І приходить до мене мій перший друг, мій побратим Лука:
- Ілько, здрастуй! Ти що робиш?
Я(патетично). Пишу до неї листа!
Лука. Це сто тридцять першого?
Я. Не смійся. Луко!
Лука. Скоро порвеш?
Я. Не смійся! Ти чуєш, який у мене настрій? (Я чую знизу акорди grave). Високий, зоряний, як небо! Перше (жест на гелікон), бачиш цю штуку? Гелікон зветься. Коли взяти forte, можна загасити лампу. Але я навчуся грати так, що зорі на небі гаситиму.
Лука(іронічно). Навіщо?
Я. Щоб… щоб мати роботу.
Лука. Роботу, бачу, матимеш, а от заробіток?…
Я. І заробіток теж. Це ж гелікон з оркестру, що грає влітку на бульварах, восени на весіллях, узимку на похоронах — з оркестру гуманізму. Є геліконісти, що добиваються од цього удава такої, що він не просто грає, а дзвонить, як срібний дзвін. Отак: бом, бом…
Підо мною немов нарочито дзвонять куранти.
І я навчусь! Обов'язково! Третє, і це головне, я пишу до неї листа. (Знизу я чую, як услід за gravе напливає перша хвиля світло-ярого allegro molto e con brio). Слухай! (Читаю й фантазую), «Можливо, що й цього порву, але пишу й писатиму, бо вірю в Петрарку і в вічну любов. У вічну любов. Між іншим, од золотих фігур в історії чорні тіні, од чернечої ж Петрарчиної золота й ясна — світінь вічної любові. Вірю і пишу. Ви граєте сьогодні щось нове, що саме — не знаю, але ця музика, напевно ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного кохання. Там, у голубих вікнах, дівчина самітна: ліву брову трошки ломить, як усміхнеться, очі голубі. Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вийде дівчина йому назустріч, чи одчине двері, прекрасні ворітця в країну вічного кохання!» (Крізь сльози й посміх). Ану, вгадай. Луко…
Лука. На те у дівчат і ворітця, щоб їх одчиняти.
Я. Та ні! Пошлю от я цього листа чи ні?
Лука. Як сто тридцять попередніх.
Я(тоді врочисто, категорично). Сьогодні. Сам однесу!
Лука. Сьогодні треба нести літературу, і ти мусиш помогти. Ходімо!
Я. Завтра однесем.
Лука. Ти хочеш справу соціальної революції одкласти на завтра!
Я. Ані подобини! Але знай. Луко: над світом полощеться в крові прапор боротьби. Для чого? Щоб завтра замаяв над нами прапор вільного труда. Та тільки тоді, як над світом замає прапор вічної любові…
Лука. К чорту твою вічну любов! Сьогодні нам на цехових зборах петроградський товариш сказав: «Мусимо, — каже, — припустити поїзд революції повним гоном до соціалізму». А ти його хочеш спинити на станції… (Передражнив). Вічна любов!
Я(з досади й образи, вслід йому). Тільки тоді, як Петраркою стане той, хто сьогодні б'є жінку, — наступить всесвітня соціальна весна. А ти її к чорту! Цілу проблему!