Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни) - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 7
В ТАРАСОВУ НІЧ
Перший раз виставлено цю драматичну картину
в таборі полонених у Фрайштадті (Горішня Австрія).
З тої вистави зроблено й знімки до цієї книжки.
(Сцена кілька хвиль темна. Поволі, з правого боку починає розливатися срібний світ і з темряви вирисовується (праворуч) висока гора-могила з білим хрестом.
Рівночасно прояснюється решта сцени: - ліворуч, від могили видно безмежний степ, засіяний меншими могилами.
Чути гуркіт під землею і зпід одної могили встає сивоусий, блідий козак у вбранні часів Хмельницького, струшується і повільно наближається до середини сцени).
Козак
Гей, як тяжко, як гірко в землиці лежать Без утіхи живої; Тягар рідного краю на грудях держать, Тягар кривди, насильства, неволі! Давить, гнітить кістки наша рідна земля, Яку ми боронили; Люд в кайданах чоло скробне низко схиля На козацькі, лицарські могили. Темно... Сплять мовчазнії простори, що ми, В бій за волю ідучи, Кровію ізлили, засівали кістьми, Урожаю плодючого ждучи. Уродив лиш кукіль... Чорні зграї круків Над могилами вються І до нас в підземеллє не кров ворогів, Тільки сльози безрадности ллються. Та ще сміх долітає - злорадісний сміх Ворогів віковічних, І про дикі діла перевертнів своїх Нам доносить дух вітрів північних. Про славетні ж діла отаманів-батьків Ані вісти, ні слуху; Україна - мов лан, лан пустих колосків В рік тяжкий, неврожайний, в засуху. Деж Виговський-борець, Дорошенко-гетьман, Гордієнко й Мазепа величний, Що край рідний із пут, із залізних кайдан Виривали в катів у північних? І Виговський умер, Дорошенко сконав, Гордієнко й Мазепа... А Гонта, Що один мук пекельних, надлюдських зазнав Від ворожого, лядського "rządu"? Спить і він... Сплять усі по роботі тяжкій, А їх праці відгомін Не запалює мозок і душі рабські, Тільки тліє десь в душах, як спомин; Тліє в душах дрібненьких, у душах рабів, Гасне, змитий сльозами, Бо не йдуть боронить своїх рідних степів, Як колись боронили - списами! (Задумливо).
Про славетні діла отаманів-батьків Ані вісти, ні слуху, - Україна - мов лан, лан пустих колосків В рік тяжкий, неврожайний, в засуху... Часом чайкою скиглить Хмельницького тінь, Батька нашого й пана, Мов поради питає в нових поколінь, Наче молить їх - скинуть кайдани. Поза тим - тихо скрізь... Лиш риданнє рабів І у день і в ночі не стихає, Та пекельний, злорадісний сміх ворогів В підземеллє до нас долітає... Гей, як тяжко, як гірко лежати в землі, - Сльози й сміх отой чути, Кайдани відчувать, муки рабства, жалі, І не встати, землі не розкути! (Наближається до могили з хрестом).
Темно скрізь... Тільки там - від якогось часу Білий хрест із пітьми виступає; Я Тому, Хто під ним - скарги всі понесу, В Його слова-розради спитаю. Коли діждемось ми, що вже буде не крук Перемогу співати, Але, з бою йдучи, вільний, гордий онук На могили прийде спочивати? Обізвись зпід хреста, обнадій козаків, Віщий, славний козаче; Ти пророчим чуттєм шлях грядучих віків Маєш силу відчути, побачить. Коли білий Твій хрест по степах мовчазних Сяйвом думки одної розлється, В душах холопа, пана, сліпих і німих Рівним полум'ям волі займеться? Коли світ розжене сон-кошмар віковий, Коли встануть нащадки прозрілі І не плач, тільки клич пролуна бойовий, Втішить наші кістки наболілі? Коли рідна земля - Україна вільна Ворогам і своїм - яничарам Крикне: "Геть!?" (Під землею гуркіт. Чути зпід хреста голос.)
Голос
"Незабаром! Іди, одпочинь, сивоусий борець, Лицарство утіш: скоро мукам кінець!" (Козак зникає).
(Якийсь час тихо. Світ збільшується, розливається по лівому боці сцени й там ізза хмар виступає мур і гратована брама з замками. Над брамою величезний чорний російський орел. Вартує двоє салдатiв. Могила з хрестом - у тіні).
1-й салдат
"Слишіш, брат, гаварят, Что в адну із весенніх ночей Здесь нечістая бродіт, I прі свете какіх-то лучей Нашу узніцу прочь-то виводіт, - Как би нам не прішлось... 2-й салдат
- А ти - брось І не згадуй проти ночі лиха; Адже грати міцні, А замки все стальні, - Встережем, дасть Бог, все буде тихо... (Мовчаннє. Хрест прояснюється, чути гуркіт і нараз брама розчиняється-розсувається на двоє і ховає за собою переляканих вартових. Орел схиляється на бік. Виходить жінка в чорній киреї. Крізь кирею видно українське вбрання. На руках і ногах брязкають ланцюги. На голові колючий вінок).
Жінка
"Третю сотню років Від кайдан-ланцюгів Тіло мліє моє, умліває; Чорний, хижий орел Із безцінних джерел, З мого серця, скарби випиває. Моїх діток-синів Під серпанками снів В одяг рабства, льокейства вбирає; Сплять - не стогнуть вони, Нерозумні сини, В муках рабства, в занедбанім краї"... 2-й салдат (прислухаючись, ізза брами виглядає)
"О, Боже мій! Що чую я? Мій рідний край, - земля моя, Земля батьків, дідів моїх В руках чужих?"... Жінка (далi)
...І тільки в цю ніч, коли той народивсь, Що першим був, перший сльозами заливсь, Над долею матері плакав-ридав, Але небезрадно - в сльозах гартував, В горнилі душі меч двосічний кував: Для тих, що скорились, меч помсти, ганьби, Для тих, що катують, меч-гнів боротьби, - У цю тільки ніч бачу знов світ ясний, Надійний вінок одягаю рясний. І жду, не діждуся, коли вже прийде Той местник, що нових борців приведе; Той местник, що вимріяв перший мій син В часи безголов'я, найтяжчих годин, Оддавши для його, за його усе, За того, хто волю мені принесе... І жду, не діждуся, коли він прийде І волю і правду мені приведе?.. (Сідає стомлена коло могили. Задумалась. Ізза сцени (з лівого боку) виходить козак в новітнім убранні. Молодий, рухливий, але зажурений).
Козак:
"І знов до могили я йду в порожні, - Біль в грудях гадюкою вється... І досі не світять, не сяють огні В горнилах, де зброя кується. Ще й досі приборкані, приспані сплять, - Будив, - деж там їх добудитись? У ярмах живуть, ярм не хочуть скидать, Щоб в ярмах і далі плодитись... (Побачив жінку).
І знову в жалобі, заковану тут Я матір ще раз зустріваю... О, муки! Заліза невільничих пут Ще й досі порвать не здолаю! І чим же утішу невтішну її, Коли нерозумнії діти До слів найсвятіших байдужі, німі, - Їм кров'ю б писать заповіти! Яке тепер слово рухливе, живе Утіхою може їй стати? Хиба лиш, що поки Дніпро ще реве, - Про волю він буде співати. Тепер же її хоч замість колючок Надійним вінком заквітчаю, - Нехай хоч ці квіти, сей пишний вінок Спасає її від одчаю. (Скидає з жінки терновий вінок, надіває квітки надій.)
Жінка (тихо)
...Любий, славний сину мій Як то мало тих надій... Як то скоро всі вони Обертаються в терни... 2-й салдат (З'являється ізза сцени. Рухи й бліде лице - виказують муки. Ступає непевно.)
Мій рідний край политий кров'ю дідів, В чужих руках, а я... на службі у катів... (Заходить знову за сцену.)
Козак (до могили)
Озвися, пославший по світу мене, Чи довго мені ще блукати, Немов у пустині гукати? Чи скоро у грудях рабів спалахне Гнів помсти за муки, за горе, За Матерні муки, насильства, за болі, За рабство синів, за наругу неволі, - Озвися, чи довго, чи скоро? Голос з могили
Іди, буди, Ще раз, ще раз; Іде, гряде Великий час! Козак
Іду, іду Борців зберу і поведу... (Упевненими кроками йде за сцену. Коли він зникає, з'являються чотири узброєні салдати, крадуться тихо, потім кидаються без слів до жінки, хватають і запирають знову за браму. Стають вартувати в чотирьох. Якийсь час тихо. Потім під землею чути гуркіт. Рівночасно - за сценою многоголосний спів. Салдати з жахом тікають).
(Співають на мотив: "Гей, не дивуйте").
Гей, Отамане, Батьку і пане, Пляму неволі час стерти; Підем з тобою, Станем до бою, Горді погордою смерти; Підем з тобою, Станем до бою, Вирвемо Матір з неволі: Світови всьому Крикнем глухому Про наші кривди та болі... Жінка (ізза грат)
Ідуть, ідуть мої сини, Розіб'ють грати-кайдани... Голос з могили:
Ідуть, ідуть... 2-й салдат (З'являється змучений на сцені. Прислухується до співу і голосів)
А я що робив? О, проклятий, проклятий! Я Матір стеріг, помагав мордувати! Та годі, та годі насильству служить, - Рабом в своїй хаті обдуреним жить! Нехай тепер за біль рабів, За сором, ганьбу яничара Нехай на голови катів Паде страшна, пекельна кара! (Направляється до брами).
Голос із могили:
Ідуть, ідуть, Розіб'ють грати, розкують... 2-й салдат:
І я іду - не мордувати, Іду кайдани розкувати! (Розбиває прикладом рушниці замки, вбігає в браму, - там чути брязкіт розбиваних кайданів. Спів за сценою голоснішає. Виходять зі співом густі ряди козацтва й народу. На чолі - отаман-козак. Направляється до брами. За кілька хвиль звідси виходить жінка в світлосяйнім убранні. З одиого боку її салдат, з другого - отаман. Орел зникає).
Співають: "Ще не вмерла Україна".
(Завіса падає).
© НАКЛАДОМ СОЮЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ. ВІДЕНЬ, 1917.
З друкарні Адольфа Гольцгавзена у Відні.