Архівні документи, що лежали перед Максимовичем, були датовані літом передвоєнного року. Та багатьма деталями, згаданими в них, зокрема життєписами дійових осіб, вони сягали аж за межі нинішнього століття.
Особливо зацікавили полковника три біографії. Різні і разом з тим схожі, як політ трьох стріл, пущених однією рукою.
…Коли сім'я поважного петербурзького чиновника Герасима Андрейка зустрічала в новорічну ніч прихід XX віку, Карпа навіть за стіл не посадили. Йому минуло тоді лише три роки. А вже через п'ять батько визначив кар'єру сина: віддав його до комерційного училища. Другою сходинкою до мети став Київський комерційний інститут. Але світова війна примусила студента Андреика ухилитися від лінії комерційної. Він склав екзамен на прапорщика і вірною службою цареві добився високих чинів та відзнак.
Жовтень офіцер Андрейко зустрів у таборі ворогів трудового народу – біляків. Два роки бився проти Червоної Армії. Під Сімбірськом потрапив у полон. Прикинувся жертвою несвідомості. Дав слово честі ніколи більше не підносити зброю проти влади Рад. Це виявилося підступною брехнею. За спробу вдруге податися до білогвардійців довелося сісти у в'язницю. Однак менше ніж за рік Андрейко мав ще одну нагоду переконатися в гуманності радянського правосуддя: першого травня 1921 року його звільнили за амністією. Віддячив новою зрадою: втік за кордон. Став завсідником найбрудніших нічліжок Мешхеда, Тегерана, Бейрута, Бомбея. Набивався і в турецькі піддані. Відмовили. Роботи не вистачало на своїх.
У 1925 році Андрейко, мало не на колінах, виблагав візу до Польщі. Тут теж не забагатів. Заробляв копійки, підносячи цеглу на будівництві у Варшаві. Давав уроки французької мови онукам поміщика Опіриновського в Тучині на Ровенщині. Працював помічником шофера на Бабинському цукрозаводі. Скнів писарчуком у панському маєтку в селі Дорогобуж на Волині.
Жив без впевненості в завтрашньому дні, без постійного даху над головою, без громадянства. Приниження, безпорадність, завжди схилена спина. Всього цього він зазнав як відплату за зраду.
Вогник надії зажеврів аж тоді, коли Польщу окупували гітлерівці. Нарешті, думалось, з'явилися справжні роботодавці. Тепер підскочить ціна на все антирадянське.
Та відразу продатися не наважувався. Знав бо, що серед російських емігрантів панують різні настрої. Одні, як і він сам, ладні хоч сьогодні з німцями на Москву. Інші не від того, щоб Ради знесилились в боротьбі з фашизмом, і тоді можна буде досягти цілей, яких білі армії не змогли вибороти в громадянській війні. А от колишній однополчанин Андреика, вислухавши його плани служити під прапором із свастикою, обурливо сплюнув, одвернувся й перестав вітатися при зустрічах.
На Карпа Андреика це враження не справило. Став лиш обережнішим.
Не помилився тільки в одному: при новій ситуації таких, як він, ще шукатимуть.
Запрошення надійшло через давнього сусіда по нічліжках Іуду Максимовича Філіппова. За довгий час їх розлуки колишній сутенер і дрібний торговець наркотиками у підворіттях Бомбея вибився у бізнесмени: постачав сіно уланському полку, дислокованому на Волині.
Полку не стало. Філіппов оселився в Грубешові. Приліпився у співвласники ресторану, на вивісці якого стояло німецьке прізвище.
– Живу на всю губу, – хвалився ресторатор.
А щоб старий друг міг у цьому переконатися, його запросили в гості.
Запрошення було прийняте. Незабаром і зустрілися. Хильнули по чарці, ковтнули по другій, проголосили тост за дружбу й одвертість. Філіппов сказав гостеві:
– Не подумай, що через грошові справи нехтую громадськими обов'язками. Я представляю в Грубешові Загальнокозачий союз. Тепер у ньому об'єднані всі козачі емігрантські організації. Центр – у Празі. На чолі союзу – генерал Попов. Чекаємо свого часу: на Москву! Кажуть, уже недовго.
Обличчя Андрейка спохмурніло, взялося червоними плямами. Випивши одним духом великий келих горілки, що стояв перед ним, він не сказав, а скоріше вигукнув:
– А я не можу чекати! Не можу і не хочу! Годі! Мені потрібна робота. Така, щоб гроші були. Багато! Розумієш? Парабола мого життя пішла вже вниз, а я ще й не жив, як хотілося. Кращі роки прожебрачив, провів у нічліжних ямах. Не можу більше, не хочу!
– Припини істерику, не верещи, – тихо й лагідно, наче дитину, заспокоював Карпа Філіппов. Правду кажучи, жаль тебе. Хочу допомогти як старому другові. Тільки домовимось: не погодишся на те, що запропоную, – мовчи, ані пари з уст. Натякнути можу навіть зараз. Ти коли-небудь чув про абвер?
– Чув! І зрозумів тебе! Це якраз те, чого мені треба. Дай руку, козаче!
Сімнадцятого серпня тисяча дев'ятсот сорокового року Андрейко тремтячими руками перелічив принесені Філіпповим гроші. Написав розписку. Вперше за останні двадцять років в його кишені шелестіли крупні банкноти. На них можна було, здавалось йому, купити все, до чого звик колись і чого так довго не вистачало: смачний харч, вино, добротний одяг, жіночу ласку.
Тої ж ночі вони вирушили на схід.
Доки Філіппов з Андрейком на селянській фурї, вбрані як звичайнісінькі селяни, їдуть до радянського кордону, ми розповімо ще одну біографію.
Михайлові Голіцину в рік великих соціальних змін в історії Росії минуло шістнадцять. Саме тоді почув він од батька – Георгія Голіцина:
– Мені й Керенський кісткою в горлянці, а червоних я просто не винесу. Збираймося!
Того ж дня Голіцини покинули Кролевець на Чернігівщині й подались на західні території України, окуповані пілсудчиками.
Пізніш, уже в студентському віці, Михайло Георгійович Голіцин переїхав до Праги, де жила тітка. Вона й сама, свого часу тікаючи від революції, кинула в Росії печене й варене. Допомогти племінникові могла лише старими зв'язками, порадою. Молодший Голіцин послухався її. Хоч до козацтва ніякого відношення не мав, вліз у члени «Загальнокозачої сільськогосподарської спілки». Формально завданням спілки було купувати землю і створювати козацькі хутори. Фактично ж, на великі субсидії, одержувані від чехословацького буржуазного уряду, вона вела антирадянську підривну роботу.
А втім дещиця перепадала й таким, як Голіцин На стипендію від спілки Михайло закінчив гірничий інститут. Але роботи за спеціальністю не знайшов. Жив на заробітки від репетиторства, від креслень, які робив для своїх більш щасливих колег з шахти «Ганна» в Пшибрамі. Словом, життя, як і в більшості інших емігрантів складалося злиденне й безперспективне.
Аж ось господарями в Чехословаччині стають гітлерівці, і Голіцин подає сам собі команду: вище голову! Його оптимізм грунтується на загальному твердженні, що німці в Польщі довго не затримаються, рушать далі на схід. А за ними і він пробереться до Володимира-Волинського, де живуть батьки. Далі видно буде.
Зрідка Михайло дозволяв собі заглядати в те «далі» і завжди бачив себе то в ролі управителя, то в ролі власника шахт.
Минали місяці, а війна з Радянським Союзом не починалася. Йшла поки що битва розвідок, війна без ліній фронту, напружена й жорстока, як ніколи. Бо річки Сан і Західний Буг ділили не просто дві країни. Між ними пролягла лінія розділу двох світів, двох ідеологій: соціалізму й фашизму.
Резерв для поповнення агентури гестапо й абверу був, власне кажучи, один: білогвардійські та петлюрівські недобитки. Вербувати декого з них було так просто, що гітлерівці навіть не дуже урізноманітнювали методи. До Голіцина теж підіслали старого його знайомого полковника царської армії Федорова.
– Я чув, йи хочете побачитися з батьками? – ніби ненароком спитав полковник.
– Питаєте в голодного, чи буде їсти, – озвався Михайло.
– То я можу, влаштувати вам це побачення.
– Жартуєте, чи в чародії записалися?
– Кажу без жартів, пане Голіцин: можна побували у Володимирі-Волинському. Доведеться лише заплатити за це. Ні, ні, не грішми, – поспішив запевнити Федоров, побачивши протестуючий жест співрозмовника. – Ви просто виконаєте на тому березі Бугу деякі конфіденціальні доручення німців.
– Диверсія? – напівзапитливо, напівствердно вигукнув інженер Голіцин і заперечно захитав головою.
– Ну, що ви, – втішив його Федоров, – хіба я став би пропонувати старому другові такі небезпечні обов'язки. Йдеться про збір звичайнісінької інформації. Просто приємне, тобто поїздку до батьків, поєднаєте з корисним. А після повернення ще й одержите за цю послугу чимало. Марками, друже, не злотими, а рейхсмарками.
Психологічно Голіцин для зрадництва визрів давно: стипендії в білогвардійських благодійних товариствах завжди лежали на денці келиха з антирадянською отрутою. Тому розмова на цю тему не була довгою.
У липні тисяча дев'ятсот сорокового Голіцин став гітлерівським шпигуном.
А ким був на той час Федоров? Дізнатися не важко. Саме йому присвячені два найтовщі досьє з архівних справ, які лежать перед авторами цих рядків.
…Сергію Олексійовичу Федорову, коли він завербував інженера Голіцина, минуло вже сорок дев'ять років. За сімейною традицією він закінчив юнкерське училище й був випущений хорунжим у 2-й Кубанський пластунський батальйон.
Першу світову війну почав уже сотником. Але через рік змінив рід військ: вступив до офіцерської повітроплавної школи.
Спеціальність ця на той час була рідкісною. Офіцери-повітроплавці завжди красувалися на виду в начальства. Навесні 1917 року Федоров одержує чин капітана. А влітку він уже підполковник, начальник групи морських повітроплавних загонів на Балтиці.
Десь за рік ці загони опинились у Києві. Аеростатів уже не мали. Та гетьман Павло Скоропадський залучив повітроплавців до свого опереткового війська. Вони прикрашали гетьманські паради.
Гетьман ніколи не забував, що він генерал-лейтенант почту Миколи II і, як відомо, стояв за «єдиную, неделимую». Монархіста і великодержавного шовініста Федорова це влаштовувало. Не подобалося тільки, що нашвидкуруч проголошений німецькими окупантами в Київському цирку гетьманом, Скоропадський, щоб зберегти зовнішній декорум «одевался под Богдана Хмельницького» і час від часу, як твердив Федоров, «играл хохла». В усякому разі білогвардійці були Федорову ближчі за жовтоблакитників.
Недовго думаючи, чкурнув Федоров на Кубань. Тут йому з радощів присвоїли чин полковника.
В листопаді двадцятого козачо-повітроплавний полковник утік з недобитками врангельської армії за море й опинився аж на острові Лемносі в ролі штаб-офіцера для доручень при голові Кубанського крайового уряду інженер-генералові Попові.
Цей, з дозволу сказати, уряд подовгу ніде не тримали. Своїх жебраків вистачало. З Греції він помандрував до королівської Югославії. Там реорганізувався. Кілька разів міняв свою «столицю», перекроював і перешивав штати, аж поки від самого уряду лишився пшик. І тоді довелося штаб-офіцерові при прем'єр-міністрі перетворитися на. звичайного «кухонного мужика».
Працювати? Ще й на кухні! Ні, Сергій Олексійович звикли ходити в білих рукавичках.
Пан полковник пускає в хід своє холостяцьке становище, вуса і мундир. У розставлені ним сіті Гіменея потрапляє Зоя Рейнс. З дружиною Федоров перебирається до її батьків у Берлін і відкриває ресторан. Та виявляється, що комерційного хисту бракує. До того ж і клопіт чималий. Треба шукати чогось іншого. Раптом Федоров дізнається про існування в Чехословаччині, в місті Подебрад, так званої Української господарської академії. Широко субсидовані урядами деяких капіталістичних країн та іноземними розвідками українські буржуазні націоналісти навіть видають слухачам академії стипендії.
Забувши, як обурювався з приводу того, що Скоропадський «играл хохла», і видаючи себе за палкого прихильника того ж гетьмана, посилаючись навіть на службу при дворі «його світлості», Сергій Федоров уклінно просить стипендії для навчання на юридичному факультеті. Закінчує його, а потім, щоб не втрачати джерела прибутку, вступає на факультет філософський.
Відповідно до нових планів, підбирає й нову дружину. На цей раз чешку, що дає право на чехословацьке громадянство.
Мітив Федоров ще й на третій факультет, але йому ввічливо натякнули: для розумної людини і двох досить-предосить.
Нехтуючи набутими спеціальностями, юрист і філософ стає агентом по розповсюдженню квитків лотереї. Район його дій – Судетська область. Та незабаром вона опиняється під чоботом Гітлера. Федоров того тільки й чекав. Серцем він давно з фашистами. А щоб закріпити своє єднання з ними ще й з точки зору расових законів, авантюрист кидає дружину: чешку й одружується з німкенею.
З німецькою розвідкою Федоров побратався раніше. Ще в ті часи, коли гестапо залучало агентуру за всіма правилами вербувального етикету.
Якось ще в академії до нього завітав поважний пан з Берліна. Відрекомендувався представником видавництва. Запропонував укласти контракт на написання трактату з історії кубанського козацтва. Люб'язно попередив:
– З рукописом не квапимо. Аванс можу вручити хоч зараз.
Не новачок у таких справах, Сергій Олексійович прекрасно зрозумів, що розвиток людства не припиниться й без його рукопису. Тому він діловито перелічив гроші. Спитав, на яке, власне, амплуа його запрошують.
Завдання виявилося не з легких. Треба в одній з областей тодішньої Чехословаччини, де було багато віруючих, належних до православної церкви, увійти в довір'я високопоставленої духовної особи і з цієї дуже зручної позиції вести політичну та військову розвідку, а також вербувати агентуру для абверу.
…Андрейко, Голіцин, Федоров: всі вони були підібрані фашистською розвідкою на одному смітнику – білоемігрантському.
При чому тут Долл? Чому, йдучи слідами матерого фашистського злочинця, ми згадали про цих трьох зрадників? А тому, що вони й були трьома першими отруйними стрілами, пущеними рукою Долла через радянський кордон.
Тож повернімося в тисячу дев'ятсот сороковий рік, в ту серпневу ніч, коли Філіппов привіз Андрейка до особняка начальника німецької прикордонної застави капітана Кноха.
– Бачив вас хто-небудь, коли ви завер'тали до мого подвір'я? – запитав насамперед капітан.
– Ми не дуже крилися. Коні не голка. Хіба їх приховаєш, – пояснив Філіппов.
– Тоді скидайте одяг, – наказав Кнох.
Двоє прикордонників переодяглись у вбрання прибулих і на їхній же фурі через кілька годин виїхали назад до Грубешова. Для стороннього ока це виглядало так: погостювали й додому.
Тим часом Філіппову й Андрейку видали новий одяг. Кнох приніс звідкись велику торбу, кинув Андрейкові, наказав переглянути й запам'ятати її вміст. Там лежало мило в багатоколірних етикетках, кілька флаконів французьких духів, пачки тонких жіночих панчіх і різне інше ганчір'я з контрабандистського асортименту.
Пізно вночі за вікнами будинку загуркотів мотор автомобіля. Кнох відразу схопився і сам пішов відчиняти. Філіппов кинувся був за ним, але той жестом застеріг: не треба! Видно, хотів щось сказати новоприбулому наодинці. «Доповісти, яке я справив враження», – подумав Андрейко.
Минуло ще хвилин із десять, поки на порозі кімнати з'явилася довгов'яза, трохи згорблена постать. Входила людина ця обережно, ніби оцінювала обстановку. Філіппову по-дружньому посміхнулась, Андрейку потиснула руку і відрекомендувалася: доктор Долл!
Кнох запропонував гостеві шнапсу. Долл швидко випив одну за одною три чарки так, ніби його мучила спрага. Заїв зеленим огірком, густо посиланим сіллю. Розчистив місце за столом. Поклав планшет з картою. Запросив Андрейка сісти поруч. Кнох з Філіпповим, видно, знали, що вони при розмові непотрібні або навіть небажані, і вийшли.
– Ви людина військова. Тому не буду набридати вам зайвими поясненнями. Уважно стежте за картою. Ваш маршрут: кордон – Володимир-Волинський – Ровно – Київ. Привезіть плани цих міст. Позначте на них об'єкти для повітряних атак. Насамперед аеродроми, мости, казарми, військові склади. Нас цікавить пропускна спроможність доріг, які на них протитанкові пастки.
Знизивши голос до шепоту, Долл продовжував:
– Ось вам чотири адреси. Завчіть їх напам'ять твердо, як власне імя. На це даю вам добу. Вистачить?
– Для цього досить години.
– Користуюсь нагодою порадити вам: ніколи не перебільшуйте своїх можливостей! Зайва самовпевненість – ворог розвідника. Лягайте спати. Завтра по обіді капітан Кнох перевірить, як знаєте адреси і дасть додаткові інструкції. Побажаю вам, як кажуть по-російському, ні пуха, ні пера.
– О, пане Долл,. ви російську мову знаєте добре, – здивувався Андрейко.
– Я все знаю…
«Поганий з тебе педагог, – подумав підшефний, – тільки-но давав пораду не бути надто самовпевненим, і тут же розпатякався: „Я все знаю…"».
Наступного дня, десь по обіді, завітав Кнох. Забрав у Андрейка список адрес. Проекзаменував. Потім на карті показав ділянку, де мав відбутися перехід кордону, і прилеглий район на радянськім боці.
– А тепер, – сказав, – пройдемо цей шлях практично, на місцевості.
– Хіба мені можна засвітло виходити звідси? – здивувався Андрейко.
– Я надіну на вас шапку-невидимку, – іронічно кинув Кнох.
Вони вийшли в коридор і зручними сходами піднялися на горище. В центрі його стояв апарат, схожий на перископ підводного човна.
– Зорієнтуйтеся по карті й на місцевості. Розкажіть, що бачите по цей і по той бік.
– Дуже добре видно якусь річку, очевидно Західний Буг, – доповідав Андрейко Кнохові. – На схід і захід від річки – луки. Де-не-де кущами поросли. Щось чорніє вузькою смугою. Думаю, це зорана контрольна смуга на радянськім боці. Ще далі на схід – великий населений пункт. Видно, Устилуг…
– Уважніше роздивляйтеся місцевість на північ від пункту, в якому оце перебуваємо. Невже вона вам нічого не підказує? Ви ж колишній офіцер. Уявіть собі, що вас послали в розвідку на той берег. Головне завдання – пробратися безшумно і так, щоб противник навіть з собаками не міг знайти ваших слідів. Я не кваплю вас. Думайте, знайдіть рішення, і я по ньому перевірю правильність свого, – чи то просив, чи то наказував Кнох.
Андрейко крутив ручку приладу, повільно обертаючи його на всі триста шістдесят градусів, пильно розглядаючи краєвид. І рішення прийшло. Він ще роздумував над його деталями, але вже був переконаний, що в цілому воно правильне. Відірвавшись нарешті від оптики, Андрейко взяв карту і, перетворивши олівець на указку, виклав своє рішення.
– Коли остаточно стемніє, хтось із ваших підлеглих проводжає мене до потоку, що впадає в Західний Буг на північній околиці населеного пункту, в якому ми перебуваємо. Руслом потоку піду до того місця, де він зливається з річкою. Далі прямую вниз по течії, скільки можна буде, щоб контрольну смугу перейти якнайдалі від справжнього місця переходу через кордон.
– Радий, що Філіппов не помилився, рекомендуючи вас. Відчувається і військовий, і життєвий досвід. Та все ж до кінця ви не зорієнтувались. Просто не знаєте деяких деталей. На карті їх не видно. А на місцевості можна розглянути лише зблизька. Так от, боронь боже лишити сліди на контрольній смузі. Радянські прикордонники – чудові слідопити. І коли вже помітять підозрілий слід – знайдуть вас і під землею. Тепер, – продовжував капітан Кнох наставляти Андрейка, – слухайте уважніше, ніж будь-коли. Від цього залежить, може, саме життя ваше. Коли ви пройдете Західним Бугом на південь паралельно контрольній смузі вісімсот тридцять-вісімсот сорок кроків, треба будь-що розшукати неглибокий рівчачок, який ніби розрізає контрольну смугу. Радянські прикордонники його систематично засипають. Але по дощі він утворюється знову. Після останньої зливи, як повідомив мене один наш агент, який прийшов учора з радянського боку, рівчачок ще не встигли засипати. Навпаки, щоб припинити руйнування грунту, на дно рівчака накидали каміння. Землю підвозитимуть завтра. Отже, сьогодні вночі переходити найбільш безпечно. Є запитання?
– Західний Буг тут глибокий?
– Можна переходити вбрід. Але глибина час від часу змінюється. На всяк випадок дамо вам жердину, щоб могли прощупувати дно.
Все сприяло задумові. Темрява і без того була густою, хоч край. Ще й дощ пішов. Кнох провів Андрейка до потоку. Прикордонники розсунули дві рогатини, повиті колючим дротом. Утворився прохід. Порушник кордону ввійшов у потік. Ніч поглинула його.
Всі німецькі прикордонні патрулі в радіусі тридцяти кілометрів дістали завдання особливо пильно стежити цієї ночі за східним берегом Бугу. Коли почують шум, постріли, негайно мають доповідати на застави.
Найуважніші спостереження нічого підозрілого не виявили. Та й не могли виявити. Бо Андрейка взяли в тому самому рятівному рівчаку, на який капітан Кнох покладав такі великі надії.
Через тиждень на цій же ділянці кордону радянські чекісти затримали Голіцина. Він під час допиту показав, що слідом за ним має незабаром пройти Федоров. Німці глибоко переконані, що Андрейко перейшов успішно і далі перекидатимуть агентуру на цій ділянці. Голіцин не брехав: пощастило затримати ще кількох порушників. Але Федорова серед них не було. Зумів він обманути пильність радянських прикордонників чи так і лишився з якихось причин на західному березі Бугу? Наших контррозвідників ця таємниця дуже цікавила.