Марина грає. Мені здається, ще одна хвилина, ще один дотик руки — і хвиля світло-ярливого пафосу досягне неба, задзвенить об зорі, і тоді небо — зоряний рояль, місяць — срібний ріг заграють вічну над землею патетичну симфонію. Мені неможливо ясно в очах, я бачу далекі зоряні простори, я ніби чую музику зір, одного не бачу — як до мене йде з листом Марина. На сходах обганя її військовий. Офіцер. Оглядається. Збіга захоплений до неї:
— Моn Dіеu! Це ви, Маrіnе? Здрастуйте! Впізнаєте вашого колишнього гімназіального chevalier d’amour Андре? Три роки не бачились! Більше! Пам'ятаєте, я написав вам секретку на танцвечорі, сам приніс, сам познайомивсь! А як ми танцювали вальс-менует? А ви тепер ще краща стали.
Марина. Ви з фронту?
Андре. Допіру. Страшенно радий. Уявіть темряву, ями, окопи, все в глині, в багнюці, навіть небо — і отак день за днем, місяці, і сам ти ніби з глини, без женщини, себто без душі, одна лише темна хіть до неї, важка, як чорнеє живе срібло. І от контрасти: я їду поїздом, огні і українські зорі…
Марина. Ви самі ж росіянин?
Андре. Але люблю, бо вони мої… Їду поїздом, огні і зорі, вокзал, і от я візником на гумових шинах. Чорт! А тут ще дзвони. І раптом ви, Магіnе, та рrетіеrе іеnаrее. Я не можу більш… (Руки простяг), Ну, Христос воскрес!
Марина (одступила). Воістину…
Андре. Ну що ж… Я поцілую вашу тінь! (Цілує). За цей момент, за зустріч цю я радий зараз повернуть назад, на фронт і битись там за вас без відпустки цілий вік. За вас!..
Марина. І за українські зорі?
Андре. З цілим світом!
Марина. Спасибі. Але ви перед цим загляньте до своїх, обмийте глину, відпочиньте… Це вам такий наказ.
Андре. Маrіnе!
Марина. І завітайте завтра!
Корнет, цілуючи її очима, біжить додому. Марина йде до мене. Затримує поступ. Крок вперед, крок назад.
Поет, можливо, завоює твою душу, цілий світ, але жодного кілометра території, моя Жанно д'Арк… (Вертається).