– Читайте!
Бізанц простягнув Клинченкові лист. Кілька аркушиків поштового паперу, списаних хімічним олівцем. Автор, видно, дуже поспішав. Про це свідчили численні скорочення слів, скривлені рядки, пропуски літер, хоча в цілому послання складено було грамотно і, судячи з почерку, той, хто писав, навіть знався колись на каліграфії. Адреса – «Майорові Доллу, начальникові абвер-штелле Грубешув»- змусила була Миколу спочатку подумати, що лист давній. Та, пробігши очима перші ж рядки, переконався: йдеться про події зовсім свіжі.
Людина, яка приховувалася під кличкою «Шукач», повідомляла:
«…На східному березі Бугу я відразу ж натрапив на засідку радянських прикордонників. Під час допиту дотримувався легенди: колишній емігрант… Страшенно скучив за батьківщиною… В час, коли над Росією небо хмариться близькою війною, твердо вирішив бути з своїм народом.
Мені не повірили. Винний в цьому насамперед начальник нашої застави капітан Кнох. Він переправив мене через кордон на тому самому місці, де перед тим перекидав уже кількох агентів.
За нелегальний перехід кордону я став перед судом. Кару відбував у львівській в'язниці. Тут дізнався про початок війни. Під час бомбардування втік. Спочатку думав податися назустріч вермахтові, але потім вирішив: краще влитися в потік біженців і просуватися на схід. Цей лист лишаю у Львові на явочній квартирі, адресу якої мені дав колись Кнох. Звідси триматиму курс на київську явку. Адреса вам відома. Сподіваюсь у Києві легалізуватися. Скажу, що документи загубив під час евакуації. А може придушу якогось більшовичка та заволодію його паперами. Чекаю на ваші вказівки. Шліть зв'язкового з грішми та радіостанцією».
– Що ви про це думаєте, лейтенант?
– Поки нічого, бо ж не знаю, що то за «Шукач».
– Його справжнє прізвище Андрейко. Карпо Герасимович Андрейко. Колишній офіцер царської, а потім білої армій. Восени минулого року майор Долл послав його на той бік. І я певний: він багато зробив би, коли б не цей йолоп Кнох. Так що ви тепер скажете?
Клинченко удав, ніби роздумує, хоча для нього вже було ясно: зв'язковим пошлють його. Щоб закріпитися на цій позиції, вирішив продемонструвати свою пильність:
– Я припускаю, гер майор, два варіанти. Перший – лист написаний нашим агентом Андрейком. Другий – лист написаний колишнім нашим агентом, перевербованим НКВС. Потрібна перевірка на місці.
– Маєте рацію: підстави для сумніву є. Хоч, одвер-то кажучи, я більше вірю в перший варіант. Надто ненавидить «Шукач» червоних, а в них забагато претензій до нього, щоб повірити в його щирість. Та відкинути сумніви ми маємо право лише після перевірки. Це покладається на вас. Візьмете з собою Войцехівського. Хай він першим і відвідає явку. Скаже, що прийшов один. А ви кілька днів перечекайте. Встановіть спостереження за явочною квартирою. Якщо все буде гаразд – завітайте. Передайте радіостанцію. До речі, вона надзвичайно портативна, міститься в невеликому чемоданчику. Остання технічна новинка конструкторів абверу. Адмірал Канаріс дуже пишається нею. Андрейкові передайте, щоб у Києві не затримувався, просувався далі на схід, влаштувався на оборонному підприємстві й забезпечував нас звідти інформацією.
– З якою легендою ми з'явимося в тилу радянських війск?
– Найпростішою. Ви одержите документи на ім'я лейтенанта Червоної Армії Григор'єва. Войцехівський – на ім'я сержанта Макарчика. Не «липу» – справжні. Ми маємо вже такі документи, підібрані на полі бою. Видавати будете себе за військовослужбовців, що відстали від своєї частини.
– Гер майор, це небезпечно. Можемо справді натрапити на «свою» частину. Чи не краще закинути нас літаком десь під Київ?
– Ваше запитання мене тривожить. Погано знаєте, виходить, нинішню обстановку в радянському прифронтовому тилу. А втім, це не ваша вина: ви ще не поінформовані. Ознайомтеся хоча б з оцим…
Бізанц дістав із шухляди перехоплене радіоповідомлення Радянського Інформбюро від 26 червня 1941 року. Після зведення про хід бойових дій на головних оперативних напрямах наводилися окремі епізоди.
«На території Радянської Білорусії противник з метою шпіонажу висадив кілька невеликих груп парашутистів (по чотири-шість чоловік) з радіостанціями. Ці парашутисти виловлені місцевими жителями й передані в розпорядження військової влади».
З України повідомлялося:
«Кожна спроба висадити парашутистів зустрічає енергійну відсіч. Так, наприклад, під час висадки ворожого повітряного десанту в містечку Н. кавалерійська частина Червоної Армії, яка стояла поблизу, атакувала і знищила десант в момент його приземлення».
– Уявляєте, гер лейтенант, як тяжко доводиться нашим?
– Ще б пак! Виходить, проти нас воює не тільки армія!
– В усякому разі з розкритими обіймами не. зустрічають. Та з часом усе стане на своє місце. Частини СС, гестапо, «Нахтігаль», «Роланд», «Бранденбург-800», фельджандармерія, поліція, зондеркоманди… Є кому порядок навести, точніше, встановити новий. Фюрер все передбачив.
Клинченко мовчав, переборюючи гнів і біль.
– А поки населення не підкорене, – вів далі Бізанц, – десантуватися з літака небезпечно. Краще добиратися наземними шляхами. Бої ідуть переважно танкові. На окремих ділянках суцільного фронту немає. В таку «дірку» й доведеться прослизнути, а там загубитеся в маневрах величезних військових мас і щасливо до беретеся до Києва. За тиждень впораєтесь, а за цей час і німецька армія там буде. Отже, через тиждень – у Києві!
В ніч на 29 червня 1941 року Клинченко і Войцехівський на Луцькому напрямі перейшли лінію фронту. Пробираючись лісами, болотами, яругами, вони вийшли в тил радянським фронтовим частинам. Клинченкові довелося весь час квапити свого супутника. Войцехівський втратив психічну рівновагу: то на очі його набігала сльоза і він кидався цілувати землю України, по якій ступав після двадцятирічної відсутності, то стискував кулаки, лаявся, волав:
– Чорт з нею, з тою розвідкою. Я хочу нищити гітлерівців не таємно, а явно, з кулемета, душити своїми руками. Приєднаймося, лейтенанте, до якоїсь червоноармійської частини, хоч на тиждень, хоч на день…
Спочатку терпляче роз'яснення важливості їх місії, а потім категоричний наказ офіцера вели сержанта на схід.
Треба було поспішати. З особливого відділу першого зустрінутого з'єднання радянських військ зв'язалися з наркоматом. З Києва відповіли:
– Лишайтеся на місці. За вами вислано машину.
На світанку під вікнами хати, в якій вони ночували, почувся шум мотора. А ще через кілька хвилин до кабінету начальника особливого відділу зайшов, вірніше, вбіг невисокий, кремезний чоловік у цивільному.
– Микола!
– Георгій!
Далеко не молодий уже майор – начальник особливого відділу з батьківською усмішкою спостерігав зустріч друзів.
– І все ж, – мовив Георгій, востаннє плеснувши Миколу по плечу так, що той аж зігнувся, – і все ж таки тебе слід полаяти. Звалився наче з Місяця. Невже не можна було хоча б по термінових каналах передати, що перебираєшся на цю сторону?
– Уяви собі – не міг. Жодна з радіостанцій «Валлі» мені не підлягає.
– Невже у «Валлі» був?
– Прямо звідти.
І Клинченко почав розповідати, за чим Бізанц прислав його й Войцехівського.
– Клюнуло, виходить!
– Що ти маєш на увазі?
– Це ж Андрейко під мою диктовку листа писав.
– Погодився?
– Не відразу. Але зрештою-таки написав. Страшенно лютий на Кноха й Долла. Вважає їх винними в усіх своїх злигоднях. Ну, і розраховує за свою послугу, звичайно, на скорочення строку ув'язнення.
– А на фронт не проситься, фашистів бити?_
– Не від того, але хоче, як у відомому анекдоті, стріляти з рушниці з кривим стволом, тобто з-за рогу.
– Не розумію.
– Випустіть, просить, на волю й порекомендуйте на роботу до розвідок майбутніх ваших союзників: можна до англійської, можна до американської. А я, мовляв, проти німців працюватиму і вас не забуду.
– Ну, а ти що?
– Вони, – відповідаю йому, – ще не союзники, а якщо будуть ними, то ми проти союзників розвідки не ведемо. Страшенно засмутився. Та що ми все про дрібнички! Наказано мені повернутися до Києва з готовим планом дій. Від нього ж залежить, чи треба вам з Вой-цехівським взагалі туди їхати, а якщо їхати, то коли, як, де оселитися. Тут до вас ще ніхто не придивився?
– Сподіваюсь – ні. Прийшли сюди вже у темряві, а майор нас на гулі не випускав.
– Покараємо його за це запрошенням взяти участь у складанні плану. – пожартував Георгій. – Досвіду нашому колезі не бракує.
Поснідали, перекурили, подумали, і Георгій запропонував:
– Господаря явочної квартири беремо сьогодні ж. Лишаємо в ній засідку для затримання ворожої агентури, яка, безперечно, ще сюди засилатиметься. Андрейка переводимо з в'язниці в приміщення наркомату. Разом з ним під виглядом затриманих агентів абверу, поселяємо Клинченка й Войцехівського. Повсякденно спілкуючись з Карпом, вони добре зможуть потім розповісти про нього Бізанцу. А через тиждень починаємо радіо-сеанси з абвером. Передачі ведемо від імені Андрейка. Миколо, позивні і шифр ти одержав?
– В тому то й справа, що мені вручили лише шифр, а позивний лишили старий, відомий лише Андрейкові. Абверівці теж не дурні. Все влаштували так, що без Андрейка каші не звариш. Хочеш не хочеш, а розмовляти з. ним на цю тему доведеться.
– При вашому варіанті, – вставив слово майор, звертаючись до Георгія, – є ще одна небезпека. Якщо німці справді доберуться колись до Києва і не застануть господаря явки, на Клинченка і Войцехівського впаде підозра в зраді. Оскільки я вже беру участь у вашій розмові, дозвольте ширше викласти свою думку. Я вважаю, що Андрейко має бути в усьому цьому задумі не статистом, а фігурою активною. Випустимо його на волю. Хай справді з'явиться на адресу, яку давав йому колись Кнох, назве пароль, попередить, що чекає зв'язкового з радіостанцією та інструкціями.
– А хто гарантує, що він не втече звідти, і хто сказав, що Андрейко взагалі захоче встрявати в таку халепу? – вставив від себе Микола.
– Ні, тут я згодний з майором. Андрейко не втече. Листа Доллу він писав під мою диктовку. За одне це німці його повісити можуть. Отже, «А» він сказав, скаже й «Б», а якщо потрібно буде – всю абетку. Мені здається, пропозиція цілком прийнятна. А далі?
– І далі хай буде, як задумали в абвері. Через два дні після Андрейка з'являється Войцехівський. Тільки тут внесемо невеличку поправку до інструкції Бізанца. Зв'язковий приносить з собою радіостанцію. Інакше, якого чорта він ходив. Тим часом Клинченко вилітає сьогодні ж на три дні до своєї сім'ї, а потім повертається до Києва і теж приходить на явку.
Така пропозиція підняла Миколу з місця. Його, правда, повідомляли, що дружина і син живі, здорові, але докладно про близьких він готувався розпитати в Києві. Тепер не витримав:
– А де ж мої, Жорже?
– Не турбуйся. Ми перевезли їх у тил.
– Так от, – продовжував майор, – через тиждень після Войцехівського з'являється в абверівській квартирі Клинченко, тобто Григор'єв. Сержант відрекомендовує його і пояснює, чому Григор'єв прийшов дещо пізніше. Така, мовляв, була інструкція: перевірити, чи не стежать за явкою. Він приходить з легендою: всі ці дні нишпорив по Києву й околицях. Зібрав стільки розвідувальних даних, що на десять передач вистачить. А вигідною для нас інформацією, вірніше кажучи, дезінформацією, ви ж можете його забезпечити по саму зав'язку.
– Виходить, що господаря явки ви все-таки збираєтеся лишити на волі? – спитав Георгій.
– Так, доти, поки від нього не підуть наші хлопці, а Андрейко не повернеться за грати. Після цього можна зацікавитись і господарем.
– Але, товаришу майор, ви ж самі говорили, що це може позначитися на мені й Войцехівському?
– Може, якщо діяти в лоб. А ви зробіть інакше. На п'ятому чи шостому радіосеансі передайте штабові «Валлі»: «на сусідніх вулицях з'явилися пеленгатори. Нашу рацію, видно, засікають. Змушені лишити цю квартиру. Андрейко переходить у Харків. Господар підшукує собі іншу квартиру».
А далі хай гадають, куди він зник. Замість Андрейка садимо за рацію нашу людину і діалог з абвером триває.
Наркомат схвалив цей план. З однією лише поправкою, яку вніс сам Клинченко. У триденну відпустку до своєї сім'ї він полетів уже тоді, коли з «штабу Валлі» передали: «Шеф дякує за службу!».