядовика всі три з половиною роки служби, або, відповідно до фаху, відбувати службу за трохи легших обставин, у спеціяльних командах.
У нашій роті, наприклад, чимало поляків було в кравецькій майстерні, жидів - у шевській, за кухаря теж був якийсь чужородець. Але це - спритніші, розвиненіші.
Та були тут і обійдені долею типи чужородців, що ніякого майстерства чи ремесла не знали. Для цих військова служба була гірша за всяку каторгу.
Не можу без глибокого жалю згадати сердешного болгарина Петка Делі-Бошка, що потрапив до фінляндського війська майже разом зо мною, просто з якогось огороду болгарської артілі в Басарабії.
Це була здорова, червонолиця, з великимй овечими очима в довжелезних чорних віях, доросла дитина, як справжній син басарабських степів, наївна й довготерпелива. Петко Делі-Бошко, собі на горе, аніяк не знав російської мови. На цьому тлі, та на тлі цілковитої неписьменности його, довелося бідному хлопцеві вистраждати, мабуть, багато більше в казармі, ніж вистраждав він, працюючи за наймита на куркульських городах своїх земляків.
Я мав нагоду спостерігати, як цей веселий, з беззмінною посмішкою на устах, життєрадісний юнак, що спочатку по-дитячому сприймав усе навколишнє оточення, широко вдивляючись у цей новий і дикий для нього світ, поволі, день за днем, тиждень за тижнем занепадав духом, марнів, усього став жахатися, замикався в собі, як затуркане звірятко, кожної хвилини сподіваючись якогось дошкульного удару з несподіваного зовсім боку.
А ті удари, з ласки начальства, на Петка сипалися, треба признатися, аж занадто щедро. Нерозуміння Петком Делі-Бошком російської мови, крім безпосередніх, прикрих для нього наслідків - він не міг ніяк уторопати слів команди, повертався завжди не туди, куди поверталися в строю всі, не міг призвичаїтися до рушниці, терплячи за це безнастанні кари, - крім цих наслідків, за мовчазної згоди й потурання начальства, вся братва солдатська, хоч і сама була надто сіра й мало чим відрізнялася в розвитку від Делі-Бошка, але часто знущалася з болгарина, влаштовуючи собі веселі розваги з затурканого, засмиканого звірка.
На ще більше собі торе, потрапив Делі-Бошко до рук ефрейтора Уткіна, колишнього дрібного прикажчика якогось лісового складу, людини зовсім некультурної, брутальної, а головне - безнадійно дурної й хвалькуватої.
"Дядька" Уткін, зневірившися в тому, що Петко колись навчиться військової премудрости в загальних лавах новобранців, узяв собі Петка в індивідуальну обробку. Він ганяв його по подвір'ю в той час, коли ми відпочивали чи перепочивали, посилав, щодня на кухню без усякої черги, ганяв його до полкової крамнички по цигарки, примушував начищати свої чоботи й гудзі, наказував на вченні зрозгону падати в брудні калюжі, а потім, даючи п'ять хвилин часу - чиститися, доводити себе до "справжнього" солдатського вигляду.
А найбільше єфрейтор Уткін знущався з Петка в казармі, виставляючи його струнко, з рукою під козирком, перед царським портретом. Не було тото дня, щоб цей домашнього походження садист не ставив отак бідного Петка на дві, три, або й чотири години, примушуючи сотні раз вигукувати, на потіху іншим, підлеглим Уткінові, "сєрим", надзвичайно важкі й навряд чи зрозумілі Делі-Бошкові фрази:
- Ваше імператорскоє велічество, я - дурак!
Я не пригадую за всі три місяці перебування в фрідріхсгамській казармі, щоб хоч одного разу пощастило Петкові вимовити цю важку йому фразу правильно. Але якось після того, як Петко знову переплутав слова, єфрейтор Уткін, запінений, червоний, солодко матюкнувши, тукнув:
- Слушай і повторяй: ваше імператорскоє велічество, отдєльонний командір Уткін говоріт, что Делі-Бошко дурак; говорі: Делі-Бошко дурак!
Петко - чи з ляку, чи, може, зо злости навмисне (важко було припустити, що в цьому засмиканому парубкові лишилася хоч крихітка бажання глузувати з начальства), - голосно й одним духом випалив:
- Ваше імператорскоє, отдєльонний Уткін дурак!
Я був при цій нагоді в казармі - це було, здається, в час відпочинку по обіді, чи, може, якогось недільного дня.
Дехто з присутніх пирскнув, викликавши лютий окрик Уткіна: "Смірррна!", і треба було бачити, що сталося з "отдєльонним командіром" Уткіном: він одразу почервонів, схопив із себе солдатського ременя з бляхою, зібгав його вдвоє, щоб бляха припадала на кінець, і накинувся на Петка несамовитим звіром, увесь час вигукуючи, коли Делі-Бошко звивався під ударами й опускав, захищаючись, руку від козирка:
- Стой смірно, сукін син, перед єго велічеством стоїш!
Дисципліна суворо наказувала нам не втручатися в дії начальства, бо це був би "бунт", і тому всі, хто були в казармі, принишкли, мовчки позираючи на знущання із свого співбрата й може втішаючися, що не з ними це роблять, а може, десь у глибині свідомости, й протестуючи мовчки, про себе...
Я не міг витримати тієї картини і вибіг із казарми. На велике моє здивування, мій друг Хома Мельниченко, коли я переказав йому про Уткінову екзекуцію над Петком Делі-Бошком, не зважаючи на всю свою чутливість, поставився до цього якось байдуже, неначе він був глибоко переконаний, що це річ - звичайнісінька, що так із Петками й треба робити. Я довго не міг зрозуміти того ставлення товариша Хоми і заспокоївся тільки на тому, що, може, це у нього виявляється втішене самолюбство, егоїстичне по чуття - що не тільки він один, Хома Мельниченко, наражається на постійне знущання, а й інші страждають, а може - це була просто недооцінка ним усієї гидоти й обурливости тих знущань дурнуватого єфрейтора Уткіна.
А Петка Делі-Бошка я, з першого дня появи його в казармі, полюбив, як нещасне, беззахисне створіння. І дивно, що він одразу відчув це і найбільше ввесь час прихилявся до мене - може ще й тому, що я перший з усіх почав добре розуміти його зцерковнослов'янену мову, вмів заговорити до нього так, що й він розумів мене непогано.
Увечорі того дня ми сиділи з Петком на підвіконні в затіненому закутку казарми, він роздягався й показував глибокі, синьо-криваві смуги на спині, на плечах, на руках - сліди дошкульних ударів ременя з бляхою, я пошепки радив йому піти завтра зранку до околодку й заявити, що побив його Уткін.
Петко пристав на цю думку, і я бачив, як ця доросла дитина - чи від того, що почула в мені трохи справжнього людяного співчуття, чи від нестерпної образи й болю, заплакала, схлипуючи й рясно вмиваючися добірними слізьми...
Зрозуміло, що Делі-Бошка до околодку не пустили, про його списану смугами спину ніде в світових аналах не занотовано й слова, його посадили, на домагання Уткіна, на десятеро суток до арешту, Уткін знущався з нього й далі, а разом почав підозріло ставитися й до мене, мабуть відчувши, що я - на боці Петка, що то я міг "настринчити того дурня" - домагатися медичного огляду. Цю зміну ставлення до мене "отдєльонного командіра" я незабаром гостро відчув, але, як тільки Уткін дізнався, що фельдфебель, користуючися з наявности у мене бритви, тричі на тиждень наказував мені власноручно голити його, самого господіна фельдфебеля, він круто змінився до мене на краще, і вже ніколи не чіплявся, а, навпаки, навіть улесливо часом посміхався - де треба було, де й не треба.
А з того, що я мав бритву, було мені не мало прикрощів.
Опертися наказові фельдфебеля й не поголити його наїжаченої щетини на покрученому, гостро-скивастому обличчі, це значило - заздалегідь уписати себе до "бунтівників", наразитися на переслідування, обтяжування чорною, брудною роботою, на знущання, а погодитися - було морально неймовірно боляче. І я знайшов третій шлях: моя бритва завжди виявлялася надзвичайно тупою, я нещадно скріб брунатну цеглу начальственної морди, остервеніло її дряпав, поки після кількох разів саме начальство - з поколупаним, як після впертого бою з кішкою, підборіддям, не переконалося, що голяр із мене нікудишній, матюкнулося з цієї нагоди раз, і дало мені назавжди спокій.
Були в роті ще два представники чужородців - Ізраїль Шевчик та Йосип Гопфенкштанкт.
І от, коли з Петка Делі-Бошка знущалися найбільше самі начальники, то ці двоє (неправославні ж!) правили за об'єкти постійного втішання й глузування не тільки начальству, а й усій солдатській, безпросвітнотемній, дикій масі.
На їхнє горе, з обох їх пожартувала й сама природа: Шевчик був хлопець маленький, неймовірно худий, з гострими рисами обличчя й тоненьким пташиним носом, та чорними, як терен, завжди неспокійними очима, а Гопфенкштанкт - низький, опецькуватий, з круглою, просто на плечі посадженою головою, з широким обличчям, плискуватим носом; мав великі, вивернуті назовні губи й червоні, запалені, майже загноєні очі.
Обох їх не припускали їсти за спільними столами - завжди вони собачатами тулилися, з окремими казанками, по куточках казарми.
Я глибоко переконаний, що ані того, ані того жодна в світі армія не взяла би за солдатів - так вони мало підходили під звичне уявлення про те, який повинен бути солдат. я глибоко, знову, переконаний, що мініятюрний, безсилий Шевчик ні під жодну мірку припустимого для прийому в солдати зросту не підходив, як не підходив Гопфенкштанкт своїми хворими очима й своїми розумовими здібностями, і що обох їх забрили в військових присутствіях на зло - тільки тому, що вони - жиди.
Коли я потрапив на весні до роти, обидва ці сердешні були вже тут, училися (мучилися) казармі ще з осени. Шевчик непогано знав уже віиськові вправи, але солдатська рушниця, видно, була для нього страшенно важка, і він на вправах хутко виснажувався, знесилювався, а поза тим - ще й знущалися з нього всі, як є, мешканці казарми.
Коли надходив час фізкультурних вправ, грубезні парубійки з новгородських, вітебських та інших, заздалегідь смакували майбутнє веселе видовище з Шевчиком. Надзвичайно кволий, з безсилими, мов ганчір'я, м'язами на тонких, дитячих руках, Ізраїль Шевчик до смерти боявся (не менше, ніж я) кобили і вправ на драбині. А знаючи про це, йому наказували щодня якраз дряпатися на навскіс поставлену до стіни високу драбину з рідкими щаблями, рачкуючи від щабля до щабля вгору. Його навмисне підсаджували відразу на восьмий - десятий щабель і кричали спускатисяl ритмічно вниз.
Як затуркане мишеня, Шевчик безсило метлявся на тому щаблі, вмліваючи й не маючи сміливости (бо знав свої сили) спустити з щабля одну руку, щоб ухопитися за інший. Він, на потіху всій масі, починав смішно дригати ногами, очі йому наливалися кров'ю, з рота текла слина. Ізраїль Шевчик починав плакати, як дитина, але даремно - вся казарма з насолодою чекала, поки Шевчик, не витримавши на безсилих руках ваги свого легенького тіла, гепнеться з усього розмаху на навмисне забруднену під драбиною, захаркану підлогу, і завиє - голосно, гірко завиє, як безпричинно побите щеня.
Тоді лунав регіт задоволення, Шевчика підхоплювали, як м'ячика, вгору і знову чіпляли на ще вищий щабель.
Я й досі не можу ніяк уявити собі, як це бідне хлоп'я ще жило на світі. Правда, незабаром, після надмірних таких-о вправ на драбині, він таки потрапив до військового шпиталю, звідки вже ніколи до казарми не повертався.
Не задовольняючись тільки вправами з драбиною, Шевчика, так само, як і його співбрата Гопфенкштанкта, примушували відчиняти дверці великої груби в кутку казарми, глибоко встромляти туди голову й гукати вгору, в самий димар:
- Агов, Ізраїль Шевчик - ідійот!
- Уррра! Йосип Гоп-Безштанько - дурень!
І Гопфенкштанкт таки мусів вимовляти іменно так своє прізвище, на втіху знущальникам, бо не давали йому спокою, поки він цього не виконає досконало.
Після десятка разів повтореного вигуку, Шевчикові й Гопфенкштанктові дозволяли з груби вилізти. Голова, лице, ніс і губи їм були в сажі, на дрібненькому обличчі Шевчикові палахкотіли тільки нестерпучим болем чорні, мов терен, оченята, він мовчки плакав і йому давали на деякий час спокій, щоб ще дужче взяІтися за Йосипа Гопфенкштанкта.
- Ану, Гоп-Безштанько, стрибай на кобилу!
Кобила для Гопфенкштанкта була страшніша за піч, за драбину, за "банки", але він стрибав, на команду, раз за разом, поки забивався так, що зовсім непритомний, падаючи, зціплював зуби, підводив очі під лоба й пускав ротом слину.
Тоді йому давали спокій, линувши на голову кухля холодної води.
Була ще одна форма мучити отаких знедолених у казармі. І хоча проти цієї форми знущання офщіяльно суворо повставало начальство й карало інколи винуватців та ініціяторів цієї забави, проте, "банками" частували нерідко й просто мало навчених новобранців: тільки за те, що вони "сєриє".
Ця розвага полягала втому, що жертву хапало четверо здоровенних порубійків за руки й ноги, валили на ліжко горілиць, заголювали живота і потім по черзі, всі присутні в казармі, під страхом самому підпасти тій самій операції, мусіли похапцем підходити, лівою рукою з усієї сили натягати шкуру на животі катованому нижче пупа, а правою, поставленою руба, з усієї сили вдаряти натягнуту шкуру - що дужче, то краще.
Щоб крики жертви не долітали за стіни казарми, хтось мав, накинувши на голову катованому подушку, пильно стежити, щоб жоден вигук, зойк не вирвався далі гуртка катів, що щільно, навмисне для цього, обступали "сєрого".
Наслідки "банок" оперований боляче відчував тижнями, перші дні ходив з опухлим животом, не сплючи ночами, неймовірно страждаючи. Прописувалося по сто, півтораста і більше банок одразу. Скаржитися суворо заборонялося, під страхом дістати, за першої-ліпшої нагоди, подвійну порцію.
Я ще й досі дивуюся, де в живих істот бралося стільки міці, щоб витримати всі оті військово-навчальні вправи в царській армії.
Ми довго, було, з товаришем Хомою про це розмовляємо - його хоч і мало, а теж обурювали такі витівки, знущання, тортури, і поволі ми доходили висновку, що далі так довго тягтися не може.
Але що ми могли вдіяти в тій дикій, некультурній масі, самі люди культури невисокої, без агітаційного досвіду, без зв'язків із революційними організаціями, чи окремими досвідченими революціонерами, що десь же та були вони в армії?
І у сі мої спроби вплинути бодай на окремих, здавалося мені, трохи свідоміших товаришів у солдатських шинелях, незмінно кінчалися на добрій пораді такого товариша - тримати язика за зубами щільніше - це в кращому випадку, а в гіршому - доводилося натикатися й на відверті погрози донести начальству.
Неділями нас одягали в нове вбрання й ганяли ротами, а часом і цілим полком, до полкової церкви, де треба було "смірно" вистояти всю Службу, не поворухнувшись. За порядком, за непорушним нашим стоянням у церкві доглядав фельдфебель Данілов, що, прикладаючись до ікони, ставав струнко, клацнувши при тому закаблуками, як перед найвищим начальством.
Я пам'ятаю, скільки таємних прокльонів посилав я і попові і диригентові, що так затягували Службу Божу, і всьому начальству, що так ретельно дбало про задоволення наших релігійних потреб, і всім, хто все оце вигадав на наше нещастя. Але то були мовчазні прокльони - дулі, тикані ворогові з-під поли мундира чи з великої кишені солдатської шинелі. На кам'яній підлозі церкви, після чотирьох і більше годин стояння, завжди лишалися мокрі плями - ноги, вмліваючи, встигали пропотіти крізь дебелу солдатську підошву, за час церковної відправи, наскрізь.
Ніч проти Великодня наша рота пробула на варті навколо церкви з непокритими головами, було дуже холодно, я відморозив вуха й застудився, і довго через те примушений був одвідувати славетного доктора "Кайтуса" , а попухлими, відстовбурченими вухами викликати глузливі дотепи в казармі й поза нею.
Єдиним зцілющим проблиском у тій задушливій атмосфері казарменого життя, єдиною справжньою втіхою були листи з дому, що незабаром почали зрідка приходити й нагадувати, що десь тече, буяє інше, справжнє людське життя... Але листи надходили рідко... Коли кінчався третій місяць такого нашого поневіряння в казармі, почалися частіші й частіші розмови про літнє таборове життя...
Уже нас, молодих, почали групами випускати за подвір'я казарми, вже трохи вільніше почувати ми себе стали в поводженні з "старими" солдатами, а розмови про табори не вщухали, а щодалі більше розпалювали нашу цікавість.
Товариш Хома, зовсім для мене несподівано, виявляти почав безмежний, глибокий і безжурний цинізм. Вихопившись на волю (з двору казарми) він тільки й мови мав, що про дівчат, про білявих фінок, про те, що ех, от би, той... Між іншим, чи на тлі ставлення солдатів царської армії до фінських дівчат, чи просто з національної ворожнечі, з почуття ненависти до нас, як до знаряддя національного гноблення, - але не любили нашого брата фінські парубки й парубчаки смертельно... І не дарма, випускаючи нас на прогулянку, примушувало начальство нас кожного разу неодмінно одягати до боків багнети. Часто траплялося, що доходило між фінською молоддю й солдатами до бійок, а ті бійки, десь у гущавині соснового бору, часто таки кінчалися для солдат трагічно.
Але ми з Хомою - "інтелігенти". У нас до бійок не доходило, та й не могло дійти - ми самі ніколи нікого не зачіпали, не зачіпали через те й нас.
Ми хутко назнали собі затишний притулок - унадилися в гості до зовсім офіненого виходця з країв царства польського - Адама Барановського, що вже років із тридцять щевцював у Фінляндії, тут одружився і мав прехорошу донечку - зовсім дитину ще - може з чотирнадцять років - Матильду Адамівну.
Та ми, власне, не для Матильди й не через Матильду відвідували щонеділі й щосвята кукібну хатинку пана Адама. Його старенька дружина, природжена фінка, надзвичайно симпатична й добра жінка, вміла чудово варити каву, давала нам ту каву за мізерно малу ціну в мікроскопічно маленьких чашечках (звичайної грудочки пиляного цукру вистачало засолодити дві такі чашечки) і, ставши з Матильдою перед столом, де ми з товаришем Хомою важно частувалися, вона, а за нею й донька корчилися з реготу, коли бачили, що ми, випивши по дев'ять таких чашечок, наливали ще й по десятій, сумно позираючи на спорожнілий кофейник... Вони, наприклад, снідаючи зранку, задовольнялися цілком тільки двома такими чашечками.
Не знаючи й слова по-російському, мати з донькою красномовно показували нам рухами, як у нас, од надмірного вжитку тієї рідини, поналухають животи, та як ми неспроможні будемо через те з солдатською рушницею поводитися. І щедро осипали нас веселим, незлобивим сміхом.
І от тут товариш Хома й почав виявляти себе циніком. Виразні їхні жести він перетлумачував по-свойому, відповідав на їхні репліки своїми, брутальними солдафонськими (так само, правда, незлобивими), і ми обидва, підбадьорені смачною, запашною кавою, почували себе в затишній і привітній, хоч і дуже вбогій хатинці, немов у себе вдома, і так само весело, безжурно реготали.
Але часто Хомині жарти переходили, здавалося мені, всякі межі чемности, я побоювався, що його цинізм вичитають жінки з його масних поглядів на дівчину, мені ставало від того сумно, я смикав Хому під столом за поли мундира, і Хома опам'ятовувався.
Так ми просиджували в цій симпатичній родині часом по три й чотири години, і потім, до чергового свята, коли можна було знову дістати дозвіл на прогулянку й погостювати в хороших людей, у нас бувало багато чого згадувати про частування, про кукібні, завжди блискучо прибрані, дві манісінькі кімнатки Барановських, про те, що зовні їхня вбога хатка видавалася за звичайнісінький куреник, та що поруч того куреника, як і в кожному фінському подвір'ї, була обов'язкова маленька лазня - з окропом і парою. Лазні завжди наводили наші думки на дуже сумні спогади про Україну, про те, що в жодному селі нашому на всьому просторі густо залюдненої України не зустрінеш цієі ознаки людськоі охаиности, що в селах без річок, ставків та озер люди наші віками живуть, не купаючись.
Звичайно, коли бував удома старий пан Адам, що непогано розумів нашу мову, товариш Хома був найчемніший, найсимпатичніший гість. Він потішав пана-господаря, а після перекладу паном Адамом і господиню та дочку - безліччю веселих оповідань про життьові свої пригоди, яких у нього було невичерпне джерело.
Дуже недовго пощастило нам одпочивати отак святами.
Якось несподівано заговорили в казармі, що, замість таборового життя на літо, доведеться нам зазнати чогось іншого: нас мають послати до Петербургу "на усміреніє", бо там бунтують робітники.
З газет, які ми випадково поза казармою діставали (в казармі нам давали читати тільки архичорносотенне "Русскоє чтеніє" та військові офіціяльні, безглузді й безграмотні видання), ми з товаришем Хомою дізналися, що на петербурзьких фабриках стали траплятися масові отруєння жінок-робітниць, особливо на гумовому виробництві, і що між робітниками справді неспокійно.
З того приводу одного разу ввечорі, перед тим, як лягати спати, відбулась у мене з товаришем Хомою така, приблизно, розмова:
- Хомо, а ти стріляв би на робітників?
- А, мабуть, стріляв би...
- І тобі не сором?
- Ані трішечки.
- А як там твій брат, батько, сестра, жінка, мати?
Хома додивився на мене удавано презирливо:
- Тра-та-та-та ... Ну, то що?
Я люто кинувся до нього через ліжко. Хома вдав, що перелякався, одскочив на другий край ліжка, натягаючи на себе щільно ковдру, і відповів запитанням:
- А ти б не стріляв?
- І не стрілятиму, хоч і пошлють.
- Дурак будеш - тебе застрелять, та й усе, - переконливо відказав товариш Хома.
Несподіваність і переконливість Хоминого слова глибоко мене вразили. Я не знайшов нічого іншого, як розгублено перепитати:
- Та й усе? - і сам почував, що сказав дурницю.
- Так, - ще переконливіше ствердив Хома.
- А ти читав, Хомо, Винниченкових "Солдатиків?"
- Читав.
- А Горького "Про п'ятий рік" читав?
- Читав.
- Ну, і...?
- Ну, і пшик вийшов із того всього, - дражнив мене Хома.
- А коли б ти, я, він, та ще він, та всі ми не стріляли?
Хома подивився на мене довгим-довгим поглядом, одкашлявся й почав наспівувати сумну, безнадійно-журливу пісню з його невичерпного арсеналу. І на дальшу розмову він не дався. Або не вірив моїй щирості й запалові, або й справді непевний був, що можна сподіватися колись отаку безпросвітно-сіру солдатську масу, яка нас оточувала, запалити однією думкою, щоб та маса колись не послухала поклику команди...
Мені чутки про Петербург не давали спокою. До самого виїзду з Фрідріхсгаму я носився з ними, малював собі знані з літератури, розквітчані власною фантазією, картини розстрілу робітничих демостранцій, ніяк не міг уявити собі, щоб не можна було, ну, в крайньому разі, вгору стріляти, пильно придивлявся до облич товаришів у сірих шинелях, далекими натяками, обережно заговорював із кількома з них, і тільки один, якийсь білобрисий сектант із Новгородщини, здалося мені, запалився справжнім полум'ям протесту проти передбачуваного наміру послати нас проти робітників.
Цей сектант, на прізвище, здається, Астахов, служив неохоче, рушниці якось увесь час цурався, більш за інших задумувався, не брав ніколи участи в знущаннях з чужородців, і через те все давно мені подобався, після Хоми та Петка Делі-Бошка, найбільше за всіх.
Але й він одповів мені тією самою гіркою правдою, що й товариш Хома:
- Не вбиватимеш, то тебе вб'ють...
- А все таки, як же ти? - перепитав я його вдруге.
Астахов подивився на мене глибоким, пронизливим поглядом, і переконано сказав:
- Я не вбиватиму... І зажурився.
Близько повз нас проходив єфрейтор Уткін, і ми мовчки з товаришем Астаховим на цей раз розійшлися.
На тому мої наміри знайти спільнодумців у такій важливій і жахливій справі, якою нас хотіло почастувати начальство, марно закінчилися.
Дратувала мене безсила лють, я вигадував тисячі всяких комбінацій, щоб не потрапити на "усмирителя", і тільки думки про те, що був би якийсь організатор, якась, зв'язана з революційними силами одиниця, а грунт для агітації все таки в нашій роті, а, значить і в усьому полку є, - ця думка трохи мене заспокоювала.
А навчання в казармі й поза нею йшло належним темпом. Найбільша та найулюбленіша у начальства ділянка в навчанні - була атака на ворога - на напхані соломою опудала, повішані в ряд на бантинах, як на шибеницях, низенько при землі. Треба було, кроків за сто почавши, кидатися з настовбурченими багнетами вперед, на ці прообрази ворога, з місця ще роззявляючи, як вершу, рота й несамовито вигукувати "уррра!", а добігши до бантини, загатити в пузо опудалові зрозгону багнета, миттю висмикнути його, крутнути рушницею в руках, замахнутись і садонути ще й прикладом.
Солдатам такі вправи виразно подобались і, пороззявлявши роти, з дикими вигуками, з особливою якоюсь насолодою мчали вони вперед, а кололи й били з присмаком. Правда, були й такі, що всякими способами уникали цих вправ.
Між ними був мій любий Хома Мельниченко, був сектант Астахов, Петко Делі-Бошко, було ще кілька хлопців, що в їхніх очах завжди можна було прочитати щось більше за те, що світило з поглядів усієї солдатської маси.
Уникав таких розваг, скільки міг, і я, бо хворобливо нагострена уява кожного разу перетворювала в свідомості опудало на живу людину, і все єство, всіма наявними силами, протестувало проти цієї науки - колоти животи й трощити черепи майбутньому ворогові - живій людині.
Важко собі й уявити наші радощі, коли, знову таки несподівано, одержано наказа вирушати всьому полкові до столиці Фінляндії - Гельсінгфорсу (Хельсінкі - звуть її фіни) - резиденції царського намісника в Фінляндії, генерал-ляйтенанта Зейна, на все літо нести караульну службу.
І хоча багато більше приваблювало, зокрема мене, таборове життя, проте, це було вже не "усміреніє", а звичайна вартова служба, та ще в такому величезному культурному центрі, за який я собі малював Гельсінгфорс.
Товариш Хома зрадів із того з інших причин.
- Ну тепер, братику, нехай стережуться фіночки! - солодко прицмокуючи, сказав він мені на цю звістку, і почав широко фантазувати на тему про майбутні його любовні походження в фінській столиці.
Мене тими розмовами розворушив він тільки в тому напрямі, що примусив придивитися до нього ближче і з жалем констатувати, що ця миршава, зовсім некрасива на вигляд, постать погано одягненого, якогось обсмиканого солдата навряд чи запалить взаємністю навіть таку представницю жіночої статі, що найменше сама себе шанує.
І мені стало ще більше шкода цього скривдженого долею товариша, цієї багато обдарованої внутрішнім змістом людини.
Правда, випадок, що стався з товаришем Хомою в день приїзду нашого до Гельсінгфорсу, надовго зачинив перед ним браму казарми, не давши йому скоро змоги випробувати себе на тому фронті, де він уважав себе за непереможного.
Десь наприкінці травня 1914 року, коли в Фінляндії саме на порі стала повноцвітна, запашна весна, з усіма чарами лагідного північного підсоння, коли вже на країну спустилися замріяні, прозорі білі ночі (всю ніч у казармі можна було читати без світла), - йвесь наш полк вирушив залізницею на новий постій. Працьовите фінське населення саме тоді порпалося цілими родинами на своїх убогих, суворих, кам'янистих ланах.
Я знав ще в Фрідріхсгамі цілі родини, що в пеленах зносили з низин на городи коло хаток м'яку землю, щоб насадити на ній, постеливши на суцільному камені, городину, квіти. Я знав, що на такому бідному грунті у фінів вистигає за коротке літо тільки овес, а з того вівса вбоге селянство пече коржі, що їх перед тим, як їсти, треба було цілу добу розмочувати в воді, або достоту рубати сокирою. Це - єдиний хліб Фінської бідноти. І коли шматочки такого коржа я послав був додому до себе, на Україну, То писали з цього приводу батьки, що є ще, значить, на світі й нещасніші люди за нас, українців.
Так от, саме тоді фінське бідняцтво працювало на своіх полях, а радніше - на невеличких прогалявинах, куди роками зносило та звозило землю, настелюючи її тонкими шарами на каміння. І пам'ять зберегла мені надовго зворушливі картинки проїзду нашого ешелону через цю симпатичну, густими сосновими лісами закосичену, країну.
Як тільки виривався наш потяг із обіймів віковічних вартових сумирного фінського краю - високих і кучерявих сосон - на невеликі прогалявини, хлібороби фіни - од малого до старого - випростовуючи спини, тепло вітали нас, довго вслід потягові привітно махаючи руками, хусточками, брилями, кепками.
Перед покликом на військову службу я не раз проїздив залізницею по Україні, а недавно - покликаний - їхав і через усю Росію, але ніколи, ніде, ніхто там жодним відрухом не виявляв своєї симпатії чи просто людської привітливости назустріч і вслід потягові. Може це тому, що наше, позбавлене культури, село взагалі недоброзичливо ставилось до всього, що несла з собою міська, індустріяльна культура, а може з якої іншої причини, тільки мені гірко було тоді це констатувати. А таке гаряче вітання нашого потягу отут фінами, що вони, як я добре знав, глибоко не любили нас, представників чужої, владущої нації й знаряддя царського режиму, дуже мене зворушило и надовго примусило серце посилено битися.
В Гельсінгфорсі ми оселилися трохи не в самому центрі міста, в великому, кількаповерховому будинку, з тісним двором, замкненим з усіх боків цим будинком - казармою.
І от тут товаришеві Хомі й не повезло відразу. Ідучи з вокзалу, ми, з наказу начальства, для чогось позакладали в рушниці повні заряди бойових патронів (чужа, завойована країна?). І коли дійшли вже до казарми й було наказано рушниці спорожнити від набоїв, товариш Хома, не встигши витягти патронів надворі, вже в темному коридорі другого поверху казарми почав це похапцем робити, і раптом, коло мене, під лунким склепінням будинку, в пітьмі гостро пролунав постріл.
Це була велика прикрість, що могла наробити не мало шелесту, але грізні поклики начальства втихомирили масу солдат, що, як отара овечок, почала була борсатися з переляку, загрожуючи панікою; миттю засвітили світло і побачили під стіною блідого, переляканого Мельниченка, що з несподіванки не міг одразу й слова вимовити. Він зробив це не навмисне, не втримавши бойового спуску гашетки, але цей постріл, що, на щастя, вдарив тільки в стелю й нікому шкоди не заподіяв, на погане вирішив його долю й тут, у Гельсінгфорсі.
Коли перед виїздом сюди товаришеві Хомі вже почало було начальство забувати його невправність та непокірливість і потроху давало вільніше дихати від безнастанних позачергових нарядів, то після цього пострілу, діставши відразу десять нарядів на кухню, товариш Хома вже з тих нарядів не вилазив знову ціле літо. Не везло таки сердешному!
Наші обов'язки тут полягали в тому, щоб охороняти всякі інтендантські склади, порохові льохи, офіціяльні установи військового відомства та "священну" тут особу генерал-ляйтенанта Зейна. Нашій роті найчастіше доводилося відбувати варту (зокрема мені) коло якогось низенького, присадкуватого, довгого, з позабиваними вікнами складу, зарослого навколо бур'янами, та на дачі самого генерал-губернатора.
Я знав як ненавиділи і фіни, і російські революціонери та взагалі все поступове тодішнє суспільство цього жорстокого вішателя - вірного царського служаку, - знав, що на нього відбулося кілька невдалих замахів, після яких рясно майоріли в Фінляндії нові й нові шибениці, і в часи, коли відбував варту на його дачі, часто думав, як би легко міг зробити хтось із нас те, чого не щастило зробити досі багатьом відважним головам.
- Дача генерала Зейна містилася на затишному півострові з трьох боків оточеному синьою, каламутною з берега, водою Фінської затоки, густо зарослому вишуканим деревом, якого зразки не скрізь можна знайти й по тепліших країнах. Особливо вражали викохані ряди культурних кущів, що ними обсаджено було безліч стежечок на території дачі.
Посеред саду стояв принадний, двоповерховий будинок-дача, де й містилося його високопревосходительство з усім своїм штабом і родиною.
Згадавши про кущі, не можна обминути спогадом і того, що правили вони, ті кущі, не так мабуть для прикраси дачі, як для... схову шпиків. Кожного разу, коли мені доводилося вартувати на цій дачі всі ми спостерігали, як достоту попід кожним кущем пильно стерегли священну особу царського намісника агенти охранки. Це були напрочуд значні (в розумінні чимось позначені) типи, яких, побачивши раз, не забудеш ніколи. Кожен із них чимось одрізнявся від звичайного типу людей - чи блудливим, невпокійним поглядом, чи дегенеративною мордою, чи, знову, надмірною елегантністю та вишуканістю манер. Коли генерал лаштувався кудись їхати, з багатьох кущів вилазили ці лежобоки й дармоїди і сповняли собою (чоловіка по вісім, десять) велике авто, яке виїздило з подвір'я попереду генералового автомобіля, а другий, так само навантажений, автомобіль невідступно слідував за самим генерал-губернатором, куди б він не їхав.
У кущах тоді трохи порожніло, залишені там вартові шпики нахабніли до того, що наважувалися з'являтися й проходжуватися доріжками (в час, коли генерал був на дачі, їм це сурово заборонялося), а часто доходило й до того, що, невідомо звідки, до них приходили непевного вигляду жінки, і в кущах, перед нашими очима, відбувалося те, що люди звикли звати оргіями.
Наше караульне приміщення побудоване було в морі, кроків за тридцять од берега, на кам'яних бабах, і добиратися до нього треба було вузенькими, з двох дощок, кладками.
За ввесь час, що мені доводилося оберігати спокій генерала зейна, він один тільки раз одвідав нас, "серенькіх братцев", змилостивившися над нами остільки, що дозволив собі зайти кладочками аж до самого караульного приміщення, кількох із нас про щось лагідно запитав, і подарував, через старшого, карбованця на цигарки - на дванадцять чоловіка.
І от, саме тоді, коли його невисока постать тупцяла хисткою кладочкою, як легко, здавалося мені, можна було копирснути багнетом його високопревосходительний зад і штовхнути грізного й невблаганного для революційних робітників царського сатрапа в глибокі води Фінської затоки!
Звичайно, я далекий був од того, щоб самому дійти такого рішення, але добре пам'ятаю, що думки такі завжди ворушилися в часи вартування на генераловій дачі. А часом просто шкода ставало цього блискучого генерала, що не може спокійно ні дня, ні ночі, ні години прожити, дарма, що охороняють його десятки людей.
Часом генералова родина влаштовувала прогулянки морем, і тоді всю ніч невеличка яхта горіла різнобарвними вогнями й гриміла найвишуканіша музика, а ми, по двоє, стояли статуями - хто на перехрестях доріжок у саду, хто коло парадного входу до покоїв генерала, і під звуки чарівної музики, не можна сказати, щоб настроювалися на патріотичний лад.
На мій жаль, жодного разу не пощастило моєму другові Хомі Мельниченкові потрапити зо мною в цей караул, бо виряджали сюди тільки тих солдатів, хто мало мав покарань і взагалі був у начальства на оці, як гарний служака. Не знаючи, які думки обтяжували мою голову під час варти на дачі (правда, то ж були тільки думки, далекі до здійснення, дуля в кишені, можна сказати), очевидно, начальство приписувало до таких служак і мене. Правда, не за те, мабуть, що служака з мене був добрий, а може за те, що саме тоді, одержавши з дому свого фотографічного апарата, я виявив себе в роті за фотографа і мав багато прикрих годин і днів, примушений у всяких поставах і настроях фотографувати своє начальство - від отдєльонного Уткіна, через взводного Герасимова й до обох фельдфебелів-підпрапорщиків із супружницями й со чадами...
Згадую про свій фотографічний апарат і свої фото-аматорські знання тому, що стали вони мені потім у великій пригоді - і під час війни і, особливо, в полоні, не раз відігравши ролю чинника, що рятував моє життя.
Так от, кажу, товариша Хому в караул до генерала Зейна не пускали ні разу, і мені просто ні з ким було потішитися з генералового становища, поглузувати досхочу з банди охранників у кущах, помріяти, під чарівну музику з губернаторової яхти.
Всі вільні від караулів дні (а їх було половина) ми відбували практичну стрільбу на стрілецькому полі, кілометрів за вісім від Гельсінгфорсу. Дні стрільби були водночас і днями розваги, і важкими днями.
Починалося з того, що будили нас тих днів на півтори-дві години раніше, ніж звичайно, бо до сьомої ранку ми вже повинні були бути на місці стрільби, пройшовши всю довгу, важку путь із повною на собі солдатською викладкою. А фінське сонце - дарма, що світило неначе над північним краєм - уже коло сьомої години виганяло з нас піт літрами, придорожна пилюга, що ми її густо здіймали важкими солдатськими чобітьми, сліпила очі, забивала горло, замурзувала до невпізнання обличчя.
Зате стрільба правила за розвагу. Стрілецьке поле розташоване було на хисткому, торфовому багнищі, на кілька кілометрів у квадраті, ходити цим полем було приємно, лежати й цілитися, особливо в перекидні цілі було просто цікаво.
І коли б не суворі окрики самого ротного командира:
- Задом стріляєш, трах-трах-та-ра-рах!
- Свинопасе, куди ти цілив, трах-трах-та-ра-рах!?
Коли б не ці постійні окрики з багатоповерховими матюками, до яких усі товариші мої позвикали давно й сприймали, як якусь ласку начальства, а я не міг їх ніяк перетравити, щоб не зіпсувати після таких окриків на мою адресу цілого дня собі, - коли б тільки не це - все було б гаразд.
Ми з Хомою змовились якнайменше влучати, бо знали, що добрих стрільців не пошлють до нестроєвої команди, а нам до смерти кортіло потрапити на осінь у писарську команду, де й дисципліна легша, де й роботи брудної менше, і поводження начальства не таке було брутальне.
А командир роти стрілецького полку конче хотів, щоб у нього всі були якнайкращі стрільці. Виходило, що на цьому грунті ми з ним не сходились...
І симпатична суттю своєю людина - штабс-капітан Таскін, що часом дозволяв собі на самоті й на "ви" звертатися до мене (злочин на ті часи для офіцера безмежний!), тут, під час стрільби, коли махальник од валу показував, що я пустив усі п'ять набоїв "по молоко", - в чисте небо, як у копієчку, - тупотів люто коло мене ногами, вигадував неймовірне нагромадження поверхів і здавалося мені тоді, що не має він у світі більшого ворога, як я - невдаха-стрілець.
Людина я з природи глибоко-чесна, і тому не витримував довго нашої змови, на злосливу втіху Хомі брав чергових п'ять патронів, і всі п'ять куль, одну по одній, уліплював на п'ятсот кроків у саме серце намальованому десь там туркові.
Штабс-капітан Таскін миттю лагіднів, десятки разів похваляв, кричав, щоб із мене брали приклад інші, а товаришеві Хомі, до невичерпного списку його позачергових нарядів, тут таки прописував нову порцію чергування на кухні, - після повороту з стрілецького поля до казарми. Проте, й чеснот своїх довго витримувати мені не щастило. Презирливі погляди та уїдливі усмішки товариша Хоми робили своє діло, і дальших пять моїх куль знову летіли в повітря... шукати собі кращої долі, ніж бути загнаними в подзьобане туркове серце... Тоді знову налітала немилість розлюченого начальства, але на всі докори й лайки я тільки міг невиразно промимрити щось на тему про те, що може то мушка збита в моїй гвинтівці, що давно, мовляв, пора перевірити її на станку, ваше благородіє...
Ще тяжче, ще втомніше - до божевілля, до повного одеревіння знесилювались ми, повертаючись до казарми.
Сонце тепер пекло так, як, здавалося нам, ніколи не пекло воно в самій Сахарі. І великою насолодою було, приплентавшись у казарму, скинувши гімнастерку, підставити всього себе під гострий струмінь холодної-холодної води.
Сердешному Хомі й цього не дозволялося: його просто з дверей казарми повертали и посилали на кухню різати великі, жирні туші м'яса на порції, задихатися в чадному повітрі, воювати з мільярдами мух.
Але свою лінію - на полкового писаря - він вів уперто й непохитно: рідко коли влучив із двох-трьох десятків куль, випущених за день стрільби, одну-дві, та й то десь потрапляли вони вище шиї сакраментальному туркові.
І йому таки, геть, правда, пізніше, та впертість пригодилася.
У Фіндляндії широко вживається жіночої праці по тих закладах і коло тієї роботи, яка б нам і на думку б ніколи не прийшла.
Фінки працюють масами на будівництві, тягаючи на шостий і сьомий поверхи великі кладки цегли, фінки, як правило, скрізь виконують ролі голярів по перукарнях, жінки-фінки правлять скрізь за обмивальниць по чоловічих лазнях.
І коли мій хороший Хома дізнався про останнє, та, не знаю вже якими шляхами, а виблагав собі якось одного разу право прогулянки до міста, то, неймовірно поспішаючи, потяг мене з собою:
- Бери сорочку, підштаники, мило, і все, що полагається і - гайда! Буде діло!
- Куди гайда і яке буде діло, Хомо?
- Буде діло, а яке - побачиш, кажу тобі! Не хочеш, то й сам піду! - випалив Хома одним духом, замотуючи в сорочку всі інше.
Звичайно, ніякого діла не було, крім того, що ми на власні очі пересвідчилися, що справді в фінських лазнях, де купаються хлопці й чоловіки, прислуговують виключно жінки й дівчата.
І фінські люди сприймають це, як звичне явище, і нічого в тому - ані сором'язливого, ані непристойного не було.
Правда, Хома млів, Хома намагався заговорити на мигах із дівчиною в легенькій, наскрізь мокрій, із тонкого полотна сорочці, що прилипала до її тіла, виказуючи всі приховані від Хоминого ока, недосяжні розкоші. Хома намагався жартувати з дівчиною, коли вона ритмічно, добре знаючи своє діло, намилювала його, густою шерстю заросле, незграбне тіло, але зустрів і її, і найближчих сусідів - фінських хлопців - такі здивовано-зневажливі погляди, що відразу замовк і стишився. А я таки, здавалося мені, тоді здорово почервонів.
- Ну, як, де ж твоє діло, Хомо? - питався я сердегу, коли ми, добре випарившись, вертались до казарми.
Замість відповіді, Хома солодко, закручено вилаявся...
Другого разу, в неділю по обіді, ми з ним разом пішли до голярні.
Я не знаю, чому взагалі жіночої праці в голярнях не вживають широко в світі, бо ніколи нічого приємнішого не відчував за ті хвилини, поки мене голила молода, голубоока, дуже чемна й привітлива дівчина. Її бритва так безболізно, так приємно лоскотала щоки, лагідні дотики її руки справляли вражіння подиху легенького весняного вітерця на розпалене обличчя, а привітна посмішка, що нею вона супроводила кожен свій рух, кожне своє, незрозуміле нам слово, що я відтоді надовго закинув власну бритву й витрачав усю свою вбогу солдатську платню на те, щоб голитися в фінських голярнях.
Щоправда, не в тій, куди ми потрапили вперше. Бо товариш Хома і тут ускочив у гречку, та й у дуже неприємну.
Почувши, що товаришка вимовляє тільки фінські слова й нічим не реагує на його легенькі українські дотепи, товариш Хома розходився. Від не досить пристойних анекдотів із солдатського, а може й одеського портового арсеналу, Хома перейшов до безпосереднього обстрілу нашої голярші. Він, смакуючи, змальовував мені, витримуючи найневинніший вигляд, усі розкоші цієї дівчини, примушував мене густо червоніти й спиняти його і, нарешті, доспівався до того, що почав зо мною справжню суперечку на дуже невигідну для голярші тему.
Я зрідка скоса зиркав на неї - жоден відрух виразу на обличчі її нічого загрозливого не віщував - дівчина була так само спокійна, чемна й привітна та пильна в своїй роботі.
Ми розплатилися. Хома востаннє виструнчився перед дзеркалом своєю миршавою постатгю, ще раз зміряв розпаленим поглядом дівчину, пустив наостанку один із дотепів, і прибільшено ввічливо козирнув до дівчини. Моя рука в той час була вже на клямці дверей, і раптом... що сталося?!
Неначе вибух далекобійного чемодану (набій тяжкої гармати) вразив мене в саме серце, у всі найдрібніші ниточки свідомости: на мить я думав, що світ пішов обертом, що я впаду непритомний, приголомшений...
З уст дівчини, нашої голярші, що так само привітно, на прощання, нам посміхалася, витираючи об рушника руки після роботи, пролунало чистою російською мовою:
- Будьтє здорови, товаріщі. Спасібо. Пріходітє єщо... Всегда к нам пріходітє...
І чиста вимова, і глибоко-іронічна, навіть презирлива посмішка, з якою вона вимовила легенько всі ці слова, переконливо свідчили, що дівчина добре знає російську мову, що ті її фрази не були в неї випадково завчені.
І я, і Хома Мельниченко бомбами вилетіли з голярні й очунялися трохи тільки тоді, коли побачили себе вже на подвір'ї казарми.
На честь Хомі треба сказати щиру правду, що його сумління після цього випадку запротестувало. Правда, цинізму в ньому від того ані трохи не поменшало, але він не міг без засоромлення ніколи пригадати випадку з перших наших одвідин фінської голярні.
В інших голярнях він уже тримався так, як належиться людині, хоч і в солдатській шинелі.
Часто неділями та святами доводилось мені по обіді блукати по Гельсінгфорсу самому, без Хоми, що в той час відбував собі десь черговий наряд за кару; я дуже вподобав так званий Звіриний острів, куди за кілька пфеннігів перевозила маленька яхта, й де містився чудовий, небачений ніде мною, зоологічний сад.
А в зоологічному саду, поза всіма красотами й багатством живої природи і дивували, і розпалювали нездоровим огнем картини, на які часто доводилось натрапляти - трохи чи не за кожним кущем - достоту серед білого дня. Правда, я знав, що у фінів у статтєвих взаємовідносинах багато більше простоти, ніж у нас, багато менше лицемірства й ханжества, але нічим неприкривані акти парування в кущах - і обурювали, і дивували, і розпалювали.
Повертався я тоді з острова з каламутною головою, заспокоювався тільки на другому боці затоки, довго споглядаючи цілі ліси корабельних щогол, що, особливо в свята царських днів, розквітали безліччю різнокольорових прапорців і справляли вражіння велетенських дитячих іграшок.
Чужоземні кораблі, що їх завжди було повно в Гельсінгфорському порту, наводили мене на принадну думку про можливість утекти до Америки, але... близько підходити до берега порту нашому братові-солдатові гостро заборонялося, а доглядали за цим суворі фінські поліцаї, незнання ж чужоземних мов позбавляло мене наперед усяких надій - хоч колись із кимось про це заговорити.
Товариш Хома, на моє пристрасне бажання втекти з царської казарми, ненависної тюрми, на чужоземному кораблі, дивився зневажливо-безнадійно і, на його думку, мав на це рацію. Товариш Хома добре знав обставини портового життя, знав життя на кораблях отаких утікачів, і радив просто плюнути на такі дурні думки.
А чутки про неспокій на петербурзьких заводах знову почали між нами дедалі поширюватися, а розмови про те, що наш "вірний цареві" полк пошлють таки до Петербургу першою чергою, знову розпеченим залізом почали пекти мою свідомість.
І раптом - до чуток про хвилювання робітників, тонісінькою такою гадючкою, просоталася чутка про війну з німцем.
Я зовсім не помилюся, коли скажу, що було це на самому початку липня 1914 року, трохи не за три тижні перед оповіщенням війни. Якими вже шляхами доходдили до нас ті чутки, трудно було уявити, але я тоді вже думав, що допомагало чуткам те, що перебуваємо ми саме в Фінляндії, де все населення в масі все таки настроєне було проти Росії взагалі недоброзичливо, або й просто вороже. І тому все, що діялося поза лаштунками дипломатичних кабінетів, і що пильно приховувалося від людського ока й вуха, напевно було трохи відоме частині фінського громадянства, а воно, сподіваючися від війни для себе певних полегшень, не могло не втішатися з майбутніх перспектив, і всякими ймовірними і неймовірними шляхами пускало ті чутки саме до гущі солдатської маси.
Однієї душної липневої ночі на подвір'ї нашої казарми пролунали тривожні звуки тривожних сигналів; за півгодини полк було вишикувано в подвір'ї в повному бойовому стані й негайно виряджено до вокзалу.
На зміну нам, нести караульну службу в Гельсінгфорсі, прийшла якась інша військова частина.
Тієї самої ночі вирушили ми назад до Фрідріхсгаму, нічого не знаючи, але на всі боки перетлумачуючи, пошепки, розуміється, чутки про війну.
Десь по дорозі нас ізсадили з потягу й пустили маршувати похідним порядком по лісах та кам'янистих дорогах Фінляндії.
До Фрідріхсгаму прибули тільки через три чи чотири дні, після безупинних військових переходів, після несподіваних зупинок, і ще несподіваніших, на поклик тривожної сурми, виступів, і тільки тут нам сказали, що треба готуватися до війни з німцем.
Іще нам офіціяльно тут оголосили, що наш славний корпусний командир, генерал-ляйтенант фон-ден-Брінкен, що то його рід десь тільки у прадідах із німців походив, а сам командир, мовляв, давно вже російський стовбовий дворянин, - що цей фон-ден-Брінкен, палаючи патріотичними почуттями до матушки-Росії, з височайшого дозволу відкидає віднині німецькі додатки до свого прізвища і надалі іменуватиметься тільки так: генерал-ляйтенант Брінкен.
Того самого дня, на вечірній перевірці, прочитали нам іще наказа про те, що й бригадний командир наш фон-Нотбек, палаючи патріотичними почуттями... і т. д., так само відкидає геть німецьке "фон" од свого прізвища, і зватиметься далі просто: генерал Нотбек.
Голосним ідіотським "ура!" ми мусіли вітати ці знаменні, глибокозначимі, історичні події...
Все своє немудре майно - скриньку з кількома зайвими, домашніми ще сорочками, простиралом та піджачком, я заніс до симпатичної родини Барановських (у Хоми нічого було заносити) і просив переховати, поки я "повернуся з походу".
На ці мої слова старенька фінка, навіть більше обізнана з міжнародньою політикою за мене, тяжко зідхнула, очі їй зробилися вогкі, і вона, зовсім несподівано для мене, пригорнула й поцілувала мене, неначе сина, в далеку, незнану й небезпечну путь виряджаючи... А за нею - як сестра брата, мабуть, за приказом матері, пригорнула й тепло поцілувала в уста й маленька Матильда...
У мене ще народилася була божевільна думка - просити старого Адама Барановського - попробувати зговоритися з кимось із начальства двох чужоземних кораблів, що ще відвантажували якісь товари в фрідріхсгамському порті й спішно готувалися відпливати, - попробувати зговоритися, чи не взяли б вони пореодягненого солдата - хлопця з України, солдата молодого, до себе за чорнороба, щоб завезти його далеко-далеко від цієї частини земної кулі, що вже здригалася від наближення жахливих вульканічних ударів.
Але розгублений вигляд пана Адама й пекучі сльозинки, що скотилися старій дружині його на зморщене, виснажене обличчя (зовсім, як у моєї сердешної матері!), але зажурений погляд дівчинки Матильди, що так співчутливо випроводжала мене поглядом дитячим, не дали моєму язикові поворухнутися і, вийшовши з подвір'я привітної родини, я, мов на смерть засуджений, поплентався до казарми, де вже гукала галаслива сурма, виграючи "збор".
На полковому майдані довго правили молебня, офіцерські жінки театрально прощалися з чоловіками, а чоловіки - занадто театрально бадьорилися, в той час, коли наші спини мліли від надмірного навантаження повною похідною викладкою і, нарешті, наш полковий бойовий марш:
І полк рушив у похід.
З наївности своєї ми ще думали, що нас одразу отак от посадять у вагони й повезуть просто німцеві в зуби, перед його задротовані окопи...
До окопів ще було далеко, і треба було добре вишколити в зразкових походах та переходах оцю тритисячну масу людей перше, ніж кинути їх на поталу крупівським винищувачам.
На чолі нашої роти став капітан Борисенко. Дотеперішнього командира, штабс-капітана Таскіна, з наказу полкового командира, що дуже не долюблював його за вільнодумство (мабуть же знав полковник Кареєв, що Таскін дозволяв собі на "ви" з солдатами говорити) знизили до ролі півротного.
Капітан Борисенко був типовий запорожець - товстий, здоровий - на велетенській білій кобилі, козарлюга з довгими вусами, що пишно звисали вниз покозацькому; над усе в світі любив він солдатські пісні, а з-поміж них - пісню про Дуню та про її сарафан...
Коли двісті п'ятдесят чоловіка його роти, вишикувані по чотири, і ввесь приналежний до роти обоз розтягалися довгою гадюкою на кам'янистому фінляндському шляху, капітан Борисенко, їдучи аж геть позад роти, несподівано набирав у легені свої, подібні до ковальських міхів доброї кузні, повно повітря, і раптом голос його, через голови півкілометрової живої стрічки, долітав до найпередніших. Він тільки вибухав двома складами:
І вся рота потомлених, спітнілих, очманілих людей, як один, підхоплювала той несамовитий вигук, і споконвічні сосни, обабіч дороги, здригалися від голосного задерикуватого:
Галасливо, бадьоро лунала пісня з двохсотп'ятдесятьох горлянок, без допомоги вже капітанового міху, аж поки не доходило до сороміцького, де говорилося, як "таракан проїв Дуні сарафан":
Тут капітан Борисенко, солодко заплющивши очі й гордо піднісши вгору голову, викидав на п'ять кілометрів новколо себе:
Солдати радісно підхоплювали цю начальствену вольність, їм зникала десь утома, кроки ставали впевненіші, обличчя ясніли поганими посмішками, від чого робилося млосно...
А ще дуже любив капітан Борисенко побавитися з Гопфенкштанктом.
Якось так завжди виходило, що ця, зле покарана долею, людиноподібна постать у поході відставала, швидше за всіх нас утомлюючись під тягарем дохідної викладки. Брудний піт, перемішуючися з пилюгою, яку Гопфенкштанкт безнастанно витирав рукавами брудної гімнастерки, перетворював його обличчя на машкару негра з червоними, запаленими, навіть загноєними очима. Вся одежа йому розхрістувалась, якось незвичайно мокріла; неймовірно важкі, незграбні чоботи виверталися носками праворуч і ліворуч, він ледве-ледве плентався, очевидно, ніяк не розуміючи - для чого, в ім'я чого всі ці муки.
Капітан Борисенко командував роті прискорити крок, рота далеко позад себе залишала Гопфенкштанкта, він губився, нарешті, десь за перевалом, і зовсім зникав, утрачаючи з-перед очей роту. Тоді капітан нашвидку наказував роті зупинитися, бути "вольно" (відпочивати), а горнистові - сурмити збор.
Минало і п'ять, і десять хвилин часу, поки з-поза горба не висувалась виснажена, карикатурна постать невдахи солдата, капітан Борисенко, зловтішно накручуючи свого запорізького вуса й підморгуючи поверх голів роти, соковитою лайкою, вигуками й залякуванням військово-польовим судом за дезертирство напосідався на нещасну людину, а коли відсталий доходив до роти, наказував йому бігти далеко-далеко вперед, поперед ротою, на велику втіху тим, хто втратив уже під муштрою всяке людське почуття, в кого царська казарма й ці безнастанні переходи видушили рештки свідомости навколишнього.
Гопфенкштанкт біг - не біг, а плутав безсило ногами, крутився, спотикався, поки, нарешті, падав і лежав непритомний.
Рота рушала вперед, доходила до переможеного, хтось лив із баклажки в обличчя жертві воду. Жертву підводили й люто наказували маршувати далі.
А через два-три кілометри - знову та сама історія з незначними варіяціями.
Так капітан Борисенко заробляв собі авторитету й слави серед своєї роти... І може з нього непоганий був психолог, бо без того авторитету поводження його з солдатами на відпочинку - брутальна, безмірна жорстокість, непотрібна суворість і, нарешті, ганебне страхопудство, як пізніше виявилося на війні, не довели б капітана Борисенка до добра вже за перших боїв... Але про це - пізніше.
Безупинно подорожуючи бойовим порядком, зупинилися ми на кілька днів у фортеці Кюммене в Фінляндії. Це була мізерна, жалюгідна загорода, з допотопними земляними валами, густо зарослими бур'яном, і справляла вона вражіння, з своїми позавалюваними, мохом укритими бійницями, якогось забутого серед степу восени запліснявілого куреня. Будував цю фортецю, казали нам, ще Петро перший.
Наближався день повного соняшного затемнення 1914 року, і тут мені згадуються ті накази, що їх писали полкові - освічені і, здавалося б, розумні люди. Поза тим, що всім нам наказано було роздобути по шматочку скла, заздалегідь його прокоптивши, і тільки через нього дивитися на затемнення, тут іще писалося, що, оскільки німець - дурень, то можна сподіватися, і так, напевне, й станеться, що вся численна армія його, не знаючи такого способу, дивитиметься на затемнення неозброєними очима, посліпне вся, як є, і тоді ми ту армію голими руками, як горобенят, передушимо.
Не знаю, може такі байки й підбадьорювали когось із найнерозвиненіших, чи зовсім неписьменних солдатів, але думаю, що багато все ж таки було й таких, що не могли не добачати з тих наказів, що якраз оте начальство, яке їх писало, справді безпробудно дурне...
Цілий місяць од початку оголошення війни блукали ми по Фінляндії вздовж і впоперек, мабуть чи не для того, щоб запаморочити голови фінському населенню показом своїх численних сил (що-день-два з'являлися ми з зовсім несподіваних, протилежних боків, зупинялися над берегом моря, копали шанці, укладали поверх бліндажів акуратні мішечки з землею...). Які це наївні були підготування, порівняно до того, що ми потім побачили й пережили на справжньому фронті!
Мандруючи, ми об'їдали й обпивали населення, і дедалі більше нудилися з такого дурного поневіряння без діла.
Безнастанні чутки, що, невідомо звідки з'являючись, обплутували нас густим павутинням, хвилювали, лякали, а часом і зовсім приголомшували свідомість. Газет нам читати не давали, а всю інформацію про переможний похід углиб Німеччини нашого "побєдоносного" війська нам вичитували щодня з наказів на зупинках, коли, неймовірно потомлені, ми радніші були бодай хвилинку відпочити - і тілом, і душею, ніж вислухувати галасливі реляції про всі блискучі події на полях боїв.
В моє розуміння ніяк не вкладалося, як це може, в наслідок одного якогось бою, загинути отака величезна сила людей, як цілий полк, а про те, що в боях із німцем лягали часто цілі наші полки, ми чували вже не раз, розуміється, не з переможних реляцій із дієвої армії...
Товариш Прайс, рядовик із шостої роти, що з ним я ближче зазнайомився в поході, часто на зупинках розводив якісь плутані теорії про те, що така війна справді не протримається далі місяця-двох, бо є в світі, мовляв, якісь непереможні сили, що надприродним способом на людство впливають.
Товариш Прайс, жид із походження, жив в Америці, - належав, як він казав, до якоїсь проповідницької сектантсько-баптистської чи ще якогсь там організації, всі тягарі походу сприймав навдивовижу спокійно, і це часами давало мені певність, що й справді, може якісь могутні, надприродні сили, що їм так глибоко вірив товариш Прайс, утрутяться в те божевілля, що діялося на просторі від Німецького до Чорного моря і, поки ми ще зберемося на фронт, фронту вже й не стане... Товариш Прайс вірив.
А тут полковий священик, за всякої нагоди, мабуть, навмисне зговорившися з начальством, щоб не дати змоги нам відпочити, колись випростати потомлені ноги, задубілі спини, - полковий духовник за всякої нагоди й просто без ніяких нагод відправляв урочисті молебні просто на повітрі, "О дарованії побєди благовєрному імператору", примушуючи й нас годинами вистоювати й виспівувати, а вони, ці закликання Бога на допомогу нищити ворогів, зовсім не настроювали войовничо.
Я бачив, як після таких молебнів хлопці розходилися з похнюпленими головами, кожен заглиблювався в себе і, здавалося мені, думав зовсім не про "побєди" і не про "благовєрного".
Якось випадково потрапила мені до рук газета, де, поза всіма задерикуватими, галасливими оповіщеннями з дієвої армії, десь у куточку, дрібненькими черенками, було надруковано розмову з графом Вітте, що повертався вже в час війни з Европи й мав у Криму побачення з якимось співробітником газети. Я пригадую, що пишний граф дуже обережно застерігав не захоплюватися патріотичним чадом, а пам'ятати, що німців "шапками не закидаємо".
Оця пересторога враз розвіяла вже тоді всі сподівання, що може справді війна закінчиться через два тижні, як про це авторитетно заявляли всі, кому не ліньки було, як про те доводив навіть товариш Прайс, на підставі якихось кабалістичних вичислень, що справді через два тижні наші сидітимуть у Берліні, і серце стискалося передчуттям багатьох і багатьох, кривавими туманами оповитих днів, місяців, а може... може й років.
На якомусь відпочинку, де полк простояв день чи й два табором у лісі, несподівано прислужився мені командир пів-роти, штабс-капітан Іван Олексійович Таскін. Він запитав, чи не вмію я їздити велосипедом.
Так, я вмію їздити велосипедом, і буду дуже радий, коли візьмуть мене з роти до команди зв'язку, і буду дуже вдячний його благородію, коли воно дасть мені змогу виявити свої здібності саме в цій ділянці обслуговування потреб великого фронту.
Розмова відбувалася на самоті. Штабс-капітан Таскін, як людина, з-поміж усіх наших офіцерів справді найчутливіша і, здавалося мені, найкультурніша, зовсім ласкаво поговорив зо мною, ні разу не вживши брутального "ти", і пообіцяв зробити з мене блискучого самокатчика. Але не обійшлося, проте, й без того, щоб на останку не агітнути:
- Значить, наб'єм німчурі морду?!
- Так точно, наб'єм, ваше благородіє, неодмінно наб'ємо! - бадьоро відповів я, неймовірно втішений з перспективи не потрапити відразу в огонь, в окопи, під дощі куль і град гарматних набоїв.
І от, я - самокатчик.
Це було вже в середині серпня. З цього відпочинку, відправивши ще раз, може п'ятдесятий раз за час походу, врочистого молебня, полк вирушив до залізниці, і нас урочисто перевезли через Петроград (уже не Петербург, бо й не фон-ден-Брінкен же, і не фон-Нотбек, - геть усе німецьке, варварське з нашої неперевершеної культури!), десь на вокзалі оскаженілі юрби кричали нам "ура!", безладно тикали подарунки - дешеві цукерки й дешеві цигарки, але все це не хвилювало, не підбадьорювало.
Перед тим, десь у поході, втік із нашої роти сектант Астахов, рота саме перепочивала, і я потрапив у той загін, що мав його розшукати. Поблукавши навколо розташування полку кілька годин і порадившися з хлопцями, ми вирішили, що у втікача одна дорога, а у нас - тисячі, що ми його, значить, однак не знайдемо - ми дозволили собі добре виспатися десь на невеличкій галявині в лісі, поставивши вартового на випадок, коли б ще й за нами назирці було когось послано.
Повернувшися ввечорі до табору, сповістили, що, обшукавши всі чисто закутки кілометрів на двадцять навколо, втікача не знайшли... Я радий був за Астахова, трохи заздрив йому, і з глибокою повагою згадував тепер його слова:
- Я не вбиватиму...
І на велику втіху собі бачив, що ввесь загін, виряджений на влови втікача, переживав і відчував те самісіньке.
І от тепер, коли наш ешелон обступали, обліплювали, як надокучливі мухи, дрібні урядовці в блискучих гудзиках, базарні торговки і безліч усяких невиразних панночок із петербурзького міщанства, мені з очей не сходила замріяна постать сектанта Астахова, людини ледве грамотної, що понесла десь у фінські ліси свій глибокий протест проти людського божевілля, проти вбивства людини людиною в ім'я панування в світі жорстокости, несправедливого й глибоко ворожого та чужого всім нам ладу... В вирішальну мить він свою думку здійснив, кинув рушницю й подався в небезпечну путь військового дезертира під час війни...
Петербурзьке міщанство, засліплене патріотичними гаслами, ні мене, ні, здавалося мені, нікого з солдатів не зворушувало.
І тільки, коли потяг рушив із Петрограду вниз, на південь прямуючи, як потім ми дізналися - рятувати розбиту армію генерала Самсонова, десь отак за кілометр од станції, серед поля, на залізничному насипу стояла собі самотня "як билиночка в полі", - подумалось мені), простоволоса, гарно, але простенько вдягнена, дівчина і, замість кричати "ура!", замість вигукувати "смерть ворогам!", зробила всього кілька жестів рукою - в напрямку, протилежному рухові нашого потягу...
І замислилась, похиливши голову.
- Вертайтеся! - прочитав я в тому рухові, і серце мені боляче й радісно стислося - і від небезпеки грядущого, і від жорстокого тягара довгої-довгої розлуки з тими дорогими, кого залишено далеко десь на Україні, від болючої розлуки з отакою самою на вигляд дівчиною, і з глибокої, гарячої подяки цій хорошій, незнаній людині з такими високими, добрими до нас, почуттями.
- Вертайтеся живі й здорові! - од чистого серця її сказав мені той дівчачий рух і відбився в розчуленій свідомості моїй на все життя.
Дяка тобі, хороша, незнана людино!