Йшов третій день війни, коли лейтенант Клинченко з навербованими в «Ролланді» гетьманцями дістався до Берліна. Пробитись у військову комендатуру було нелегко, її штурмували солдати й офіцери, яких події на Сході захопили зненацька: у відпустці, на госпітальному ліжку чи в службових відрядженнях. Вони юрмилися біля всіх входів і виходів, добиваючись хто нової адреси частини, а хто проїзних документів.
Допоміг лейтенантові незвичайний вигляд його підлеглих, з їх тризубими кокардами, жовто-блакитннми бантами. Годованців «Ролланда» приймали чи то за новий рід військ, чи то за представників якоїсь іноземної союзної армії. В усякому разі строкатість проклала їм коридор до віконця одного з помічників коменданта. Той, ознайомившись з документами, влаштував команду в спустілій казармі. А лейтенант, діючи за інструкціями штурмбанфюрера, подався на віллу Скоропадського уточняти плани гетьмана в зв'язку із вторгненням німецьких військ на Україну.
Йшов пішки, не поспішаючи, продумуючи деталі майбутньої розмови. Вона цікавила його можливістю не стільки з'ясувати позицію «претендента на український престол», як здобути в ході розмови інформацію. Вибір Скоропадського був, власне, добре відомий. З трьох розвідок-німецької, англійської та французької,: на луках яких він багато років пасся, – перевагу віддав гітлерівцям. А от що думають вони робити із своїм старим найманцем? У гігантській битві, яка розгорнулася між двома найсильнішими арміями світу, це, власне, вже якогось вирішального значення не мало. Та мало інтерес для радянських органів державної безпеки, оскільки недобиткам українського буржуазного націоналізму було відведено роль шпигунів, катів, поліцаїв.
Неподалік від Алоїзенштрассе лейтенант купив «Ангріфф» – один з найправовірніших нацистських друкованих органів. Сів у скверику на лавці. Розгорнув. На перших сторінках газета містила довгі й брехливі коментарі Геббельса до заяви Гітлера про причини нападу на Радянський Союз, переможні реляції «головної квартири» фюрера. Голками впилися в серце знайомі назви захоплених ворогом населених пунктів на Україні, в Латвії, Білорусії. І все ж, читаючи й перечитуючи ці повідомлення, Микола, звиклий уже до тону й стилю фашистської преси, помітив: наголоси тут інші, ніж в інформаціях, які надходили із Західного фронту. Згадувалося про опір, «фанатичну стійкість» червоноармійців, «деякі втрати» німецьких військ. Колишній газетяр, розвідник, він прочитав між рядками більше, ніж у тісних з'єднаннях літер.
Готувався вже зжужмити «Ангріфф» і кинути в урну з сміттям, коли, ковзнувши поглядом по одній з останніх сторінок, помітив набране жирним шрифтом прізвище гетьмана. Воно стояло під зверненням «До вождя і канцлера». Колишній генерал царського почту, верховода українських поміщиків і куркулів Павло Скоропадський писав Гітлерові:
«Я й гетьманська організація якнайгарячіше вітаємо війну, яку Ви виповіли московському Інтернаціоналові. Звольте прийняти наші найсердечніші побажання нового успіху для німецької зброї».
В останніх рядках свого холопського послання фашистський лакуза просив фюрера надати можливість «усім нашим силам» взяти участь в поході на Схід.
Незважаючи на почуття огиди, що пройняло все його єство, Микола посміхнувся. Його розсмішили слова «усім нашим силам». Хто-хто, а він знав їм лік. Коли б навіть врахувати самого гетьмана і всіх дідуганів з його управи – навряд чи вдалося б нашкребти маршову роту…
Курйозність цього послання нагадала йому інше, випадково знайдене на віллі гетьмана торік, коли доводилося бувати тут щодня в ролі члена комісії по добору в розвідшколи. Правда, те послання було вже не від гетьмана, а до нього і стосувалося спадковості гетьманського трону, на який претендував і син Скоропадського Данило. Олександр Родзянко, той, що в роки громадянської війни командував Північно-Західною армією білих, поступившись згодом цим постом генералові Юденичу, писав з цього приводу:
«…мушу зізнатися, що вся ця справа здалася мені легковажною. Адже монархії на Україні ніколи не було. Існували лише виборні гетьмани, яким свого часу був і Ти. Якби нащадки всіх гетьманів почали тепер претендувати на український трон – нічого хорошого з цього не вийшло б. А головне – треба спочатку самому сісти на цей трон, а вже потім титулувати себе».
Рядки для збірки анекдотів, – подумав ще тоді Микола. При нагоді надіслав товаришам у Києві: хай посміються. Та незабаром зрозумів, що його ясновельможності все ще кортіло трону і він сподівався вилізти на нього з допомогою Гітлера.
Тут же Микола покартав себе: «Стільки справ, а я поринув у спогади про кумедні династичні турботи Скоропадських…». Та, помисливши ще трохи, вигукнув: «Еврика!». Так радіє людина, несподівано знайшовши в скрині з старим мотлохом дуже потрібну річ. Ні, недарма таки стільки морочив собі голову гетьманськими справами. Опублікована в «Ангріффі» заява Скоропадського відкривала нові можливості для якнайскорішого дешифрування позивного «Ліс».
Лейтенант підняв руку і спинив таксі. Перш ніж спитати адресу, водій попередив:
– Таксі дозволено тепер використовувати лише для службових поїздок. Пальне -лімітоване.
– От і гаразд, – поплескав лейтенант шофера по плечу, – в мене якраз така поїздка. Везіть мене на Тірпіцуфер, 74/76.
У бюро перепусток пред'явив ті самі документи, що і в комендатурі. Дали дозвіл зайти до чергового по відділу «абвер-2».
Не без цікавості переступив Микола поріг цього будинку, влучно охрещеного «лисяча нора». Просторий чотириповерховий особняк на Тірпіцуфер у зв'язку з нескінченним розширенням функцій і штатів абверу багато разів перебудовувався, аж доки перетворився в хаотичне нагромадження кімнат з численними переходами, лабіринтом коридорів і тупиків, в якому нерідко плуталися навіть місцеві старожили.
Гострослови з оточення Гіммлера, який завжди наполягав на тому, щоб і військова розвідка була підлегла йому, твердили, що лігво господаря «лисячої нори», як дзеркало, відбиває його натуру.
В усякому разі лише з допомогою провожатого зміг лейтенант Козаченко розшукати потрібного йому офіцера.
Дізнавшись про бажання відвідувача переговорити з штурмбанфюрером Бізанцом, черговий відвів прибулого до кімнати, ізольованої від інших приміщень глухим тамбуром. її двері були оббиті повстю. В різних кутках кімнати стояли телефонні апарати з посилювачами. Обер-лейтенант вказав на зелений.
– Просіть «Ліс».
По той бік дроту відгукнувся якийсь фельдфебель і пішов розшукувати Бізанца.
– Добре, що ми зайшли сюди разом, – мовив Микола, простягаючи провожатому дорогу сигару. – Пригощайтесь, справжня «гавана». З французьких трофеїв мого друга. І пробачте за клопіт. Але сам я не знав би, з якого апарата трубку взяти. їх у вас тут багатенько.
– Так, зв'язок маємо добрий. Готувалося ж усе задовго до нинішніх подій. Звідси можна поговорити навіть з оберкомандою. А он той, білий, для термінових доповідей адміралові Канарісу.
– Хіба він не з фюрером?
– Ні, в «Лісі». Це ж наше польове управління. Кодова назва – «штаб Валлі». Говорю про це з вами цілком одверто, бо вам доведеться їхати звідси саме туди.
– Он як! А звідки, пробачте, це вам відомо?
– Гер майор Бізанц розшукує вас з самого ранку. Попередив, щоб як тільки з'явитеся сюди – негайно вас із ним зв'язати. Без цього попередження ви б і до переговорної не потрапили.
– Чому ж ви мовчали?
– Повідомляти новини – монополія начальства, хіба ж ви не знаєте? Я вже й так вам зайвого наговорив. Удайте, ніби про все чуєте вперше.
– Зрозумів і дякую.
– Слухаю, – донісся з трубки хриплий голос Бізанца. – А, лейтенант Козаченко…
Привітавшись, Микола послався на прочитане в газеті вітання гетьмана фюрерові у зв'язку з початком війни і висловив сумнів у потребі свого візиту на Алоїзен-штрассе.
– Ви – розумний хлопець, лейтенанте. Ні вам, ні мені тепер нема чого там робити. Минулася котові масничка…
– Як накажете це розуміти?
– Це вже не телефонна розмова, – прохрипіло з «Лісу».
– Що ж мені далі робити?
– Повернутися в розпорядження полковника Візера.
– В той самий пункт, з якого виїздив?
– Ні! Прямуйте до Варшави. Лишіть там свою команду тимчасово на Войцехівського, а самі – до мене.
– Куди?
– Черговий скаже.
Взявши простягнуту Миколою карту, обер-лейтенант незаструганим кінцем олівця торкнувся назви населеного пункту кілометрів за двадцять на схід від польської столиці.
– Сулеювек, – мовив він дуже тихо, ніби хтось міг їх підслухати. А головне – ліс за Сулеювеком. Твердо завчіть назву. Ніяких поміток на карті і ніяких розпитувань у населення! На всяк випадок занотуйте польову пошту: № 57219.
…Уявлення про абвер Клинченко мав, звичайно, і до того, коли за наказом Вітчизни йому довелося нести тут свою розвідувальну вахту. Знав, що невеликий відділ розвідки й контррозвідки військового міністерства Німеччини, який до «ери Канаріса» налічував разом з периферією десь близько півсотні офіцерів, перетворився при ньому в ціле шпигунсько-диверсійне відомство. Та лише потрапивши до «Валлі» – штабу, створеного спеціально для підривної діяльності на Східному фронті, Микола зрозумів, що таке «тотальне шпигунство», й на власні очі переконався: головні сили фашистської розвідки кинуто проти Радянського Союзу. Під маловиразною назвою «Ліс», під звичайнісіньким номером польової пошти приховувалося ціле місто, з високими, в кілька рядів, огорожами колючого дроту, оточене густим частоколом багнетів вартових. Усі дороги до нього були перекриті шлагбаумами, контрольно-пропускними пунктами. Досвідченій людині, яка потрапляла на територію «Валлі», впадали в око насамперед потужні радіостанції, їх антени цілодобово, невсипуще стежили за ефіром. Вони не тільки приймали повідомлення від численних абвергруп уздовж Східного фронту й агентури, а й займалися радіостеженням, перехоплювали передачі радянських військових і цивільних радіостанцій. Перехоплення надходили потім до спеціалістів, які аналізували навіть передачі відкритим текстом: може пощастить видоїти з них хоч краплину корисного для розвідки. А сотні дешифрувальників найвищої кваліфікації день і ніч сиділи над перехопленими радянськими шифрованими й кодованими текстами, намагаючись знайти ключі до них. Тут же, в Сулеювеку, діяли десятки майстерень, лабораторій, друкарні. Відомство Канаріса шило радянську військову форму для своїх диверсантів, конструювало для них спеціальну зброю, яка при незначних, іноді мініатюрних, габаритах мала велику руйнівну силу, підробляло різні документи, знаки розпізнавання… Одне слово, це була справді пекельна кухня, на якій працювали тисячі «кухарів», наділених особливим довір'ям рейху. [*За даними, опублікованими після другої світової війни, організація Канаріса, хоча й поступалася чисельністю перед гестапо, мала все ж у своєму складі на початок 1943 року 30000 осіб, серед них 8000 офіцерів].
Доки Микола чекав біля одного з приміщень другого відділу приходу Бізанца, за яким побіг якийсь унтер з писарчуків, раптом десь позаду почулося цокання копит. Озирнувся і власним очам не повірив: прямо по асфальту широкої пішохідної доріжки, прокладеної між бункерами, їхав на чистокровному арабському скакуні вершник у цивільному. На ньому були сіре галіфе, заправлене в легкі чоботи, і такого ж кольору жокейська куртка. Та й на коні вершник сидів хвацько, не гірше за жокея. «Вершник у цивільному на території «Валлі»! Хто б то міг бути? Може, – промайнула думка, – при штабі є школа верхової їзди? Зрештою, розвідник повинен уміти все!»
Коли вершник наблизився, Микола впізнав у ньому… самого шеф-кухаря пекельної кухні. Пізнав по невеличкій постаті, видовженому рожевому обличчю й абсолютно білому волоссю. Саме таким малював його не раз у своїх розповідях Долл, такий же вигляд він мав на фотографії, яку показував у колі абверівців полковник Візер. А одна деталь остаточно переконала Миколу, що перед ним «маленький адмірал»: за вершником, перебираючи кривими ногами, бігла такса рідкісної масті. Мабуть, та сама, портрет якої адмірал повісив у себе в кабінеті. Про цей кабінет серед фашистських розвідників під час зустрічей за чаркою точилося багато розмов. Здебільшого, звичайно, в тому плані, що шеф оточив себе предметами, які постійно нагадують йому про обов'язок перед фюрером і рейхом. Одною з прикрас адміральського кабінету є, наприклад, бронзова статуетка, яка зображує трьох мавпочок: одна піднесла руку до очей, вглядаючись у далину, друга – палець до рота, немовби кажучи тс-с-с, а третя – долоню до вуха. Канаріс часто казав своїм підлеглим, що статуетка ця – символ розвідки, яка все бачить, все чує і вміє тримати язика за зубами. Що ж до портрета такси за кличкою «Зеппль», то він мав нагадувати адміралові і його відвідувачам, що Гітлер вимагає від них саме такої – собачої, бездумної відданості.
Проте верхова прогулянка адмірала у цивільному костюмі по території військового містечка здивувала, мабуть, одного тільки лейтенанта Козаченка. Старожили центрального управління абверу вже звикли до того, що їх шеф у Берліні щодня робив прогулянку по алеях Тіргартена, а тепер переніс їх сюди. Звикли вони й до того, що Канаріс завжди ходив у цивільному.
Відповівши ледь помітним нахилом голови на статутне привітання невідомого лейтенанта, Канаріс поїхав далі, а Клинченко в цю хвилину з почуттям зверхності подумав: «Хоч ти й шеф найчисленнішої в світі розвідки, я про тебе знаю куди більше, ніж ти про мене…». Однак тут же спіймав себе на тому, що це наївно: про першу-ліпшу людину на видноті кожний, так би мовити, рядовий знає більше, ніж вона про нього. До того ж навіть серед постатей з скандальними біографіями Валь-тер Вільгельм Канаріс вважався фігурою одіозною. Ще тоді, коли він був лейтенантом флоту, товариші по службі за надмірний інтерес до чужих справ дали йому про-звисько «Кікер» – тобто той, хто підглядає.
Славу в німецькій розвідці безталанний морський офіцер, але, безумовно, дуже здібний розвідник здобув, допомагаючи в роки першої світової війни Францу фон Папену й капітанові Францу фон Рінтелену чинити диверсійні акти в американських портах і водити за ніс розвідки Великобританії та США. Пізніше, за часів Гітлера, коли тотальне шпигунство стало офіційною доктриною «третього рейху», для фашистських розвідників, як відомо, ніяких моральних норм взагалі не існувало. Це за їх намовлянням гнали німці поперед своїх підрозділів на мінні поля радянських жінок і дітей, порушували всі міжнародні конвенції, знищуючи військовополонених. Канаріс відомий був своєю жорстокістю і зневажанням усіх моральних норм ще тоді, коли Гітлер носив погони єфрейтора. Рятуючи власну шкуру, він підставив свою кохану й наречену, всесвітньо уславлену танцюристку і німецьку шпигунку Мату Харі, під суд французького військового трибуналу, який виніс їй смертний вирок. Щоб утекти з італійської в'язниці, куди потрапив за шпигунство, богомольний Канаріс задушив на сповіді тюремного священика і вийшов у його одязі.
Та коли ці факти з біографії «адмірала в цивільному» були відомі тільки у вузькому колі розвідників, то його справді зоологічна ненависть до комунізму, до радянського ладу здобула найширшу гласність. У 1919 – 1920 роках Канаріс служив ад'ютантом військового міністра тодішнього правого соціал-демократичного уряду Німеччини Носке, прозваного кривавим псом, і брав безпосередню участь у вбивстві Карла Лібкнехта й Рози Люксембург, в ряді антирадянських акцій під час громадянської війни.
Саме антикомунізм і невгамовна, роками плекана лють до всього радянського стали сходинками, по яких піднявся сорокасемирічний командир берегової оборони в Свінемюнде на пост шефа абверу, щоб згодом взяти найактивнішу участь у розробці планів нападу на Країну Рад.
Все це пригадалося радянському розвідникові, коли він довгим поглядом проводжав одну з найзловісніших постатей фашистського рейху.
– Удостоїлися бачити найвидатнішого розвідника світу? – пролунало раптом десь поруч.
В запитанні Бізанца, що з'явився, як завжди, непомітно, не чути було й краплі іронії. Тому Микола відповів у такому ж тоні:
– Мені пощастило навіть обмінятися з адміралом привітаннями. Хоч у цьому цивільному вершникові я признав шефа абверу не відразу.
– Щоб побачити нашого шефа у військовій формі, вам, дорогий лейтенант, треба було народитися значно раніше. Мундира, кажуть, він не носить з тисяча дев'ятсот шістнадцятого року. А втім, адміральського чину мало для такої людини. Можете пишатися тим, що саме він на прохання полковника Візера підніс вам погони німецького офіцера. Це аванс, який ще треба відробити. І саме для цього вас сюди викликано.