Ті ж, Семен, Іван, Омелько і парубки.
Омелько(кладе хліб на стіл). Добривечір вам, тітко! Чи приймаєте гостей?
Морозиха. А які ж там гості?
Омелько. Наше парубоцтво. Нараялись ми прохати вас, щоб знов прийняли нас на цю зиму у вашу господу.
Морозиха. Чесному парубоцтву моя хата навстіж. А якщо ти, Омельку, знов за березу, то за твоїм розумом і моя голова не болітиме.
Омелько. Спасибі вам, тітко! Тепер же, хлопці, звеселіть тітчину господу гарною піснею.
Іван (прожогом вбіга). Осьдечки й я! (Швидко говорить). Добривечір, тітко, га? Чи нема кота-тумана, кицьки-шкодливки? Пояси дітям дам; борщу забільного під лавою, хоч покришкою накритого — гребінка гарна є! Га?
Парубки тим часом чоломкаються з дівчатами; дівчата соромляться, штовхають одна одну. Інша ховається від парубка за дівчат.
Семен. Ну, замолов! Починай-бо пісні!
Іван. Пісні? Ось зараз! (Співа й пританцьовує).
Омелько. Не пустуй-бо, Йване, заводь гуртової!
Іван. Не гнівайтесь, ваше благородіє, зараз почнемо.
Співають.
Морозиха. Спасибі, добрі молодці, за пісню.
Іван. Це я, тітко, добрий молодець, а то все шушваль!
Морозиха. Що й казать, без тебе яка й гульня!
Іван. Авжеж, який без цигана ярмарок? Може, вам, тітко, потанцювати?
Морозиха. Танцюй, коли охота!
Омелько і Семен становлять пляшки з горілкою.
Іван. Аж жижки (Співа й танцює).
От так, а не чортзна-як! Коли б це хоч невірненька музика, то я б танцював до самісінького світу. Як там кажуть: «Хоч погано, та зате довго!» (Побачив пляшки, починає стогнати). Ой, лишенько! Ой, пече ж мене, пече! Мабуть, соняшниці або пристріт!
Семен. Отак з ним, сіромою, раз по раз діється, як тільки вздрить горілку. (Сміється).
Омелько. Де ж там у тебе пече?
Іван. Та отут… і осьдечки… Ох, пропав же я! Омельку, рятуй мене, налий швидше чарку — я увіллю всередину, то воно там, може, й полегша.
Омелько(бере пляшку і чарку). Постривай, тут є й старші від тебе. (Частує Морозиху).
Іван(стогне). Слабий та малий — то найстарші в хаті.
Морозиха(до Омелька). У кого в руках, у того і в устах. Дівчатка, подайте ж там закуски, та хутенько!
Дівчата становлять на стіл закуску.
Омелько. Дай же, боже, гуляти нам тихо, без сварки і без худого слова! (Одпив трохи, частує Морозиху).
Усі. Дай, боже!
Морозиха. Щасти, боже, на все добре! Гуляйте, дітки, так, як колись гуляли ваші діди й батьки: чесно та тихо, як слід поважному парубоцтву! (П'є).
Іван. Та годі-бо вам причитувати! І почали: «І дай, боже, і не дай, боже!» Тут чоловік пропада, а вони завели такої довгої, що й до світа не переслухаєш…
Омелько(частує Івана). На вже й тобі!
Іван (випив). Чуєш, як задзюркотіло, неначе у порожнє барильце!.. Чим би тут закусити? І нащо ви, дівчата, постановили оце сало? І хто його їстиме? (Бере сало й хутко їсть).
Семен. Одначе наминаєш, мов той кіт!
Іван. Та знаєш, аби чим-небудь напхати пельку. Тю! Я й не бачу, що Микита тут! Чого ти замислився, мов та панянка, що заміж хоче?
Микита. Піди собі геть, не твоє діло!
Іван (шуткуючи). Ой-ой-ой!.. Який сердитий! Звиняйте, Микито Степановичу! Мені здається, що у вас мухи завелись у носі.
Микита. Чого ти чіпляєшся до мене, ідоле?
Іван. Та цур тобі! Я тільки так… Слухайте, хлопці, я вам розкажу одну казку.
Деякі. Ану-ну, що ти там збрешеш?
Іван. Е, ні, це не брехня! Давно це, братця, було, ще за царя Хмеля, як було людей жменя. У однім селі та жив собі заможний чоловік, ще за кріпацтва він отаманував, так грошей нагарбав стільки, що, може, його і в дві тисячі не вбереш. І був у того чоловіка один одним син, гарний парубок і здоровий такий, що й вола б надвоє роздер; і такий щирий парубок!.. Тільки не до роботи, а до горілки та й до бійки… Ґуля той парубок та й ґуля! Чи то будень, чи свято, йому однаково. Б'ється, та лається, та бенкетує; і ніхто його не зупиня, затим що багатий!.. Ото раз, насмоктавшись усмак горілки, став він думать та гадать, що б ще таке вигадать, щоб людей здивувать і себе вдовольнить? Думав, думав, а далі й каже собі: «Е, не достає мені гарної дівки!» А в тім селі та була одна сирота, та ще й убога, і щиро вона покохалась з таким же сиротою, як і сама, і вже вони мали собі побратись, тільки б діждати осені. Як ось багатир почав за тією дівкою зорити; і де б то він її не зуспів: чи на вулиці, чи на роботі — лізе їй у вічі та й лізе. Дівка плює йому межи очі, а він обітреться та й знов до неї…
Микита(скочив). Брешеш!
Іван. Хіба це про тебе? Правду ж, мабуть, кажуть, що на злодієві шапка горить!
Одарка. Правда, правда,Іване!
Семен. Стривай, Іване, я докажу твою казку.
Микита(виходить з-за столу). Всі ви брешете, як собаки! (Йде з хати).
Іван. Та хоч попрощайся!
Микита(до нього). Ну, сатано, одіб'ю я тобі печінки! (Пішов).
Іван. Отак! Спасибі тобі, паніматко, за вчорашню квашу…
Омелько. Молодець Іван, неначе окропом ошпарив!
Одарка. Добре відспівав!
Маруся. І за мене віддячив!
Омелько(частує Івана). За це на тобі. Іване, чарку горілки!
Іван. Та ти, Омельку, не дуже піддобрюйся, бо я й про тебе дещо знаю.
Всі(дивуючись). Про Омелька?
Омелько. Кажи, брате! Може, що лихе? Здається, за собою нічого такого я не запримітив, але ж збоку видніш…
Іван. Авжеж, видніш! А чом ти не випив повної чарки, як тітку частував?
Омелько (сміється). Та й тільки?
Іван. Ото й по всьому! Он, як я, раз у раз по повній п'ю. Не віриш? Ану, налий!
Омелько. Бач, куди гне! Дуже жирно буде! (Частує парубків).
Іван. Ач, який скупий! Хлопці, загадаю я вам загадку! Хто вгада? Чотири чотирники, п'ятий кавурник несуть кривулицю через тин на вулицю.
Семен. Я колись її знав.
Іван. Та й давно то, мабуть, було, ще за царя Гороха, як було людей трохи?
Омелько. А справді, і я знав її.
Іван. Та справді ж, справді у решеті дірки! Ех ви, неграмотні! Ану, вгадайте другу!
Маруся. Та ти-бо не забігай наперед, перш цю скажи!
Іван. Ти ж така догадлива! Чи вже й досі не догадалась? Чотири чотирники — оці чотири пальці, п'ятий кавурник — оцей палець, кривулиця — ложка, тин — зуби.
Деякі. Тю, диви!
Маруся. Ану, я загадаю!
Іван. Ох, ти, моя зозулечко! Ану-ну, загадай!
Маруся. Що буде, як козі мине сім літ?
Іван. Мати привела Каленика, та не скажу, як зовуть! Восьмий год піде! Ну, вже й загадку видрала! А що, братця, значить: Андрій, сім верст, по коліна?
Христя. І де він, матінко, повидирав цих загадок? Іван. Це, бачте, так було: йшли три чоловіки над річкою, а їм назустріч іде чабан. Вони всі троє і запитали його заразом: один пита: «Як тебе звуть?», другий — «Чи далеко до села?», а третій — «Чи глибока ця річка?» Він їм усім трьом і відповів заразом: «Андрій, сім верст, по коліна». Ну, годі теревені правити! От коли б це хто заграв, хоч на губах, доки музики прийдуть, я б учистив козака!.. Ге, коли б ви, братці, знали, яке мене лихо спіткало!.. Аж до плачу мені доходить!
Омелько. І певно, що лихо велике, бо й твар тобі зморщило; неначе постіл.
Маруся. Єй-богу! Це вже знов щось вигадав!
Іван. Еге, добрі вигадки! Коли б тобі так, як мені, то тобі і голову повернуло б назад потилицею.
Маруся(зареготала). А хіба у мене голова потилицею наперед?
Іван. Догадалася! Знаєте, панове-товариство, хотів я порадитись з вами, що оце восени вже хочу оженитися; годі вже бурлакувать! Та не знаю, яку мені й брати: чи сліпу, чи криву, чи безносу, бо проста не піде за мене! От добре моєму побратимові Семенові, що йому й на думку не спада женитись!
Семен. От чортів парубок, яке приклав!
Одарка(засоромилась). Тебе, Йване, і за ніч не переслухаєш!
Іван(до Одарки). І ти обізвалась? Так і видко, що заміж не хоче!
Регіт.
Одарка. А, бодай тебе!
Маруся. Це не в віко, а прямо в око попав!
Іван(до Марусі). Слухай, чорнява, брови, як сметана, сажею підведені, глиною зашпаровані, — чи ти підеш за мене?
Маруся. Як за такого хорошуна не йти! (Регоче). Кругом багатир: від халяв до потилиці!
Іван(подумав). Ні, не буду я тебе сватати! Бо коли б ти була хоч трошки вища, або ж нижча, або товща, чи там тонша… А то якось не під лад. Та ще й зовсім не балакуча, неначе у тебе й язика немає!..
Регіт.
Христя. Іване, я піду за тебе!
Іван. Ти? Ану постривай, я придивлюсь до тебе. (Дивиться їй у вічі). Еге-ге, та ти ж каліка!
Христя. От ще що вигадав!
Іван(шепче їй на вухо). А правда?
Христя одпиха його і біжить між дівчат.
Омелько. Ну, хлопці, що ж ви стовбичите? Доки музики прийдуть, грайте у карт абощо.
Семен. Справді, давайте згуляєм у лави! А в кого є карти? Або у хвильки!
Один з парубків (виймає карти). Ось у мене є!
Іван. Ану, покажи!.. (Придивляється на карти). Та й засмальцьовані! Славні будуть блини, як діждемо масляної!
Семен. Ну, хто у хвильки?
Семен і три парубки сідають на полу і грають у хвильки; деколи промовляють: «А в тебе дундик?», «Ходи кралю!», «Клади, чуть лізе!», А в кого курятник?», «Клади стару!», «Та не поглядай», «Та ви-бо не зморгуйтесь!», «Заодно пропадать, козиряй нехвалидом…», «Клади попівну!».