Ті ж і Одарка.
Одарка. Добривечір!
Маруся(швидко). «Сестривечір, добрички, чи не телячили ви моїх батьків?» — «Аякже, телячили, телячили: задрали лози та й побігли у хвіст». Яким це вас вітром сюди занесло?
Одарка. Таким же, як і вас. Здрастуйте, тітко! Чи ви ще живенькі-здоровенькі? (Кладе хліб на стіл).
Морозиха. Здорова, здорова, дівонько! Як тебе господь милує?
Одарка. Спасибі господеві милосердному! Бабуся вам кланяються.
Морозиха. Спасибі, спасибі!
Маруся(тихо до Одарки). Що, вже бачилась?
Одарка(соромлячись). З ким?
Маруся. Ач, ще й питає!
Микита (наслухав). Так і вилетіла йому назустріч!
Морозиха. Хто? Кому назустріч?
Микита(регоче). То ми балакаємо про Одарчиного мидруса.
Одарка. Просимо вас, не смійтеся з нас; ми об тім не споримо, що вас не стоїмо; ви за нами не дуже, а ми за вами й байдуже!..
Маруся. Он як відчитала!
Микита(удає з себе спокійного). Говорила покійна до самісінької смерті, та все чорт батька зна що!
Одарка. Адже я з тобою не балакаю, то й не лізь у вічі. Я тобі вже не раз казала: не зачіпай мене!
Маруся(регоче). Закуси, Микито, чим бог послав!
Микита(до Марусі). А тобі зась, коли не до тебе річ. (До Одарки). Так кажеш: ‹Не зачіпай мене!» Ач, яка велика парсона!
Жіночий голос за вікном: «Чи є хто в хаті? А вийдіть сюди на часинку»
Маруся(зазира у вікно). А кого вам треба? (Придивляється). Та це Сидориха! Це до вас, тітко!
Морозиха. До мене? Чого б то їй?
Маруся. Певно, прийшла прохати, щоб ви поворожили. Вона вже, либонь, з тиждень, мов несамовита, по усіх ворожках бігає та питає, чи скоро її чоловік повернеться з наймів.
Морозиха. Ну вже хай вибача: проти неділі я й карт у руки не візьму. (Пішла).
Маруся(сміючись). Слухай, Одарко! А ти багато ворожок одвідала, доки діждалася Семена? (Скинула оком на Микиту).
Одарка. Не лічила!
Маруся(чванливо). Чого ж це ви так запишалися, чи не в мішане приписалися?… (Помовчала). Чи не ворожать оце тітка на зорях?… Треба піти та й собі повчитись; бо, либонь, незабаром і мені прийдеться декого відшіптувати… (Глянувши з сміхом на Микиту, побігла з хати).
Микита (встає і довго ходить по хаті. Балакає ніби про себе). Парсона, настояща парсона!
Одарка (не дивиться у вічі). Яка є, такою вже й зостанусь!..
Микита. Пава, панянка…
Одарка. Куди ж нам до вас рівнятись? Ми за вами й не потрапимо!.. То ти з себе удаєш панича, а ми люди прості…
Микита. Що ж, багато Семен заробив?
Одарка. Спитай у нього!
Микита. А тобі б то він і не похвалився?
Одарка. Скільки заробив, стільки й буде… У шинок не понесе.
Микита(глузуючи). «Не понесе!» Я, бач, через те питаю, що бачив сьогодні на ньому одежу і зовсім би нову, та тільки старі дірки та латки!..
Одарка. Ох, як же смішно! Чому ж ти не регочеш? Ану зарегочи!..
Микита. А тобі до плачу доходить?
Одарка. Ми у злиднях виросли, то вже й звикли.
Микита. А вже грошей, то, певно, повні кишені приніс та все, мабуть, бамажки чи, може, червінці?… Багатир! А як же ви до вінця — у хургоні поїдете чи на волах?
Одарка. Підемо пішки! Пішки, кажуть, нема замішки!
Микита. Воно й безпечніш! А то як баских коней запряжете, то щоб, бува, не перекинули та не покалічили. Або щоб на те не вийшло, як співають: «Ой їхали та возилися, тпру! — стали, зачепилися…»
Одарка. Еге! І я ж так кажу, достомітно так!
Микита. Ай гарний же який став Семен, мов намальований!..
Одарка. Еге ж, гарнісінький такий! (Усміхається). Мабуть, мати в любистку купала.
Микита. Лице мов висмоктане, а очі як баньки!.. Вже й говорить трохи навчився, а перш було все мовчить!..
Одарка. Хто мовчить, той двох навчить!
Микита. А звісно! Він таки вилюдніє. Розумний парубок! Там такий розумний, як дядинина курка: що знесе яйце, то й кудкудахка!.. І такий вже тихоня: хоч проти шерсті його гладь, не вкусе.
Одарка. Вже він нікого не дратує і ні з ким не заведеться… (Глянула на нього). Та й до шинку стежки не втопче.
Микита. Справді? Покірливий, виходить, мов той ледачий цуцик: хоч на хвоста йому наступи, й не писне.
Одарка (підвела очі). І ти думаєш уразити мене такими речами? Та хоч ти собі що хочеш вигадуй, мели собі язиком, скільки влізе, а мені аж нічогісінько!..
Микита. Такий вже то, стало буть, до вподоби: хоч медом обмаж його, хоч дьогтем… Але. мені цікаво ось що. Скажи мені, будь ласка… не раз вже я тебе питав, але ти все одмовчувалась… Скажи мені, чим він тобі до вподоби?
Одарка. Ба таки й скажу: тим, чого в тебе бракує.
Микита. Що ж він — на вроду кращий від мене чи розумніший? Чи постаттю, чи хистом взяв?
Одарка. Ні, не те, все не те ти кажеш. Може, розумом та хистом ти його й переважиш, не знаю. А ось що: ти багатий дукар, а він бідний, — і за те я його люблю. Ти спритний і надто балакучий, а він тихий, — і за те я його люблю! У тебе щоразу сміх та глум на умі, а в нього праця, — і за те я його люблю! Ти кожного зачепиш, з кожного кепкуєш, а він нікого й словом не уразить, — і за те я його люблю! Ти вихваляєшся та чванишся тим багатством, що батько твій придбав, а сам і за холодну воду не берешся, а він змалку працює і батькові своєму старому допомагає, і малих братів та сестер до розуму доводить, — і за те я його люблю. Ти мало не щодня п'яний, та б'єшся, та бенкетуєш, а його й зроду ніхто п'яним не бачив — і за те я його люблю! Чув? От тобі і вся правда!.. Що ж це ні тітки, ні Марусі? Це неначе нарочито нас звели… (Хоче йти з хати).
Микита. Ні, не всі ще ти одзнаки перелічила. Про те ще не сказала, що як він уміє улесливо буркотати та слини розпускати…
Одарка. А ти б то, не буркочучи, задурив Марусі голову? Звів дівку з ума та й відсахнувся!..
Микита. Нехай собі дуріє, коли приступа!.. (Палко). Так ти певно йдеш за Семена?
Одарка. Ще нехай спершу подаю рушники, а тоді вже буде річ про весілля!..
Микита(скаженіє). Відсахнись від нього! Відсахнись, кажу тобі!..
Одарка. Цур тобі! Який страшний у тебе погляд!.. (Побігла з хати).
Микита(кричить). Одарко, постривай!.. Що ж тепер?… (Ламає руки). «Страшний погляд»!.. Так!.. Аж ось коли ти вся з'явилася перед моїми очима, мов на долоні!.. Тобі треба голубиної мови, улесливих речей? А я тебе лякаю своїм поглядом? Через те я тобі не до вподоби?… Не вірю, не вірю!.. Це все нікчемні речі!.. Дратуєш ти мене, як і торік дратувала, що слова правди у тебе ніколи не випитаєш. Але ж перш я ніколи не чув від тебе того, до чого зараз допитавсь… Хоч це й жарт, але інший; хоч це й дратування, але воно вразке, зневажливе! Дратуєш ти мене! Постривай!.. Побачимо, які будуть дині з тієї огудини!..