Стала мати перед дітьми. Обох затулила.
— Не дам! Бийте мене... Не дам, людоїди! Голубчики, не трогайте, не вовчиця ж вас родила, а людина, мати! — заплакала Стояниха.
— Нащо ж ти ховала?
— Боялася. Ви такі страшні! Нема ж нічого на світі, мо', страшнішого од вас!
— Ха-ха-ха! Правда? Ти маєш рацію, старушка. Страшнішого нема і не повинно бути! — зареготав німецький сучий син.
Через дві години зігнали німці на майдан усе село на очну ставку.
Поставили Пшеницина і Рябова перед селом. Глянули вони на людей, ні одного знайомого обличчя навкруги.
— Прощай, Урал, — прошептав Пшеницин, поглянувши на друга.
— Прощай...
— Люди добрі, адже мої діти Василь і Іван! Погляньте-бо, хіба ж не взнаєте? — билася Стояниха, мов чайка об дорогу. — Кажіть же, що мої! Чого ж ви мовчите? Чи ж вам жалько їх признати? Людоньки!.. — благала мати німців і людей.
Люди плакали й признали. Навіть староста й поліцаї не посміли сказати ні.
Одна тільки Палажка, вдова убитого партизанами начальника поліції, зловісно мовчала.
— Палажко, скажи — сини, бо прокляну на цьому і на тому світі, — шептала Марія Стояниха. — Бог тебе спитає, Палазю...
Палажка мовчала.
— Фрау Палажка, єсть ето сини? — спитав її комендант.
Всі завмерли і не зводили з Палажки очей. Стало тихо, тихо.
Комендант почервонів. Товста його шия почала брякати, як у кобри. Він догадавсь про змову.
— Ну?
— Сини, — сказала Палажка й потупила очі.
Тоді він ударив її з усієї сили в праву і ліву щоку.
Вона впала додолу, як сніп, не встигши й крикнути.
А він раптом до льотчиків:
— Ваше прізвище?
— Ой! — застогнала Стояниха, немов хто її ранив у саме серце. Вона не сказала їм свого прізвища, а вони не спитали по неуважності своїй дурній.
Упавши ниць додолу від удару по голові, вона не скоро підвелася. Але вона чула, мов крізь сон, як гукали до неї Пшеницин і Рябов:
— Прощайте, мамо! Спасибі! З вами і вмирати не страшно!
Зчинилась стрілянина.
Вони лежали на снігу, обнявшись обоє. А її взяли під руки й повели, б'ючи по чім попало. Розбили гранатами хату і підвели до груші. Попливла перед очима груша.
— Не вішайте, не страміть мене. Як же мені висітоньки? Я ж таки жінка стара. Дайте мені кулю, одну кулиночку, молю вас, благаю...
Не дали. Тоді вона хутенько стала на пеньочок, перехрестилась.
— Не трогайте, недолюдки. Не приторкайтесь до моєї шиї...
Сама наділа.
— Діти... — та й одділилась од землі.
Довго лежав Василь на снігу коло груші. Ніхто не чув ні стогону, ні туги, ні скреготу зубів. Під самий уже ранок, коли од морозу скаменіло його серце і грізний гук возвістив зорю, Василь примовк, немов заснув од великої втоми. Потім, підвівшися з землі, він поцілував холодну материну руку.
— Прощайте, мамо... Усю свою добрість і лагідну вдачу, що подарували ви мені, я лишаю отут з вами коло груші, мамо.
Потім він підійшов до хатища, взяв жменю попелу і загорнув у хустку.
— Оце я, мамо, заберу з собою, щоб не втомлялися ні ноги мої, ні руки, ні серце.
Проходили дорогою на захід бойові загони.
— Боєць Стоян!
— Іду!
— Що за женщина висить?
— Мати!
— Мати?
— Мати, товариші, рідна мати…
— Рота, стій! Шапки геть!… Вперед марш!
Перед нею проходило військо без шапок. Шанували материнство, ідучи до бою. Ревіли гармати. Сонце сніги червонило. Од гарматного реву обсипався іній, і казкові сніжинки падали на материні розплющені очі.
І хто ж не поклониться з живих і прийдешніх невмирущій красі Марії Стоянихи, матері, що просила милостиню для дітей чужих? Погляньте, ось вона висить перед нами, возноситься над рідною мерзлою землею. Руки її маленькі і ніжні, з довгими красивими пучками, оті самі трудящі руки, що так багато сотворили хліба, прядива й насіння, простяглися долонями трохи вперед.
— Нема вже, діточки, нічого. Все віддала, щасти вам, доле.
Уся її маленька постать неначе линула в холодному повітрі, і сива її голова, похилена набік, торкалася передвесняних хмар.