– Отут виберетеся. І все прямо й прямо на південь, – тицьнув рукою фельдфебель у темряву. – Головне – йдіть тихо. До бойової охорони противника, щоправда, далеко, та його «секрети» залягають іноді мало не перед нашим розташуванням. А розвідники червоних до того знахабніли, що ходять по «язики» в штаби дивізій. Пильнуйте, щоб не зустрітися…
Все це для Астрова не було новиною. Ще в Елісті під час інструктажу його попередили: на деяких ділянках у цих пустельних пісках суцільної лінії фронту немає. Патрулюють місцевість з обох сторін пересувні моторизовані загони. При зустрічах між ними спалахують жорстокі сутички. Здебільшого біля колодязів: вода потрібна всім, а її тут обмаль.
Павло слухав фельдфебеля неуважно і навіть роздратовано. Не тільки тому, що таку інформацію вже мав.
Просто не терпілось лишити за плечима останню перепону на шляху до своїх.
І коли, підтягнувшись на руках, викинувся ривком з окопу і ліг на неохололий після денної спеки пісок, то відчув себе так, ніби знову народився. Десь там, у західному напрямку, в нічному мороку, лишилися рік каторжного полону, остогидлі фашистські мундири, колючий дріт – все, чим намагалися застрахати його, зігнути. Нарешті, йде до своїх…
Йде, на жаль, не сам. Ось поруч, невидимий у темряві посапує «Товстун» – зв'язковий між ним і зондер-фюрером. Клинченко вже знає про нього і наказав використати «Товстуна» втемну. Той має повернутись у повній переконаності, що несе Доллу цінні шпигунські відомості. А для цього доведеться і в Астрахані розігрувати перед череванем роль агента абверу. Присутність такого супутника псує трохи Астрову радість визволення і водночас примушує думати, як приспати пильність цього бувалого, хоч фізично і неповноцінного агента, чиє псевдо повністю відповідає його зовнішності. Саме через патологічну повноту «Товстуна» і тримають зв'язковим. Нікому на думку не спаде запідозрити в такій малоповороткій і примітній постаті розвідника.
Йти важко. Ноги по самі щиколотки тонуть у сипучих барханах. Пісок в черевиках, одязі, скрипить на зубах. А йти треба швидко, щоб до сходу сонця подолати двадцять п'ять кілометрів – від фашистських окопів до селища Яшкуль. Воно саме на півдорозі між тим місцем, де їх перекинули, і Астраханню. Там Павло в своїй формі моряка й «Товстун» у синьому комбінезоні робітника зіллються з перехожими, загубляться в їх масі.
Давно час дійти до Яшкуля. Позаду вже ті двадцять п'ять з добрим гаком, а селища не видно. Заблукали? Не може бути: весь час звірялися з компасом. Астров орієнтує по місцевості карту, вручену йому вчора вночі буквально в останню хвилину фельдфебелем, і в думках лає Дорджієва – Доллового ад'ютанта, який запевняв Павла, ніби до Яшкуля рівно два з половиною десятки кілометрів. А їх, виявляється, вдвічі більше.
– Добре, – каже Астров «Товстунові», – що ми хоч вибредемо он біля того хутора на центральну дорогу; А втім, стій! Ні, швиденько назад і ховайся за той високий бархан, а я до шосе: по ньому, бачу, йде якась військова колона. Вдвох з'являтися там небезпечно…
В селі Ємчін-Хірул Астров призначив привал. Послав «Товстуна» знайти воду. Наказав!
– Раніш як за годину не повертайся. Маю доручення про дещо розпитати населення. Одному – зручніше.
Коли зв'язковий зник десь за тинами, Павло присів під глухою стіною якогось сараю. Мучила спрага. По-думалось: «попрошу десь напитися води, от і буде привід писати про збирання розвідувальної інформації серед населення. Можливо, пузань ще й стежить за мною».
Замислився. Раптом почув цокіт копит. Ведучи на поводу коня, підійшов молодий калмик. Голосно привітався, попросив тютюнцю. Стиха обмінялись паролями.
– Кілометрів зо два звідси стоїть машина-полуторка. Це за вами. Шофер для маскування візьме й інiих пасажирів. Скажете: «Підвези, браток, а моя фляга до сніданку згодиться!»
Вершник поїхав далі. Астров з «Товстуном» пішли в своєму напрямку. Незабаром побачили вантажний автомобіль. Шофер клопотався біля колеса. Кілька пасажирів, які, видно, вже з ним домовилися, чекали поруч.
– Здається, нам пощастило, – зрадів зв'язковий і хотів уже підійти до водія з проханням.
– Не поспішай! У мене більше шансів, – кинув йому Павло. – Я все-таки людина військова.
Підказані калмиком слова справили належне враження. Шофер погодився взяти їх. Швиденько усунув «несправність».
– Щастить тобі, хлопче, – позаздрила навіть якась бабуся. – Ми чекаємо, чекаємо, а водій порпається, порпається. Тільки ти до нього – і враз усе справно.
– А може, прискорювач вплинув, – пожартувався Павло, підносячи флягу.
Посміялися, погомоніли, а годинки через півтори прибули на околицю Трусово. Тут зійшли. В обох був чудовий настрій. У Астрова – тому, що про його прибуття вже знають, навіть машину назустріч прислали. Отже, не підвів Клинченко, зробив усе, як обіцяв. «Товстун» радів Щасливій подорожі й тому, що швидко відшукали явочну квартиру.
Їх зустрів довгий, як голобля, худорлявий чолов'яга років за п'ятдесят. Сказав, що він і є Семен Фролович Карлов.
– А ми від Кривого з гавані, – пояснив Павло. – Він запевнив, що ви робите найміцніші в окрузі весла.
– На мою роботу не скаржаться,- повільно, ніби цідячи слова крізь зуби, назвав господар відзив на пароль.
Він повів гостей не до хати, а в простору прибудову, де стояв верстак і тулилися до стін нові легкі й гнучкі ясеневі весла.
– Отже, й справді майструєте? – здивувався Павло.
– Не одну сотнягу на них заробив, вас чекаючи. Сім років ніхто не заявлявся. І раптом, коли вже надії майже не було…
За обідом, як на воєнний час дуже різноманітним і ситним, Карлов, відповідаючи на поставлені Астровим запитання-пастки, розповів про себе… Колишній осавул Астраханського козачого війська. Ще в роки громадянської війни його закинула сюди денікінська контррозвідка. Виконуючи її завдання, застряв тут. Довелося ой скільки пережити: все боявся – викриють.
– Зустрів, було, – розговорився колишній осавул за третьою пляшкою, – одного, якому колись під час допиту «фотографію» зіпсував: вибив око. А другим оком він мене не впізнав. На всяк випадок, змінив я після цієї зустрічі документи. Переїхав на околицю. Грошенята були. Придбав на ім'я дружини цей будинок. Заспокоївся трохи. Думав, що моє минуле, разом із старим прізвищем, у небуття пішло. Навчився весла майструвати. А в Астрахані, де мало не кожний третій човна має, з таким ремеслом можна прожити так, щоб не тільки, як то кажуть, хліб з салом їсти, а й дещо про чорний день відкладати. Не на вічно ж, думаю, червоні тут свої порядки встановили.
А час іде, надія на якийсь поворот подій слабне. Раптом – сонечко у віконце: неждано-негадано зустрічаюсь у гавані з старим товаришем. Прибув, виявляється, з протилежного берега Каспію на торговельному кораблі під іноземним прапором. Своя людина, колись разом у денікінській розвідці служили. Хотів з його допомогою за кордон перейти. З дружиною взаємини давно зіпсовані, дітей доля не послала. Певний був, що один виберуся. Не пощастило. Мало не потрапив до рук прикордонників. А ті, ще чого доброго, почали б кінострічку мого життя в зворотному порядку розкручувати.
В тисяча дев'ятсот тридцять четвертому припливає мій закордонний приятель знову. Цього разу розмова в нас відбулася ділова і досить гостра, бо він одразу поставив питання руба: або будеш на абвер працювати, або повідомимо декого про твоє минуле.
«Ех, – кажу йому, – який же ти приятель: спитав би по-доброму згоди, а то відразу шантажуєш… Може, я сам давно на такий випадок чекаю». Ну, він пробачатися став, пояснювати, чому зайняв таку позицію. Вона, мовляв, результат того, що я в минулий його приїзд прикордонників злякався і взагалі, на його думку, якийсь ляканий. Докладно розповідати про це – довго й нудно. Одне слово, домовилися ми, що мій будинок стане явкою абверу. Ви в ньому перші посланці. В добрий час! Уже й фронт близько. Отже, за перемогу, за найскоріший приліт німецького орла! За те, щоб розшукати мені того одноокого. Надто часто за ці роки ввижався він мені. Не люблю свідків. Вони повинні вмирати разом з нашим минулим.
– О, ви небезпечний знайомий, – кинув Астров.
– Хмільний я і надто довго мовчав. Моїм друзям нічого не загрожує…
Полягали спати пізно. Другого дня Павло зібрався походити містом. Зняв зірочку з безкозирки. Тепер, з наказу зондерфюрера мав удавати з себе червонофлотця, звільненого від служби через гостре захворювання,серця. В кишені лежав і відповідний документ, сфабрикований в одній із «майстерень» абверу. З цією фальшивкою треба влаштуватися на роботу в гавані чи на залізничному вузлі. Через три тижні вислати з «Товстуном» перші розвіддані. А за цей час завербувати нового зв'язкового. Бажано- калмика, який добре знає степ.
– Повештаюсь, може, роботу десь надибаю, – пояснив Астров Кардову й «Товстуну» мету своєї прогулянки.
Насправді мета була зовсім інша. Розвідник поспішав на центральну площу до газетних вітрин. Тут, як пояснив при останній їх зустрічі Клинченко, Павло, вдягнений у матроську форму, мав крутитися протягом місяця між десятою й одинадцятою годинами, аж поки не підійде до нього жінка й не запросить іти за нею.
Та, опинившись біля вітрин, Астров мало не забув, навіщо прийшов сюди. Перед очима були радянські газети, яких не бачив, відколи покинув Севастополь. Захопившись читанням, не почув, як десь зовсім поруч кілька разів простукотіли жіночі каблучки. Аж ось забринів приємний жіночий голос:
– З приїздом, товаришу Астров! Бачу, газетами ці кавитеся більше, ніж жіночим товариством…
Озирнувся. Поблизу нікого, крім незнайомої жінки, не було.
– Йдіть за мною на віддалі кроків з п'ятнадцять, – продовжувала голосніше. – А втім, можу запевнити: за вами ніхто не стежить. Наші люди супроводжують вас від самого Трусова.
Павло відчув, як у серце заповзає тривога. Все, правда, відбувалося так, як говорив Клинченко. Та звідки ця жінка могла знати адресу явочної квартири абверу в Астрахані? Адже він ще нікого не інформував!
Але так чи інакше – йти треба було. І він, усе ще заглиблений у свої думки, попрямував за енергійним перестуком каблучків, як на звуковий маяк.
Через кілька кварталів незнайома зайшла в під'їзд одного з великих будинків. Почекавши трохи внизу, Астров почав підніматися нагору. Двері однієї з квартир третього поверху при його наближенні розчинилися, і та сама жінка попросила зайти.
Павло опинився в чистій, скромно обставленій кімнаті. Застав тут чоловіка років сорока п'яти, одягненого в напіввійськовий костюм. Тоді так одягалося багато партійних і радянських працівників. Тому Астров спочатку ніяк не міг визначити, з ким має справу. Вони потиснули один одному руки. Господар поздоровив гостя з щасливим прибуттям. Відрекомендувався працівником органів державної безпеки Яковом Іларіоновичем Кате-риничем.
– Привела вас сюди Лідія Миколаївна Березіна, теж наша співробітниця, – відрекомендував Катеринич Астрову його недавню попутницю.
– А чим я доведу, що замість Астрова вам не підкинули когось іншого? – спитав Павло тоном, в якому пролунало не стільки запитання, скільки вимога доказів, що він дійсно має справу з працівниками радянських органів державної безпеки.
– Помічаю: щось у моїй чи товаришки Березіної поведінці викликало вашу настороженість, товаришу Астров! У такій атмосфері відверта розмова неможлива. Скажіть же, що саме.
– Лідія Миколаївна згадувала, що ваші люди, охороняючи мене від зайвої цікавості абверівців, ідуть слідом за мною від явочної квартири. Я ж про явку не говорив вам ще жодного слова. Звідки ж така обізнаність?
Чекісти дружно усміхнулися.
– Ну, що ж, – відповів Катеринич, – ваше запитання свідчить про пильність – якість у роботі розвідника обов'язкову. Та пригадайте зустріч з вершником в Ємчін-Хірул, полуторку… Чому б, перебуваючи весь час поруч з вами, ми не могли дізнатися, де ви спинились? До того ж Карлов наш, так би мовити, старий знайомий, хоч йому, мабуть, здається, що він усіх перехитрував.
Почалась довга розмова, в ході якої намітили план дальших дій.
Незабаром на залізничному вузлі з'явився новий мастильник вагонів. І потяглися для «нашого морячка», як охрестили залізничники Астрова, дні, сповнені гострого й радісного відчуття Вітчизни, злиття з своїм народом у натхненній і героїчній праці. Павло гаряче віддався ділу. Працював нерідко по дві зміни. Товариші заперечували, намагалися навіть перекласти якусь частку його обов'язків на себе, хоча їм теж було нелегко: малокваліфі-ковану ручну роботу виконували здебільшого старики, підлітки, жінки. Та вони вважали, що коли людину призовного віку звільнили від служби в армії, то вона хвора і треба її підтримати морально і допомогти фізично.
Ніхто з них, звичайно, не знав, що «інвалідові» доводиться ще два-три рази на тиждень проводити півночі а «Товстуном» і Кардовим, щоб бути в курсі справ на явочній квартирі, придумувати для «колег» з абверу всякі нісенітниці про свої розвідувальні «подвиги».
«Товстун», Якого радянські контррозвідники кілька разів лякали «необережним» стеженням за ним, а потім давали можливість «щасливо змитися» – зовсім перестав виходити на вулицю. Смоктав з Кардовим горілку. Постачав їм оковиту Павло, розповідаючи, ніби краде її з вагонів. Зв'язковий усе підганяв Астрова просьбами швидше відправити його назад в Елісту, бо, мовляв, він став в Астрахані надто примітною постаттю. Це може обернутися загальним провалом.
– От і сиди собі вдома, не рипайся, – радив Павло. – Люди добрі, хата тепла, якого тобі ще біса треба? Хочеш, я в донесенні зондерфюрерові напишу, що ти був моїм найближчим помічником?
– Мене там теж не забудьте згадати добрим словом, а я вам ще відслужу, – канючив Карлов.
Астров пообіцяв. Посилання на таких свідків лише посилювало правдоподібність дезінформації, яка готувалася для Долла.
Справжнім відпочинком для розвідника були години обідньої перерви, коли їхня бригада збиралася в червоному кутку. Всі розв'язували вузлики з харчами, а агітатор повідомляв новини з фронтів. Під впливом цих новин, то радісних, то сумних, виникала розмова. Хтось читав листа з фронту, хтось комусь радив, що писати про домашні справи, а чого не згадувати, аби дарма не турбувати фронтовика. Через оці, на перший погляд дрібні, факти, що поставали на фоні грандіозних подій війни, Астров вловлював серцем найважливіше: ніколи ці люди не визнають іншого порядку, іншого укладу життя, крім радянського. Та Павлові здавалося, що таке гостре відчуття подій і таке передбачення майбуття, якщо взяти присутніх тут людей, притаманне лише йому. І тільки тому, що він тут єдиний, кому випало близько бачити обидва табори, а отже, і порівняти…
Аж ось якось довелося, чекаючи підходу чергового ешелона, розговоритися з Петровичем, старим залізничником, колишнім паровозним машиністом з депо Люботин, якого доля евакуйованого закинула із зеленого куточка під Харковом аж на Каспій. Було дідові за сімдесят. Паровоза йому вже не довірили, та не відмовили наполегливому проханню хоч що-небудь робити для перемоги. Поставили мастильником.
– Думаю я оце, синку, думаю-гадаю день і ніч, чим війна скінчиться. Не генерал я, не державний діяч, та прожив на світі чимало і дечого навчився. Повоював на минулій світовій і на громадянській. Світу побачив. І не тільки через віконце паровоза. Хоч і звідти, скажу тобі, розумній людині далеко видно. Не. одну тисячу книг перечитав. Знаю добре, що та'к далеко наша армія ні коли не відступала. А відступила ж вона, під тиском переважаючих сил, з жорстокими боями за кожний клаптик землі. Виходить, що ворог сильніший, що такого сильного ворога в нашого народу ще ніколи не було. І такого лютого. А скорити нас він не скорить. Хочеш переконатися в цьому?
– Я й так, діду, переконаний, бо бачив, як наші хлопці б'ються.
– А я в боях, Павлику, не був. Та щодня спостерігаю, як люди трудяться для перемоги. І зрозумів: Радянської влади нікому не звалити. Вона, синку, навічно.
В Астрова виникло непереборне бажання обняти старого, міцно потиснути йому руку. Але й на цей раз, кажучи словами поета, довелося наступити на горло власній пісні. Катеринич категорично заборонив розвідникові будь-які публічні прояви політичних симпатій та антипатій.
І все ж час від часу Павло «бунтував» проти цієї заборони. Особливо бурхлива розмова відбулась у них після того, коли комсомольський секретар одверто висловив своє здивування з приводу політичної пасивності моряка.
– Грамотний ти хлопець, Павле! І на фронті побував. Люди поважають.тебе, жаліють… Невже ж вони не заслужили, щоб і ти їм колись уголос газету прочитав, про становище під Сталінградом розповів. Чому це в тебе для них слова не знайдеться?
Передавши Катериничу цю розмову, Астров попросив:
– Так що дозвольте, Якове Іларіоновичу, хоч один раз щиро з людьми поговорити. Є що сказати. «Товстуна» ж і Карлова на всяк випадок попереджу: примусили агітацію розводити, а я для маскування погодився. Та й як вони дізнаються про мій виступ?
– Дитяче белькотіння, – розпалився завжди спокійний Катеринич, – ще і ще раз категорично забороняю вам публічні виступи, навіть у колі ваших товаришів.
Помітивши, як спохмурніло обличчя співрозмовника, додав уже спокійніше:
– Зрозумійте, що ви і «Товстун» не єдині агенти абверу в Астрахані, що один з них постійно стежить за вами. Розгулятися ми йому, звичайно, не даємо. Він у нас за «живця» на гачку править. Долл шле до нього зв'язкових по інформацію, а ми їх на зворотньому шляху перехоплюємо. Та трапляється у рибалки й так, що живець зривається. Не можу, права не маю ризикувати вами.
– Підказую ж вихід: комсорг примусив…
– Цим ви можете обманути «Товстуна», Кардова. Ми їх загнали в нору, і вони вірять байкам, які ви розповідаєте їм за пляшкою. Того ж, хто слухатиме вас, не обдурите: він одразу розпізнає, звідки у вас слова йдуть – від внутрішньої переконаності чи від фальшивого пафосу. Давайте відкладемо вашу агітаторську діяльність на майбутнє. А поки що – ближче до діла. За даними армійської розвідки фашисти посилюють активність у напрямку Яшкуля. Є дані про підготовку наступу на Астрахань. Саме час підкинути Доллові дезінформацію. Попередьте «Товстуна», щоб готувався в дорогу.
…Пізно вночі за вікнами явочної квартири, старанно заслоненими щитами з фанери, Астров читав «колегам» своє перше повідомлення Доллові.
«Пане Зондерфюрер. Повідомляю Вас про хід моїх справ. Як Ви вже знаєте, в ніч з 25-го на 26-е серпня німецькі солдати перекинули нас через свій передній край у напрямку Яшкуля. Потрапили ми в цей населений пункт аж у середині дня, бо відстань до нього п'ятдесят кілометрів, а не двадцять п'ять, як твердив мені Ваш ад'ютант.
Навколо Яшкуля – сильні дозори, бо він є опорним пунктом, до якого, як пощастило мені довідатися в останню хвилину, відходить червоне військо з-під Улан-Урге. В Яшкулі скупчилося багато артилерії, але скільки саме і яких систем, з'ясувати не вдалося.
Звідси на Астрахань ми йшли по головній магістралі. Зустрічали механізовані колони, складом приблизно до полку. Одні з них прямували в бік Яшкуля, інші навпаки. Важко було встановити їх призначення: поповнення, перегрупування чи, може, просто пересувні моторизовані загони для патрулювання ділянок пустельних пісків? У всякому разі ми переконалися, що триматися головної магістралі небезпечно, і мусили ухилитися вправо і йти через села. В Ємчін-Хірулі дізналися від населення, що більшовики озброюють спеціальні загони чоловіків, які з тих чи інших причин не призвані до лав армії, і створюють з них команди для винищення німецьких парашутних десантів. Таких загонів, кажуть, вже чимало. Винищувальники весь час стежать за степами. У селах лишилися самі старики та діти, тому завербувати нового зв'язкового, як ви наказали, нам з «Товстуном» не пощастило. Ми вирішили якнайшвидше дістатися в Астрахань. Тут більше населення, отже і більший вибір зв'язкових. Одного я вже завербував. На мій погляд, надійний чоловік. Перевіряв його поки що лише на дрібних дорученнях. На більших ризиковано. Справа в тому, що він дезертирував з червоного війська. Його, можливо, розшукують, а підставних документів – не має. Посилаю його у ваше розпорядження і для перевірки. Всі дані, які можна було уточнити на місці – повністю відповідають тому, що він говорив про себе. Н. (не називаю в донесенні його прізвища, оскільки в Астрахані лишаються його близькі) – син колишнього власника кількох сот десятин на так званих «чорних землях». Володів отарою в три тисячі голів. Я мав розмови з його батьком: до червоних настроєний вкрай вороже. Благословив сина на служіння Великій Німеччині, на подвиг в ім'я Будди. Одне слово, хлопець підхожий. Докладніше писати не варто: він сам про себе все розповість. Додам лише, що в нього багато родичів, і він міг би вербувати їх у національний калмицький корпус, який Ви формуєте.
Фронт, на жаль, просувається повільніше, ніж Ви передбачали, а життя в Астрахані дороге. Перешліть гроші. Можливо, будуть нові інструкції? А поки що продовжую збирати відомості про роботу вузла, нове залізничне будівництво, яким Ви цікавилися, про укріплення в районі Астрахані й настрої населення. Найважливіше з того, що я зібрав – «Товстун» передасть вам усно. Він розповість і про нашого господаря квартири, який заслуговує за свою відданість рейхові і фюрерові нагороди й безумовного довір'я».
– Ну, друзі, нічого не забуто, не перебрехано? – спитав Астров, закінчивши читати послання.
– Все, що ми спостерігали разом на шляху до Астрахані, ти описав точно, – підтвердив «Товстун». – Ось тільки зробити висновків з баченого не можу: я людина не військова. Тобі видніше.
– Спасибі за добре слово на мою адресу, – похнюпився Карлов. – Та чи можна нешифрованим текстом подавати такі подробиці? А що, як ненароком зв'язковий того…
– Бодай тобі пипоть на язик, – підскочив «Товстун». – Ти таки боягуз. Недарма той заморський твій приятель сумнівався у твоїй хоробрості… Я завалюся?… Такого зі мною зроду не було.
– Не треба сваритися, друзі, – втрутився Астров. – «Товстун» добре знає інструкцію. Послання – невелике. В разі чого – проковтне. До того ж з ним піде Н. Він знає ці степи, як власну хату. Прослизнуть, наче миші.
На світанку Астров проводив далеко за околицю міста «свого» зв'язкового і Н. – радянського розвідника, якого Катеринич засилав у зондеркоманду Долла як сина колишнього калмицького феодала.